Саме таке місце відводять Василеві Стусу наші вітчизняні літературознавці та вдумливі його поціновувачі. Чому? Зовсім «не тому, що доля провела поета всіма колами пекла й вділила йому віку на десять років менше, ніж флорентійському вигнанцю, — справедливо зазначив добре відомий в Україні вчений Максим Стріха. — А насамперед — за вміння пропустити крізь себе весь досвід своєї страшної доби, заломивши його крізь призму ретельно витоптуваної, а все ж незбагненним чином живої національної традиції» (Український best. Книжка року’2001. — Київ: Абрис; Книжник-Ревю, 2002. — С. 58). Думаю, це саме той випадок, про який можна сказати: «Іноді автор помирає, а людина залишається жити». Уважний читач напевне помітив — з кожним роком все більше українців усвідомлюють, якої втрати зазнала не лише національна, а й світова культура.
Разом із тим, я всіляко підтримую висловлену редакцією газети «День» ініціативу стосовно того, що обмін думками навколо таких особистостей, як Василь Стус, назрів уже давно. Зрештою, цьому саме й слугує дискусія, що виникла в українському суспільстві з приводу реалізації ідеї надання імені Василя Стуса Донецькому національному університету. Тобто ми є свідками того, як втілюється в життя вже перше речення із вступної статті до книги Василя Стуса «Палімпсест. Вибране» (2003): «Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що край його почує». Поза всяким сумнівом, успішному виконанню цього завдання сприяє масштаб постаті її автора — академіка Івана Дзюби, одного із інтелектуальних лідерів покоління шістдесятників (покоління самого Стуса).
Про Василя Стуса нерідко говорять як про людину з непростим характером. А в кого зі справжніх поетів, скажіть, він простий, із Шевченка чи Пушкіна починаючи? Як на мене, Василь Стус насамперед цікавий для нас у площині виховання національної самосвідомості українського суспільства. Як справжній патріот, як моральний орієнтир, як людина віри. Жорстка безкомпромісність громадянської позиції, помножена на літературний талант, — ось, якщо стисло, головні складові привабливості великого подвижника українського духу. І ще — чим більшу віру має людина, тим більші випробовування стають на її шляху, бо велика віра потребує великого випробовування. Хіба про це не свідчать вражаючі записи Василя Стуса з «Таборового зошита», який за трагізмом, силою духу, емоційною й інтелектуальною напругою має у світовій літературі небагато аналогів. Хто сьогодні, окрім знаного багатьом Юліуса Фучика, стане врівень?
Невипадковим є інтерес сьогоднішніх студентів до особистості Василя Стуса, його творчого доробку. Попри певну віддаленість у часі, чимало Стусових рядків того періоду досі залишаються настільки актуальними, що залишається тільки шкодувати за тим, як ми, українці, не вміємо вчитися не лишень на чужих, але й на власних помилках. Погортаймо хоча б книжку «Василь Стус. Листи до сина» (Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. — С. 324). «Проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць», — написано 1965-го чи поточного року? «Доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни», — зафіксовано 1972-го чи щойно? «Уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків», — це сьогоднішні спостереження чи «Таборовий зошит» початку 80-х? «Бог просто забрав у нас будні, а залишив — свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей», — без коментарів. Отже, поета не можна звільнити від його долі. Як не можна змусити долю бути милосердною до поетів, позбавлених любові й батьківщини.
