Вже сім років поспіль, двічі на рік, усі, хто має хоч якесь — теоретичне чи практичне — відношення до моди, переживають небувалий ажіотаж, вирушаючи на вітчизняний тиждень прет-а-порте, який проводять журнал «Єва» і РІА «Янко». Вражень на «Сезонах моди» вистачає, спілкування — також. Однак після минулих (про враження перших днів наша газета вже розповідала) залишилося відчуття недомовленості. Таке трапляється, коли багато яскравих окремих епізодів так і не складаються в суцільну картинку. Чи треба докоряти цим організаторам «Сезонів»? Менше за все. Не треба забувати, що вони формують програму з того, як кажуть, що мають. І тільки. У такому випадку, чи можна говорити, що «Сезони» досягли за ці роки головного — того, заради чого, власне, і створювалися — появи модного українського бренда?
Два підходи до поняття «український бренд», два різні позиціонування цього терміну в своїх колекціях показали в «Чоловічий день» на «Сезонах моди» вітчизняні дизайнери Олександр Гапчук і Михаїл Воронін.
Ідея проведення в рамках «Сезонів...» дня виключно чоловічих колекцій з’явилася в організаторів тільки нинішнього року. Досить поширена на Заході практика (деякі країни, наприклад, проводять цілі тижні чоловічої моди прет-а-порте) зробила лише перший крок в Україні. Тому можна було зрозуміти хвилювання одного з організаторів «Сезонів...» Ірини Данилевської, яка переживала за долю нововведення. Проте вже після першого в цей день показу — Олександра Гапчука — від її переживань не залишилося і сліду. Модельєр послідовно проводить політику європеїзації українського одягу, і кожний його фешн-показ наочно ілюструє, що талановита людина не обмежує себе рамками умовностей і національної самоідентифікації, а прагне до світового рівня своєї творчості. І напевно, щодо його одягу можна сказати, що пресловутий «український бренд» виконує тут не бетонуючу функцію концептуального наповнення, але означає національну належність модельєра і не більше.
Колекція не перенасичена аксесуарами, чим сильно грішили деякі інші завсідники «Сезонів...». Спокійні «базові» кольори, одяг, що максимально сидить по фігурі, — дуже вивірений і, як правило, завжди модний хід, який в останні роки стає фірмовим почерком Гапчука. На прес-конференції він зазначив, що робив одяг для чоловіків вільних, добре розвинених фізично, але не «качків». А вся колекція, немов шлях-дорога по будь-яких життєвих ситуаціях. Вона зроблена під класичних «стиляг» — чи то піжонські брюки-дудочки 60-х, чи костюми а ля Ален Делон. На цьому тлі справжній парад трендових приталених сорочок з широким коміром, які фактично належать до тих же 70-х. В основному льняних і котонових, де на тлі клітинок і смужок, щоправда, досить ретушованих, дизайнер виконував то невеликі нашивки, то навпаки, залишав у тканині «бреші». У багатьох роботах Гапчук використав перенесені рельєфи жіночого костюма, а деякі брюки зробив максимально стрейчевими, що, думається, зацікавить ту частину публіки «Сезонів...», яка традиційно віддавала перевагу одягу Олександра Моняка, котрий «забуксував» на місці. Були й класичні джинсові та льняні костюми. Гапчук прагнув відтворити у своїй колекції атмосферу «старого будинку з новою енергетикою» — дорогі фактурні тканини з нальотом старовини (в костюмах варіювалися різні відтінки бронзового кольору, зокрема застосовувався мідний дріт), старі традиції на бортівці. Логічним завершенням дефіле став прекрасний рожевий костюм, де досить нетрадиційний для чоловічої моди колір можна сприймати і як ту саму звільнену енергетику старого будинку, і як логічну завершеність чоловічого образу. Ось такий собі ексцентричний мільйонер десь під сонцем Сан-Тропе.
