Журналісти між собою називають Терешкову «броньованою»
жінкою. Мабуть тому, що вона довгий час не давала інтерв’ю. За останні
16 років Валентина Володимирівна не проронила жодного слова про себе. І
от несподіваний поворот подій: 11 жовтня англійська громадська організація
назвала Валентину Терешкову «Жінкою сторіччя» і на наше прохання про зустріч
надійшла відповідь: «Приїжджайте!».
Ми зустрілися з нею в офісі Російського центру міжнародного
наукового та культурного співробітництва при уряді РФ, який Валентина Володимирівна
очолює вже 14 років. Гостинна господарка власноручно розлила по чашках
чай, поклала на стіл цукерки «Космічні» .
— Скажіть чесно, вам не було страшно? Лише два роки
після першого польоту людини в космос, раптом щось не спрацює, раптом розіб’єтеся...
— Про це не думала. Згодом на Землі усякі були почуття.
Але більше — гордості і радості за те, що вдалося замість запланованих
двох діб виконати тридобовий політ. Лучано Паваротті дивувався: «Як уявлю,
що ви літали в космос, серце завмирає». А Фаїна Георгіївна Раневська говорила
мені так: «Дитинка, я на третьому поверсі живу і боюся з балкона дивитися.
А ти туди-сюди...» І вона багатозначно водила своїми величезними очима
вгору-вниз.
— Психологи вважають, що жінка не може вирости сильною
сама по собі. Її штовхають до прояву мужності або обставини, або чийсь
приклад.
— Напевно прикладом для мене була моя мама. Мій батько
загинув у фінську війну. Тільки в 1988 році я відшукала братську могилу
в Карелії. Мамі було важко одній виховувати трьох дітей. На кожного з нас
вона отримувала допомогу — по 50 карбованців. А буханець хліба коштував
200. Тому я рано пішла працювати
— Як мама відносилася до вашого захоплення парашутним
спортом?
— Вона вважала, що це заняття для хлопчиськ. Кілька разів
замикала мене вдома, не відпускала на аеродром, але я все одно втікала.
18 серпня 1961 року, у День повітряного флоту, ярославці
зібралися на набережній. Прийшли мама, брат із сестрою. По гучномовцю повідомляють:
стрибає Валентина Терешкова. Я приводнилася у Волгу. І от мокра підходжу
до мами: «Ти бачила, як я стрибала?». А вона дуже серйозно відповідає:
«Розіб’єшся, додому не приходь!». Я не казала їй, що потрапила в загін
космонавтів, сказала лише, що в Москві продовжую займатися парашутним спортом.
16 червня 1963 року вона отримала чергового листа від мене. Сіла його читати,
але тут прибігли сусіди: «Твоя Валя в космос полетіла!». А у нас не було
телевізора і вона відповіла: «Не може бути, от вона пише, що стрибає з
парашутом».
«ЗОРЯНА» ГОДИНА
— Кажуть, земна куля в ілюмінаторі космічного корабля
— видовище, яке не може передати жодна фотографія...
— Чим далі ракета несе тебе від Землі, тим ближче ти стаєш
до неї. Усіх космонавтів вражає, яка Земля маленька. І як важливо дбайливо
відноситися до неї, тому що з космосу добре видно результати нерозумної
діяльності людини.
Зараз багато говорять про загрози нашій планеті, що йдуть
із глибин Всесвіту. Комети, астероїди й інші космічні тіла все частіше
відвідують Сонячну систему. Ще в 1984 році ми говорили про створення міжнародної
служби порятунку Землі. Може бути коли- небудь це буде реальністю.
— Після польоту в космос ваше життя одразу змінилося?
