Анатолій ЛЕМИШ, "День"
Чимало любителів спорту давно звикли бачити спортивні змагання так би мовити очима Валентина Щербачова - без сумніву, одного з найкращих наших телекоментаторів. Не менше зацікавлення викликає й він сам - особистість яскрава, парадоксальна, часом авантюрна.
- Валентине, як ви вважаєте, чи сильною була школа спортивних коментаторів у радянські часи?
- Коли почалася підготовка до Олімпійських ігор у Москві 1980 року, нас, тринадцять чоловік спортивних телекоментаторів з усього Союзу, заздалегідь, за два роки, викликали на збори. З нами займалися лінгвісти, психологи, професори МДУ, нас серйозно натаскували на окремі види спорту. Навіть Миколу Озерова примусили вчитися й здавати екзамени.
За показом, за коментаторським рівнем Московська Олімпіада була найкращою. Прикро, що нині в нас нема такої солідної підготовки. А от у москвичів традиції ще тієї школи залишилися... Потім за мною закріпили футбол, київське "Динамо". У 1984, 1985, 1986 роках я не пропустив жодного динамівського матчу. У тому числі був і на фінальному матчі Кубка кубків у Ліоні у травні 1986 року, коли щойно вибухнув Чорнобиль, і ніхто з нас нічого не знав і не розумів. У французьких газетах було набагато більше відомостей, аніж та ганебна брехня, якою годували киян. І під час прямого ефіру з Ліона я видав в ефір усе, що вдалося дізнатися. Для багатьох моя інформація стала шоком.
- Чи правда, що це ви "підняли" Кашпіровського? І що потім саме ви його й "опустили"?
- Штангіст-суперваговик Толя Писаренко мені розказав, що в нас у збірній є цікавий хлопець-психолог. Кашпіровський був тоді абсолютно невідомим. Я зняв його дії, його психологічні "установки". Прокрутив у ефірі, й стали надходити листи: "Спасибі, що ви мене вилікували!". І Кашпіровський відчув упевненість у собі, ним стали цікавитися.
Анатолій Михайлович показував жінок, які схуднули під його впливом, людей, котрі впадали у сон, не відчували болю. Потім виникла ідея операції без наркозу, телемосту між Москвою й Києвом. Кашпіровський з Москви "дав установку", хірург у Києві полоснув по грудях. І протягом півгодини, поки проводився онкоаналіз пухлини, Люба лежала з розрізаними грудьми під телекамерами і розмовляла з нами і з Москвою. Глядачі всього Союзу були шоковані.
Однак потім я став помічати, що Кашпіровський ставиться до своїх пацієнтів надто безжально. Виявилося, що є багато людей, яким Кашпіровський не допоміг, а, швидше, навпаки. Дехто навіть подав на нього в суд.
Я довго думав над феноменом Кашпіровського, й одного разу зробив ось що. Став перед камерою у футбольні ворота на стадіоні "Динамо" й сказав: "Ви думаєте, це вас Кашпіровський лікує? Це властивість телебачення - посилювати ваші власні емоції настільки, що ви піддаєтеся самонавіюванню!" І протягом 15 хвилин ніс повну ахінею про те, що в моїх глядачів зараз всі болячки пройдуть.
Через тиждень у редакцію тягнули мішки листів від телеглядачів, яким я "допоміг" у лікуванні від енурезу й бородавок, тромбофлебіту й клаустрофобії. І для себе з цієї історії я виніс важливий урок: ось що таке ТБ, ось до якої міри воно може бути інструментом управління свідомістю людини, й ось наскільки небезпечно давати цей інструмент пройдисвітам. Так що я випустив у ефір Кашпіровського, я його і викрив.
Зауважу, що "розкрутка" нинішніх телевізійних зірок і політиків дуже великим чином враховує досвід Кашпіровського.
- Валентине, я знаю, що у вас багато захоплень. Навіщо вам це потрібно?
- Зателефонували якось колеги з Пітера, запропонували журналістам з України брати участь у конкурсі на право висвітлювати "Кемел трофі". Був у Москві відбір за фізичною підготовкою, я його виграв. Привіз із марафону масу фотографій, зробив фільм. Двічі був я в Гімалаях, ходив разом із відомими нашими альпіністами. Останнім часом у мене нове хобі: вчуся пілотувати літак.
Стрічка "Гора за вісім тисяч" завоювала медаль і диплом на Московському фестивалі спортивних фільмів, де було 47 країн. А тут, на рідному УТ-1, мої фільми не потрібні. Я віддаю їх на інші канали, в інші країни.
- Серед телевізійників відомо про ваш характер правдошукача.
- Державне телебачення умисно розвалюється на шматки. Створюється громадська думка, що тут, на державному ТБ, ніхто нічого не може, що тут один баласт. У нас не проводяться творчі конкурси, не приймаються до розгляду проекти, здатні оживити ефір. Так що надія лише на те, що коли зміниться генерація начальників, і прийдуть люди зацікавлені, професійні, - зміниться й державне телебачення України.
Рік тому я перейшов у програму "Доброго ранку, Україно!" Це щодня дві з половиною години прямого ефіру. Доводиться підніматися о четвертій ранку, зате великий робочий день, і за двадцять годин роботи щодня я встигаю дуже багато.
На мій погляд, розказати про реальні успіхи наших видатних спортсменів, таких, як Бубка, як брати Клічко, як київське "Динамо" - це, передусім, дати приклад іншим, дати можливість повірити у свої сили нашому неймовірно талановитому народу.