Має рацію один із упорядників зазначеної книжки Дмитро Стус, стверджуючи в передмові, що «в останні роки життя, поставлений владою в умови тотальних заборон, коли було заборонено пересилати додому не лише вірші, але й переклади, Василь Стус змушений був реалізовуватися лише в епістолярному жанрі. І він перетворює форму звичайного буденного листа на симбіоз щоденної духовної автобіографії, що фіксувала як моменти його творчої реалізації, так і його роздуми, його розуміння світу і себе в цьому світі». Тобто у той непростий, трагічний час то був узагалі чи не єдиний жанр, у якому дозволялося писати в’язневі пермського концтабору. Важливо підкреслити й інше: Д. Стус, виступаючи одного разу на презентації «Листів до сина» перед студентами Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, зауважив, що «Листи» адресовані не так безпосередньо йому, як духовному наступникові «справи Василя Стуса, людині, що прийшла в світ самостверджуватися, творити себе». Скласти думку про їхнього автора як про абсолютно культову постать в українській літературі можна вже з перших листів. Кожен із них написано немов востаннє, з притаманним поетові максималізмом і відвертістю. Цікавою є також оцінка Івана Костюка, який їх назвав «коротким світським катехизмом порад: як жити, не схиляючи голови, як бути порядною людиною, чесним українцем». Чого варті лише такі: «Це не обов’язково — бути героєм. Але обов’язково — бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати. Герої виникають тоді, коли не всі люди є добрі». «Научайся саморозсвітання і мерехтіти радістю навчись». «Освіта — це вид гігієни... Май свою гравітацію... Щоб Ти зростав — діаметром своєї душі... Не потурай злу... Хай Тобі нічого не вадить». Утім, це не єдині витяги із книжки «Листи до сина», котрі представляють нам Василя Стуса таким, яким ми його не могли знати.
Цінність суспільної комунікації навколо питання про присвоєння імені Василя Стуса університету Донецька проглядається також у тому, що вона утворила нову хвилю зацікавлення його постаттю. Зокрема, сьогодні ми стали свідками того, як незнання нашою молоддю Стуса витісняється зростаючим знанням про життєвий шлях цієї людини, її духовний світ, літературну спадщину. Без вагань скажу: це «зростаюче знання» вноситиме корективи у світогляд студентства, молодих людей. Особливий інтерес викликають рефлексії студентів, які беруть участь у дискусії, організованій газетою «День». Їхні роздуми гранично суб’єктивні — а що може бути цікавіше за вкрай суб’єктивну думку окремої людини? Ця думка напевне відрізнятиметься від поглядів читача газети — ми якраз на це й сподіваємось: сперечайтеся, повертайтеся до текстів Василя Стуса — його твори справді варті того.
Стусові тексти не повинні залишатися відомими тільки прихильникам його таланту і вузькому колу літературознавців, бо вони задумувались як відкриті. Тішить те, що ми вже маємо сьогодні як «академічного» Стуса в шести томах (дев’яти книгах), так і якісні видання «вибраного», до чого багато зусиль доклали син поета Дмитро Стус та його дружина Оксана Дворко. Спасибі їм за надану можливість поспілкуватися з Василем Стусом в шелестінні сторінок його книжок. Вся ця копітка робота має на меті, щоб Василь Стус став урешті «прочитаним, сприйнятим» передовсім тими, кому робити свою молоду Українську державу реально незалежною та демократичною, про що, як ми пересвідчилися, так багато пише поет у своїх «Листах...» Незважаючи на зроблене в цьому напрямку, мушу прямо сказати: видана творчість українського поета Василя Стуса має бути значно більшою за кількістю примірників. Насправді такі книжки мусять бути в кожній бібліотеці, а в шкільних — найперше. Мимоволі пригадується одна фраза, яку написала Леся Демська-Будзуляк про те, що «твори Василя Стуса у власній бібліотеці — все одно, що посвідка для господаря бібліотеки в тому, що він справжній українець». Воно й справді сильно сказано, хіба не так?
І наостанок — те враження, яке справляє на всіх нас своєю творчістю Василь Стус, не залишає жодних сумнівів у тому, що ця людина була націлена на дуже високі цілі. Хотілося б, щоб випуск його книжок набув у близькому майбутньому свого успішного продовження, бо Василь Стус мав унікальну здатність: він для нас більше ніж поет. Це, погодьтеся, була просто знакова людина, яких мало в українській літературі. Ми повинні по крихті зібрати все, варте уваги. Адже то — не лише особиста творчість Василя Стуса, то — наша історія. Таких особистостей нам фатально бракує сьогодні.
