Вперше за часів незалежного футболу ми зустрічаємо футбольну осінь як нормальна у футбольному розумінні держава. Дев’ять років знадобилось нашому футболу, аби виштовхатись із сірого натовпу фінляндій, естоній, кіпрів та інших різних уельсів, куди з мовчазної згоди наших спортивних керівників випихнули нас у 91-му російські «правонаступники». Відновити справедливість, встановити нормальний статус України як футбольної держави судилося вже новому поколінню футболістів, котрі прийшли на заміну «втраченому поколінню» першої половини дев’яностих. Говорити про повноцінне суперництво з країнами європейської «великої п’ятірки», клуби яких щороку мов пилососом відсмоктують кращих футболістів решти країн, нам ще зарано, а ось рівень португальців-голландців та турок-греків нашим командам виявився цілком до снаги. Дві команди в основному турнірі Ліги чемпіонів і стільки ж у сітці Кубка УЄФА — не просто спортивний результат. Це вихід на гідний нашої країни рівень футбольного представництва, який здатний зрушити заскорузлий механізм нашого футбольного господарства.
Все могло бути інакше. Вихід двох українських команд до чемпіонської Ліги був під великим знаком запитання аж до останніх хвилин кваліфікаційних матчів. Проте не слід посилатися лише на везіння, яке хоч і знаходилось на нашому боці, але цього разу було цілком справедливим. Не слід було празькій «Славії» покладатися на один випадковий гол у Донецьку і недооцінювати форвардів «Шахтаря», які попри певну зовнішню кострубатість своєї гри, вміють не тільки бити «у молоко» чи тренувати воротаря суперників. Так само не слід було югославським чемпіонам заздалегідь святкувати перемогу над «Динамо», знаючи, що наш чемпіон залишився без вправних нападаючих. Забивати у киян можуть не тільки форварди, а й інші гравці, які вийшли з тіні невдалих дублерів Шевченка та Реброва, і почали забивати потрібні голи і в чемпіонаті України, і «в Європі». Обидва наші посланці до Ліги чемпіонів, так само як і остання на сьогодні команда вищої ліги «Ворскла», були об’єктивно сильнішими своїх серпневих суперників і довели це, що є ознакою певного класу. Як ми кепкували торік з «Карпат», які не змогли здолати тихий шведський «Гельсінборг», аж дивись — шведи пройшли міланський «Інтер» з усіма його мільйонами. Нині ми маємо нормальний футбольний вересень, протягом якого побачимо десять(!) матчів євротурнірів, де наші команди гратимуть не з естонцями чи македонцями, а з повноцінною європейською клубною елітою. І дивитись цей футбол буде набагато цікавіше за будь-яку Прем’єр-лігу. І тут нас чекають певні проблеми.
ДВІ СТОЛИЦІ
З одного боку вибір за кого вболівати: за «Динамо» проти голландського ПСВ чи за «Шахтар» проти чемпіона Італії, є не тільки приємним, оскільки тішить футбольне самолюбство українця, а й подекуди визначальним. Необхідність і можливість такого вибору здається назавжди залишила у минулому звичну донедавна фурмулу: одна країна — одна команда. Якщо півтора роки тому вся еліта українського футболу компактно розсаджувалася перед грою в роздягальні Олімпійського стадіону, то нині українські футбольні зірки розкидані не тільки по багатих закордонах, а й по степах України. Вже за кілька днів у грі з Польщею на поле вийде справді збірна України, а не перевдягнене київське «Динамо», що теж є ознакою нормальної футбольної держави. Те, що «Арсенал» та «Лаціо» поїдуть виборювати Кубок чемпіонів не до Києва, а до Донецька, вселяє надію на відродження футбольного суперництва всередині країни. Гра чемпіонату України між «Шахтарем» та «Динамо» виглядатиме зовсім інакше після того, як обидві команди «розімнуться» з такими суперниками, як «Манчестер Юнайтед» та «Арсенал». Може після цього українці припинять протиприроднє вболівання за «Мілан», до якого вже другий рік схиляють наших вболівальників футбольні журналісти нетрадиційної орієнтації?