На фоні Гапчука формулювання «український бренд» у виконанні Михаїла Вороніна набуває дещо іншого відтінку. І не зовсім, треба сказати, райдужного. Напевно, саме з такою модою (пригадайте, наприклад, парад команд на відкритті Олімпійських ігор і свої відчуття від «убрання» українців) і асоціюємося ми у снобів- західників. Піджаки з «масивними» підплічниками, вишневі костюми в смужку для бізнесменів і чорні півпальта для їхніх дітей. Утім, навіть у традиційно-класичного дизайнера були емоційні сплески — розкльошені і шкіряні брюки, плетені світлі пальта. Особливою гордістю Михаїл Львович називає свою лінію смокінгів. N-ну їх кількість у нього замовили американці для церемонії вручення «Оскара». Колекцію було названо «Голлівуд» у зв’язку з тим, що нещодавно Воронін відкрив фірмовий магазин саме там. До Америки шлях лежав довгий. Дизайнеру навіть пропонували замінити ярлики на своїх костюмах з фірмових на які-небудь італійські чи англійські. Воронін відмовився і був змушений продавати свої костюми за демпінгові $75. Тепер ситуація, схоже, покращується, й одяг з логотипом «Михаїл Воронін» можна буде купити в 16 країнах світу.
Нинішні «Сезони моди» у багатьох викликали досить неоднозначні емоції. І це стосується, насамперед, «нерівності» показів. На фоні визнаних дуже вдалими колекцій, скажімо, Гапчука або Анісімова, були і відверто слабкі покази тих, від кого традиційно чекають більшого. Про свої враження «Дню» розповів якраз один із тріумфаторів дванадцятого українського тижня прет-а-порте, донецький модельєр Віктор АНІСІМОВ:
— Мабуть, я «невдячний» глядач, тому що мені подобається все. Я підходжу з позиції, що якщо людина щось робить, це вже немало. Знаю по собі, зробити колекцію — це каторжна робота. А вийде — не вийде... Цих людей треба поважати, і я приходжу з таким почуттям на будь-який показ. Та тільки одні колекції мені подобаються в творчому значенні, а інші розчаровують. Дві приємні новини. Ми досить швидко зшили свою колекцію, і дуже багатьом вона сподобалася, і непогано продається. По-друге, приємно, що я не помилявся в Гапчуку і він знову стає собою. Дуже ефектна реінкарнація. Було б цікаво побачити колекцію Громової, але вона не бере участі в показах. Щоправда, на «Сезонах...» ходить вся в Анісімові (усміхається).
— А наскільки «Сезони моди» просунули останнім часом таке поняття як «український бренд» і що це, на ваш погляд, взагалі таке?
— Ми, напевно, вливаємося в загальносвітову моду. Але у нас, як і раніше, немає свого обличчя, ми не створили нічого такого, чим би могли пишатися, тому що ми країна, яка живе в учорашньому дні. А етнічні мотиви ми можемо брати як українські, так і індійські. Це просто модні «фішки», які як прийшли, так і пішли, а ось щось нове придумати — з цим складніше. Ось зараз усі говорять: «Японці!» — вони зробили свій крок у моді. Англійці, бельгійці, французи — всі створюють креатив. А ми поки їм тільки уподібнюємося. Намагаємося, стараємося, звичайно, у декого виходить, в інших — не дуже. За великим рахунком, з українських дизайнерів я не назвав би жодного зі своїм обличчям. Я у своїх «трансформерах» уподібнююся до якихось японців. Гапчук — під враженням від італійських та англійських дизайнерів тощо.
