Назва проекту говорить сама за себе: йдеться про знакових українців — наших сучасників та їх попередників. Його ідея належить знаному фотохудожнику, Шевченківському лауреату, майстру Міжнародної федерації фотомистецтв AFIAР Василю Пилип’юку.
— Це, можна сказати, моя найдорожча серія, — розповідає Василь Васильович, який, до речі, очолює видавниче підприємство «Світло й Тінь». — Ми стільки лихоліть пережили за останнє століття і потрясінь за роки незалежності, що наші здобутки, що називається, затерлися поміж ними. А у «Постатях» якраз зібрані історії успіху співвітчизників. Успіх — от про що зараз треба думати й говорити! Бо, як писала поетеса, «немає часу на поразку».
Перший том присвячений одному з трьох славетних Колесс — Миколі Колессі. Він був не тільки талановитим композитором і диригентом, а й педагогом. У свої сто років ще навчав студентів консерваторії!
Другий — розповідає про успішного господарника, колишнього міністра транспорту Георгія Кірпу, за підтримки якого, між іншим, вийшли документальні «телесеріали» «Дорогами України» і «Дорогами українців». Здається, тоді країна вперше знайомилася сама з собою. До слова, пропрацювавши багато років на залізниці, мій батько досі згадує часи Кірпи, як найбільш сприятливі.
У третьому — мова про Дмитра Павличка, чий покладений на музику вірш «Два кольори» давно сприймається як народна пісня. Крім того, Дмитро Васильович брав участь у піднятті першого синьо-жовтого прапора, в організації «живих» ланцюгів єднання довжиною у сотні кілометрів. Це я про буремні 90-ті. А от в антології української еротичної поезії «Сяйво білого тіла» поет постає зовсім по-іншому — як тонкий поціновувач жіночої краси.
Четвертий том — Франковий. Про нього видано чимало. Проте ця праця унікальна тим, що в ній зібрано фотографії чи не всіх улюблених місць Каменяра.
У п’ятому ж представлено світ образів і символів, фарб і тонів, відтінків і напівтонів Святослава Гординського. Художник, проживаючи понад сорок років у США, гідно репрезентував глущенківську школу живописі, реставрував українські старовинні ікони і вівтарі.
Шостий — можна сказати, медичний. Йдеться про провідного вченого в галузі клінічної хірургії та хірургічної ендокринології Михайла Павловського.
Врешті, сьомий — про громадського діяча, харизматичного лідера, досвідченого топ-менеджера, мецената, найвідомішого ректора... Ви, напевно, вже здогадалися, що мова йде про Михайла Поплавського. (Очевидно, цей перелік можна було би продовжити, адже Михайло Михайлович — постать багатогранна. Проте згадані означення, мабуть, ключові).
— Давно мріяв широкому загалу хрестоматійно подати українця-сучасника, який створив себе сам, — згадує Василь Пилип’юк. — Таким, зокрема, є Михайло Поплавський. Два роки працював над фотоальбомом: був на його малій батьківщині, в селі Мечиславка на Кіровоградщині; зустрічався із рідними та односельцями... Побував і на університетських заходах.
Як результат, вийшла різножанрова підбірка знімків: родинне коло, служба в армії, студентські будівельні загони, шефські концерти... Сам герой зізнається, що найдорожчими для нього є мамині фото. Особливо — в останні роки її життя. Зрештою, про особливий, щемливий зв’язок між ними свідчать і пісні у його виконанні. Згадати хоча б «Росте черешня в мами на городі», «Дорогі мої батьки», де є такий приспів: «Хай не старять вас роки, дорогі мої батьки».
Проект «Київський національний університет культури і мистецтв» та його похідні — заслуговують окремої уваги. До того як цей виш зажив слави, у ньому готували спеціалістів лише на двох факультетах. Нині ж це — сучасна освітня корпорація з новими інформаційними та мультимедійними навчальними центрами, науковими лабораторіями і європейським сервісом. (Добре відомо, скільки іменитих і «новоспечених» зірок його закінчили).
Також впродовж п’ятнадцяти років Михайло Поплавський є меценатом, генеральним продюсером, головним постановником Всеукраїнського дитячого телеконкурсу «Крок до зірок», національних телепроектів «Наша пісня», «Українська пісня року», щорічних — Шевченківського вечора «Ми діти твої, Україно!» та концертної програми «Мамо, вічна і кохана».
Він не просто досвідчений топ-менеджер, а, як кажуть в народі, вроджений. У тому в черговий раз переконуєшся, коли дізнаєшся про його плани — адже мислить масштабно. До слова, про наміри зазвичай говорить напівжартома. Так, ніби їх втілити — запросто. А насправді — ой як не запросто. Але ж втілює!
— У мене сильна команда, — говорить Михайло Михайлович, — яка здатна реалізувати будь-яку сміливу ідею.
На черзі — концерт у Москві, який буде називатися «Наші в Кремлі». (Репетиція вже відбулася — у вигляді грудневого концерту «Шоу продовжується» у Національному палаці «Україна», на який заїжджих зірок не запрошували. Самотужки, як кажуть галичани, дали фору. Тобто показали клас). Чим не відповідь на засилля наших теле- і радіоефірів, концертних майданчиків російською попсою?!
— У цьому сьомому томі під назвою «Світ моєї любові» пропонується приклад для наслідування, — вважає редактор видання, журналістка Львівської обласної державної телерадіокомпанії Галина Осадча. — Фактично книжка про те, як енергію, що йде на заздрість, мовляв, я — looser (невдаха. — Ред.), вивільнити і спрямувати на здійснення своїх мрій!
Серію «Постаті» продовжить хтось із уже анонсованих: Ліна Костенко, Борис Возницький, Іван Драч, Роман Лубківський, Іван Дзюба...
