«Тільки не будемо про Фрейда, гаразд?» — обмовляється Мері в ході своїх дитячих спогадів. Про те, як важко будувалися взаємостосунки з батьком: «непоганим лікарем, але жорсткою людиною», яка тримала в постійному страху навіть меншого «брата» Мері, кота Стракошу. Для героїні ж — це «страх бути виявленою, викритою в тому, що хочеш бути сама собою, а не відображенням чужих фантазій»: загалом, батьківського розуміння «добра» для доньки.
Можливо, Мері і має рацію: вигадки діда психоаналітики до обставин дорослого життя Мері і справді не мають відношення. Очевидно, ні до чого й те, що прийнято називати особливостями жіночої психології. Хоч ніби й дивно: замість чогось сакраментального в дусі «Ваня, я ваша навіки!» безкомпромісно відрізати «Все кінчено. Я виходжу заміж» людині, яку буде героїня любити, напевно, завжди. Але Мері потрібен міцний сімейний «тил» і підтримка. Як потребує цього самого тилу, напевно, більшість землян. Так уже виховувалися тисячоліттями, причому тут «чоловіче» й жіноче»?
А Герман… Він не більшість. І Бог його знає, що йому, бунтівному, від життя треба: такий елегантний, приватний повітряно- транспортний засіб, який гордо кружляє в небі, час від часу і дуже вибірково приземляється на чужі злітні смуги — виключно для дозаправки. Вони, ці смуги, — численні жінки, які часто трапляються на улюбленому героєм коктебельському курорті. У «порту приписки», тобто в будинку любимої Мері, Герман лише зрідка гостює: побоювання стати тут на прикол — ах, цей вічний пошук свого ступеня свободи! — злегка «попахують» навіть якоюсь параноїдальністю. Зрештою, як сказав якось виданню «Книжник-ревю» чоловік, який вигадав історію Генріха і Мері, сумчанин Євген Положій, між суспільним (сім’я, діти, Мері) і молодецьким, Герман робить третій вибір — у себе. «Поступивши жорстоко (віва «Собака на сіні»! — а чи не розлучити нам кохану з її благовірним, раз уже у нас так, як хотіла Мері, бути разом не вийшло? — Авт. ), переживши страждання, він повертається до своєї суті».
Нехитрий, здавалося б, сюжет, простий, наративний стиль. Навіть прийом колажу — главки-розповіді героїв про самих себе, позначені виключно їхніми іменами і цифрою року, до яких події відносяться (Генріх-02, Мері-04, і все це — в календарному безладді), перемежовані чи то роздумами, чи то сновидіннями — цілком спокійно вписуються в «полотно» оповідання, що розкладається. Хоча, взагалі-то, колажне мистецтво, як пам’ятається, в цьому й полягає — нарізати з журналів (газет, долі людини, тощо — суть не змінюється) яскраві шматочки і створити щось, закінчене за смислом. Але це так, відступ.
А за згадану наративність — особлива подяка. Чи то окремих українських авторів сьогодні (з тих небагатьох, щоправда, кому випала честь бути випущеним у світ, хоч це — зовсім інша історія) частенько охоплює боязнь здатися неоригінальними на фоні виданої до них кілограмів і томів літератури… Однак пристрасть до ліплення закручених словесних конструкцій, які гордо іменуються згодом «влучними метафорами», нерідко має місце: першій з них — дивуєшся, але «проковтуєш», після десятої — жалієш тих, хто ковтає, не дивуючись.
Положіївський Герман — це добре вигострена дотепність. Щоправда, постійно виникає спокуса приліпити до образу таке собі життєве гасло «печаль моя светла». Але так буває з тими, хто свого часу перечитав «не тієї» літератури: недаремно і «заміна опису природи, що відбувається в романі, побуту, зовнішності героя та його близьких на практичний перелік образів тієї субкультури, в якій він жив і живе». Якщо в книзі — це можливість дати характеристику, то в реальному житті все те, що читає і слухає Герман, — практично діагноз. Ім’я йому — «непристосованість»: не випадкові й «ідеологічні» розходження в спорах з приводу метафоричного сприйняття образів літака та аеропорту. За версією Мері, це те, що необхідно кожному, що «це — чітка система взаємовідносин, регламентований порядок, розклад рухів та рейсів, розумно і тонко організована система, на якій заснований весь світ, у якій людина відчуває себе в безпеці і може приносити користь собі і суспільству. Це як сім’я, яка потрібна, щоб не померти від самотності, кожній людині». У варіанті Германа, в аеропорті найважливіше — злітно-посадочна смуга і можливість захопити літак. Загалом, головні лиходії у всіх історіях взаємовідносин «інь» та «янь» — кількість прочитаної літератури і вразливість одного з партнерів.
Авторів у книги два — вже згадуваний Євген Положій і Макс Бондоренко, який допомагав йому. І початків також два — з обох кінців книги. Написаної відразу двома мовами. Пояснення просте: так головному редактору сумської газети «Панорама» живеться і думається. Говорить російською, сни, за його словами, бачить українською. Тому частина книги народилася однією мовою, друга — іншою, хоч обидві вони — перші, і для того, щоб осягнути смисл, потрібно прочитати обидві. Щоправда, не важливо, з якого кінця починати: і російська, і українська частини — головні. Адже події, як говорилося, перетасовані з такою майстерністю, що тимчасові збивання абсолютно не заважають створювати уявлення. Ну а Макс Бондоренко — це все той же Євген Положій: такий ось дуалізм.
Одне «фе» хорошій книзі все ж хочеться висловити: з приводу численних пояснювальних зносок. Якщо новий читач зняв її з магазинної полиці і заплатив грошi, значить — знаючі порадили. Що, у свою чергу, означає: цьому новому читачу не треба пояснювати, хто такі ці перераховані в книзі образи. В іншому випадку друзі порадили б інше — взяти новий витвір якого-небудь Дерев’янка в практично-м’якій обкладинці. Може, не Положій винен, а видавництво «Університетська книга«… Чому тоді — хочеться запитати, у Френка Заппе зносок немає, а у «Роллінг Стоунз», фенічок, братів Стругацьких, Камю та «косяка» — то будь ласка?
