Цими днями виповнюється 120 років від дня народження Миколи Зерова — одного з найвизначніших українців, які зв’язані з Полтавщиною. Напевно чимось особливим володіє ця земля, якимось чаром, про який знали також й інші великі полтавці — Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Маруся Чурай, Леонід Глібов, Микола Лисенко, Василь Симоненко, Олена Пчілка, Іван Падалка, Степан Скрипник, Симон Петлюра...
Микола Зеров — поет-неокласик, літературознавець, блискучий знавець і перекладач античної літератури, дуже любив свою Полтавщину й містечко Зіньків, де народився, любив своїх учнів у Київській українській гімназії, де викладав, любив поетичне слово й рідну мову, яким прагнув присвятити життя. Згадуючи Зерова й Україну тих часів, Олександр Пилипович (брат поета Павла Пилиповича) писав: «Почався бурхливий 1917 рік. Народи колишньої російської імперії скинули з себе ярмо царату і на місці колишньої «тюрми народів» постали вільні національні держави. Хвиля національного відродження прокотилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету». Не виявив, не встиг випростати крила, мрії в «тюрмі народів» Миколі Зерову втілити не вдалось. За любов до України, класифіковану режимом Сталіна як «контрреволюційна діяльність», у 1935 р. Зерова арештували, понад два роки мучили по тюрмах і концтаборах, нарешті в концтаборі Сандармох 9 жовтня 1937 р. Миколу Зерова розстріляли. Один із найвідоміших полтавців ніколи не повернувся додому.
Колись давно одна талановита українська малярка з тонкою і вразливою душею родом із Полтавщини писала в своєму щоденнику, який вела французькою мовою, що тільки на його сторінках вона відкрита, що тільки в написаному — справжня. Перша частина її щоденника вийшла англійською мовою, вона так і називається: «I am the Most Interesting Book of All» — «З усіх книжок Я найцікавіша». Художницю звали Марія Башкирцева, з Полтавщини на лікування вона виїхала в 14 років, жила в Парижі, там і померла. Залишила світові сповнені меланхолії краєвиди й портрети-символи із закодованою в них таємницею нерозкритого буття. І Марія Башкирцева до дому не повернулась, у 1884 р. вона померла. Україна втратила талановиту землячку, творами якої пишаються нині музеї Франції, Росії, Німеччини, світу.
Гарний і статечний, обдарований митець Михайло Гаврилко — також земляк Зерова й Башкирцевої, побачив світ у місці з красномовною назвою Козацькі Хутори. Спочатку навчався в Миргородській художньо-промисловій школі, потім — у Краківській Академії мистецтв і в Парижі, де йому особливо пощастило — дістався до майстерні самого Бурделя. Наука вишліфувала фах митця, але не змінила громадських орієнтирів: Гаврилко був переконаний, що українська культура одна з найдавніших і найбагатших у Європі, їй хотів віддати сили й талант. Хотів поставити пам’ятник Шевченкові в Харкові, створив його проект. Взагалі Гаврилко мав унікальний дар монументального мислення, навіть камерні твори вражають масштабами вкладеної думки. Та не вийшло. У 1920 р. в одному з боїв за незалежність України поблизу Диканьки Михайло Гаврилко загинув.
Зерова, Башкирцеву, Гаврилка, ще сотні талантів Україна втратила. Втрата відчутна і ще й нині нестерпно болить. Як нам їх сьогодні не вистарчає! Скільки ще українських громадян виїде, загине, не повернеться додому, скільки ще зневіриться в українській ідеї у виконанні 236 тушок з парламенту, скільки талантів не зуміє себе реалізувати, тому що нинішні малописьменні міністри з найбільшого уряду в Європі забирають у них перспективу, свідомо ігнорують їхні творчі наміри, заперечують право на українську історію, мову, традицію, культуру. Скільки ще десятиліть з України виїжджатимуть її талановиті земляки, щоб віддати свій талант і працю чужині. А потім ми з болем лише констатуємо, що шестеро Нобелівських лауреатів — уродженці України, але покинули її. Покидають, бо не вірять у майбутнє вдома, не вірять своїм політикам, які звіряють годинники за чужим часом. Знову в Україні чиниться замах на інтелект, на майбутніх Зерових. Перед такими, якими були вони — Микола Зеров, Михайло Гаврилко, розстріляні Сталіним художники — бойчукісти, нинішній режим зачиняє двері, адже «профффесура» вирішила, що українського нічого не треба — ні книжок, ні фільмів, ні історії, потрібно тільки вийти на парад під совєтський гімн, бажано з портретами тирана, й не забути вклонитись його новим пам’ятникам.
Невже й далі замість відкривати українські підручники будемо читати спотворений короткий курс чужої історії і гнутись під тиском «панятій». Невже й нині, через 100 років, мрія Миколи Зерова — «виявляти своє українське єство і випростати крила для дальшого лету» — не здійсниться? Сумно.