Вже 12 вересня футбольна столиця України переїде на кілька годин на Донбас, де «Шахтар» прийматиме зіркову команду «Лаціо». Ще кілька таких переїздів і ми здобудемо ще одну втрачену у 1991 футбольну цінність — інтригу всередині країни. «Динамо» вже не буде «чемпіоном за посадою», а боротиметься за це звання по-справжньому. А там дивись і третя футбольна столиця підтягнеться. Чи це буде Львів, чи Дніпропетровськ, чи нинішні наші представники в Кубку УЄФА Полтава і Кривий Ріг — не так важливо. Згадаємо, що у союзні часи ми вболівали у євротурнірах і за Мінськ, і за Тбілісі, і навіть московський «Спартак» дратував не так сильно, коли грав міжнародні матчі. В ті ж часи вся наша колишня неозора країна несамовито вболівала за київське «Динамо» сімдесятих-вісімдесятих. Після дев’яти років штучної несправедливості все повертається на свої місця.
МОСКВА ЗА НАС
Російські телеканали транслювали матчі наших команд у кваліфікації Ліги чемпіонів зовсім не так, як робили це ще рік- два тому. Куди поділися зверхність та погано прихована іронія! Московські коментатори відверто вболівали за українські команди, демонструючи чудову обізнаність у стані нашого футболу, який стільки років називали другосортним. І це полягало не тільки в тому, що прізвища гравців «Шахтаря» та «Динамо» вимовлялися без помилок і навіть вірніше за наших коментаторів. Так, наприклад, у білоруському прізвищі динамівського узбека Шацьких наголос слід ставити на останній склад і тоді зникне спокуса казати «Шацькому». Наші російські колеги насправді щиро раділи успішній грі українців, розчаровані грою своїх команд. Поки наші сусіди займаються «африканізацією» своїх клубів і збірної, українські команди навіть без проданих на Захід перших зірок виглядають явно краще за братів-слов’ян із Югославії, Чехії та Македонії, а про естонців, що трапилися по дорозі нашим «шахтарям», і говорити зайве. Хто знає, може незабаром за українські клуби вболіватме вся Східна Європа, вбачаючи в них свою останню надію у суперництві з західними суперклубами.
РЕЗУЛЬТАТ — НЕ ГОЛОВНЕ
Наші команди нічого поки не виграли і навряд чи виграють у підсумку Кубок Чемпіонів, як би не говорили окремі тренери про «максимальні завдання». Переможець, власне, буде лише один плюс володар Кубка УЄФА, розiграш якого перетворюється поступово на таку собі «другу лігу» Європи. Сьогодні ж на старті Ліги чемпіонів тридцять дві команди. В Кубку УЄФА учасників ще більше, є навіть такі, про яких мало хто чув. Всі ці команди є учасниками великого свята, яким є футбольні євротурніри. Україна вперше бере участь у відкритті цього свята в повному складі. Ми — повноцінна частина Європи, принаймні футбольної. А у футболі ніхто не застрахований від поразки. Хочеться сподіватися, що ті поразки, яких рано чи пізно зазнають наші команди, стануться якомога пізніше і будуть результатом впертої боротьби. І коли це станеться, коли наші команди почнуть вилітати із єврокубків, ми не захочемо їх залишати, ми підемо дивитися на них на наші стадіони на ігри чемпіонату та Кубка України. Так робить уся футбольна Європа, так рано чи пізно буде і у нас. Початок покладено. А Кубок чемпіонів українці цієї весни таки можуть виграти. Якщо не Ателькін з Поповим і не Ващук з Головком, то може Лужний чи Шевченко вип’ють у травні шампанського із тої посудини. А поки зістрічаймо футбольний вересень, цікавий як ніколи.