Напевно, відгомонами світової модної глобалізації на українському тижні прет-а-порте стала велика кількість кон’юнктурного, носибельного одягу порівняно навіть з роком-другим тому. Практично в усіх дизайнерів одяг можна одягати прямо з подіуму, хоч раніше було чути голоси самих модельєрів про те, що вони доробляють одяг під клієнта. Але ті, кому вдається балансувати на межі комерції та авторського підходу, без якого «Сезони...» перетворилися б на рядовий показ молодіжного одягу, в результаті і стають героями модного небосхилу України як мінімум на півроку, до наступних «Сезонів...». Проте таких уже мало. Вітчизняні кутюр’є за роки, проведені в модному бізнесі, обросли своєрідною «бронею». І стабільність, як ознаку класу, від колекції до колекції демонструють Гапчук і Пустовіт, Анісімов і Бизов. До речі, останнього глядачі, що зібралися в Торгово-промисловій палаті, так і не побачили, незважаючи на те, що його колекція була заявлена ще на перший день акції. В принципі, уже один цей факт викликав подив. Адже ті, хто регулярно стежать за модним життям України, знають, що Сергій БИЗОВ вважає за краще влаштовувати свій показ окремо (що він і зробив і про що «День» уже розповідав у п’ятницю), розчарувавшись в контенті і концепціях «модних сезонів»:
— Знаєте, як було спочатку з йогуртами. Спочатку вони у нас були тільки іноземні, а потім наші виробники перейняли технології і зараз витісняють іноземців, тому що нічим не гірше. Навіщо платити гроші за ті іноземні марки, які не є чимось особливим? Треба робити свої марки і свої технології. Те ж саме станеться свого часу, щоправда, не у найближче майбутнє і з модою. А чому я намагаюся боротися з усім тим, що відбувається в українській моді? Наші дизайнери рано обуржуазилися. Так, є великі, талановиті імена, такі, як Ліля Пустовіт, Вітя Анісімов. Люди, які в результаті свого професіоналізму не дозволяють собі гнатися тільки за комерцією. А те, що відбувається тут у загальній масі, це огидно. Тому що я бачу тут кожного дня дешеву ширвжиткову комерцію... Це можна сказати про колекції Залевського і Моняка... Стосовно Анісімова можна сперечатися. Я не люблю такий одяг у принципі, але мені дуже подобається Вітька і дуже подобається те, що він робить. Це послідовно, у нього є свій вироблений стиль поза модою, такий одяг має право існувати і навіть дуже. Кажуть, у нього хороший продаж у Росії. Але самі по собі «Сезони...» мені однозначно не подобаються. З другого боку, розвивається паралельна українська мода. Подивіться, те, що сьогодні продається в наших торгових центрах, на ринках, це все українські цеховики, фабрики, величезні виробництва (трикотаж, галантерея, взуття), які ще не знайшли контакту з найталановитішими українськими дизайнерами. Україна завжди була легкопромисловою країною, навіть при «совку». Це все ніде не поділося, я багатьох знаю особисто.
Утім, аксесуарна частина представлена на «Сезонах...» досить переконливо. І модельєри працюють не поодинці, а з цілою командою. З’явилися ексклюзивне взуття та шкіргалантерея. До речі, модною деталлю нинішніх показів стали солідні шкіряні ремінці. Загалом, технологічно наші модельєри працювати стали набагато грамотніше, а тактично — більш кон’юнктурно. Адже, пам’ятається, ще декілька років тому апельсиново-лимонні кольори і фасон одягу від Моняка сприймалися багатьма як ексцентричний виняток з правил. Нині ж Моняк потрапив у «мейнстрим». Така ось тенденція. Але час поступово розставляє все по своїх місцях, і відрізняти якісну моду від ширвжитку українці вчаться на українських же прикладах, що тішить.
КОМЕНТАР
Своїми враженнями від нинішніх «Сезонів» ми попросили поділитися режисера-постановника багатьох модних шоу Ірину ДЮДЕНКО.
