І зрештою, олімпійське гасло — «головне — не перемога,
а участь».
Кореспондент «Дня» зустрівся з Зінаїдою Микитівною й попросив
її відповісти на ряд запитань.
— Зінаїдо Микитівно, розкажіть, будь ласка, як ви прийшли
в спорт і чому саме гімнастика привернула вашу увагу?
— Тепер важко пригадати якісь деталі свого дитинства й
довоєнної юності. Та дещо — можна. Родом я з Сибіру. Росла міцним розвиненим
дівчам. Дуже любила фізкультуру. Я й бігала, і стрибала, і на лижах почувалася
впевнено. Тоді ж і почала займатися гімнастикою. Сорокового передвоєнного
року в Іркутську проходила спартакіада Сибіру й Далекого Сходу, і я стала
її чемпіонкою серед школярів. Це була моя перша спортивна перемога.
Після закінчення школи під час війни працювала на військовому
радіозаводі, евакуйованому з Заходу в Новосибірськ, і продовжувала тренування
в спортивному товаристві «Динамо». Увійшла до збірної команди Сибіру й
у жовтні 1945 року потрапила на Всесоюзну спартакіаду профспілок у Ленінграді.
Час, звісно, був дивовижний. Щойно закінчилася війна. Потрібно було відновлювати
дороги, села, міста... Коротше, життя слід було налагоджувати, а ми вже
їхали на спортивне свято, задоволені, щасливі. Поверталася віра в життя.
А ви самі розумієте, де — віра, там і перемога.
— Чи пригадуєте ви свого першого тренера?
— Свого першого тренера я ніколи не забуду. Так склалося,
що мій перший спортивний учитель виявився моїм «хрещеним» не тільки у спорті,
а й у житті. Це був Петро Тимофійович Собенко. Під час війни він був евакуйований
у Новосибірськ, де ми з ним і зустрілися. Усі воєнні роки я тренувалась
у нього. По війні він повернувся додому в Київ. Здавалося, наші дороги
розійшлися. Та ні. Після ленінградської спартакіади переді мною постало
питання: де й чого навчатися? Згадала я Петра Тимофійовича. Він тоді працював
у Київському інституті фізкультури. І от сьомого листопада 1945 року я
вперше ступила на українську землю в місті Києві. Невдовзі я вже займалася
в інституті фізкультури.
— Яким був ваш шлях у спорті, Зінаїдо Микитівно?
— Він був досить скромним і буденним. Навчання, тренування,
змагання... Досить швидко я виконала норматив майстра спорту й уже 1946
року ввійшла до збірної України. У складі збірної я пробула шість років.
Тренувалась і виступала з чудовими подругами олімпійськими чемпіонками
Марією Гороховською (нині вона живе в Ізраїлі) та киянкою Ніною Бочаровою.
Тренером нашої збірної була неординарна людина заслужений тренер України
Олександр Семенович Мишаков. Брала участь у багатьох змаганнях. Були й
місця на п’єдесталі пошани, були і спортивні нагороди. Гімн на мою честь
не виконували, проте команда наша не раз посідала призові місця в чемпіонатах
СРСР серед добровільних спортивних товариств.
— Що особисто вам дав великий спорт?
— Ви чудово пам’ятаєте слова П’єра Кубертена «О, Спорт!
Ти — мир!». Як на мене, великий спорт — це світогляд. Це багате, насичене
спілкування з твоїми однодумцями-спортсменами. Мені спорт дав можливість
побувати у 27-ми країнах.
З 1960 до 1962 року я працювала у В’єтнамі в Центральному
технікумі фізкультури як тренер-викладач. Не раз зустрічалася з Хо-Ши-Міном.
Він вручив мені в’єтнамський орден, який тепер зберігається в київському
Музеї спортивної слави.
Припинивши брати участь у змаганнях, я залишилася на гімнастичному
помості в ролі тренера. На пенсію пішла 1980 року. Зараз веду групу здоров’я
у спорткомплексі педагогічного університету імені Драгоманова. Коротше,
спорт — це моє життя.
— Зінаїдо Микитівно, пробачте, будь ласка, за, можливо,
нетактовне запитання. Чи не важко переносити самотність, особливо в солідному
віці?
— Не вибачайтеся, ми дорослі люди, Так склалося, що після
п’ятирічного заміжжя кохання в нашій родині не прижилося. Довелося розлучитися.
У В’єтнамі я зустріла й покохала нашого льотчика. Він навчав в’єтнамських
пілотів. Ми збиралися побратися після закінчення відрядження, та на нещастя
дорогий мені чоловік загинув в авіакатастрофі. Заріклася не зраджувати
своє кохання, що не вiдбулося. Отак і живу відтоді одна. Є родичі, але
життя розкидало нас кого куди. Рятуюсь у сьогоднішній громадській роботі.
— Будь ласка, розкажіть про неї.
— Я — віце-президент асоціації ветеранів спорту міста Києва
й голова Ради ветеранів федерації гімнастики України. Робота копітка, але
вона допомагає мені забувати про самотність і дає надзвичайно глибоке задоволення,
коли вдається зробити щось необхідне такому самому як і я, спортсмену-ветерану.
Комусь потрібно допомогти відремонтувати квартиру, комусь необхідно вирішити
питання розміщення в пансіонаті ветеранів праці, а хтось потребує путівки
на санаторне лікування. І ось якого я дійшла висновку: «Усьому свій час».
У молодості ми ставимо рекорди, подорослішавши — навчаємо молодих штурмувати
нові спортивні висоти, а в похилому віці ми ділимося життєвим досвідом
і радіємо, коли навколо ростуть наші учні, котрі прийняли в нас естафету
життя. Чого кращого може побажати собі людина?
№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