— Нинішні «Сезони» залишають неоднозначне враження. Нерівні колекції і, треба сказати, що є розчарування. Скажімо, більше очікувала побачити від того чи іншого дизайнера. А є навпаки — здивування і радість. Чому немає стабільності? Випускати дві колекції на рік, щоб вони були могутні, яскраві, новаційні, по-перше, мені здається, у кожного дизайнера повинен бути присутній певний потенціал. По-друге, повинні бути фінансові і організаторські складові. Це проблема багатьох. Не буває так, щоб людина весь час знаходилась на гребні хвилі. Точніше, буває, але це повинен бути справді талант — коли він постійно в цьому вирі й бачить на рік-два вперед, припустімо, можливості розвитку того чи іншого стилю, конструкції, колірного рішення тощо. До того ж неодмінно повинен бути нюх, інтуїція. Я не думаю, що всі цим володіють, це справді від Бога. У зв’язку з цим, очевидно, і колекції бувають різними. Завдяки «Сезонам» ми стежимо за дизайнерами, які регулярно беруть участь і заявляють про себе двічі на рік. Безумовно, якийсь момент порівняння вже присутній. Чим вразила попередня колекція, що сподобалося в нинішній, наскільки це було ефектно, новаторськи, у стилістиці, в тренді тощо.
Якщо ж говорити про новації, то порадувала Ліля Пустовіт. Ті, хто відчуває молодь, можуть робити «на завтра». Адже саме нинішні молоді будуть це завтра будувати, навіть враховуючи накопичений досвід старшого покоління. І, відповідно, якщо дизайнер відчуває необхідні, скажімо, бажання, спосіб життя, емоції, імпульси молоді, — той буде працювати завтра. В колекції Лілі Пустовіт є і настрій, і стилістика, це модно, свіжо, розкуто, і чудова подача — повний комплект складових.
У принципі мода йде з вулиці. Значить, важливий спосіб життя дизайнера, його оточення — звідси у нього емоції, знання інтересів, бажань, поглядів на майбутнє тих людей, з якими він регулярно спілкується. І ось реалізацію цих відчуттів якраз і продемонструвала Ліля у своїй колекції.
Цікава колекція Анісімова. Він був пізнаваним, модне колірне рішення, стилістика — поєднання рожевого, салатового — яскраві, конструктивно нові елементи в бренді. Але це Анісімов. Це той же Анісімов. Хоч я вважаю, що коли є стабільність, це вже добре. Ще мене порадувала колекція Земськової і Ворожбит. У них стало легшим колірне рішення, вони почали робити більш демократичні речі. Модні деталі, модні елементи, особливо «верхівки» — куртки, майки, блузи — більш розкуті, вільні.
Прекрасну колекцію показав Гапчук. Рішення нового образу. Ці субтильні хлопці, дуже легка й світла за кольором, і найголовніше — дуже гарна якість матеріалу. Чому я говорила про фінансовий бік як складову? Є можливість використати гарні, добротні, модні тканини. З самого початку фактура і стилістика тканини вже модні. Причому вони вишукані, навіть вечірні — шовк, органза, атлас, — але колекція вирішена в демократичному варіанті. Це дуже стильно.
Говорячи про Олексія Залевського — мені дуже сподобався його трикотаж, але щодо текстилю... У цьому випадку Залевський мене дещо розчарував. Крім ідеї колекції, я дивлюся ще й на добротність виконання, якість. Речі, які виносяться на подіум, повинні відповідати промисловому стандарту — і оформлення, і подача, і нитки, блискавки, гудзики, низи й теплова обробка... Недбалість нюансів не можна вибачати на подіумі. Складається враження, що у дизайнера є свій контингент людей, на яких він працює, їх це влаштовує, певну планку взято — і досить. Що ж до Караванської — також якісь пошуки, стилістичні кидання, немає цілісності, хоч у Оксани були дуже сильні колекції.
Шкода, що багато дизайнерів відмовляються від участі в «Сезонах», напевно, на те є причини, можливо, втрачений інтерес. «Сезони» гарні тим, що представляють нові імена і затверджують лідерів. І коли цього не відбувається, настає розчарування. Але тим часом «Сезони» необхідні. Хоча б тому, що альтернативи у нас немає. Очевидно, потрібен суворий відбір і, головне, вимогливість самих дизайнерів до себе: наскільки відповідає колекція, скажімо, напрямам моди і сезонності, наскільки професійно вона виконана. Повторюся, все, що виноситься на подіум, повинно бути на порядок вище за те, що ми можемо купувати в магазинах. Хотілося б, щоб тут було більше свіжих ідей.