— І так, і ні. Здійснилася моя мрія отримати вищу авіаційну
інженерну освіту. Я поступила до Військово-повітряної академії імені Жуковського
і закінчила її в 1969 році. Мене і Юрія Гагаріна залишили в академії пошукувачами
вченого ступеня. І в 1976 році я захистила кандидатську дисертацію. Звичайно,
не просто було поєднувати навчання в академії з роботою, величезною кількістю
зустрічей і на батьківщині, і за кордоном.
НЕПІД’ЄМНИЙ МУНДИР
— Ви дотепер залишаєтеся єдиною жінкою — командиром
космічного корабля. Світлана Савицька, Олена Кондакова та й американські
жінки-космонавти літали в складі екіпажів. А ви — одна. Важко було? Я переглядала
пресу...
— Бозна що писали: і що мене нудило, і що лежала не підводячись.
Але мій стан під час польоту зафіксовано приладами телеметрії, крім того
все знімалося на кінокамеру. І при бажанні все це можна переглянути. Якби
мені було так погано, як говорять, хіба змогла б я виконати заплановану
програму. По зробленим мною з космосу знімкам і спостереженнями у науці
існує цілий напрямок.
Звичайно, були величезні навантаження, особливо під час
приземлення. Ніколи не забуду: піді мною величезне поле, поруч — озеро.
І я думаю: «Невже приводнюся?» Одну-єдину жінку запустили в космос і та
до озера втрапила. Але був дуже сильний вітер і мене віднесло убік. Це
зараз апарат, що спускається, ще знаходиться в повітрі, а вертольоти вже
довкола нього літають. Тоді нам потрібно було по рації за допомогою морзянки
повідомити про своє місцезнаходження.
— Герой Радянського Союзу, кавалер п’яти орденів, нагороджена
десятками медалей... Перша у світі жінка-космонавт і жінка-генерал... Кажуть,
ваш мундир, обвішаний нагородами, важко підняти... Ви коли-небудь намагалися
їх порахувати?
— Я пам’ятаю про усі.
— Вас назвали «Жінкою сторіччя» за політ у космос?
— За внесок в освоєння космічного простору й в екологічні
розробки. Нинішня нагорода мене трохи здивувала, тому що в 1984 році ця
ж асамблея назвала мене «Жінкою року».
— Чим займається асамблея?
— Ця англійська громадська організація займається в основному
благодійною діяльністю на користь онкологічних хворих і не належить ні
до однієї партії. Президент асамблеї маркіза Лотіанська через онкологічне
захворювання втратила око. В очолювану нею асамблею входять жінки із самих
різних сфер. Це і політичні діячі, і вчені, і представники благодійних
організацій.
ТЕЛЕСКОП ДЛЯ ОНУКА
— Вас можна назвати першою «феміністкою» Радянського
Союзу? Адже ви колись очолювали Комітет радянських жінок.
— Я думаю, що фемінізм — це своєрідна форма протесту жінок
у боротьбі за свої права. Мені доводилося зустрічатися з багатьма представниками
й керівниками феміністичних рухів. Взагалі ж вони нормальні жінки, хоча
іноді якось незвично вдягаються чи інакше прагнуть привернути до себе увагу.
Я не вважаю себе феміністкою, хоча в Комітеті нам доводилося боротися саме
за права жінок. Ми отримували до двохсот тисяч листів на рік і до двадцяти
тисяч відвідувачів приходили на прийом. Приїжджали цілими родинами. Одна
з жінок з 13 дітьми прийшла до мене в кабінет. Скільки сліз я бачила, скільки
болю... Одного разу у мене на столі навіть залишили новонароджену дитину...
— Ви сьогодні про що-небудь шкодуєте?
— Мені хотілося б, щоб мене ніколи не залишали мої близькі.
Моя мама, мій чоловік, брат. Ці втрати для мене — незагойна рана.
З чоловіком, Юлієм Георгійовичем Шапошниковим, ми прожили
разом майже 20 років. Він був талановитий хірург, дивна людина — чесна,
добра. Скільки разів його піднімали серед ночі і викликали на операцію,
мчався в госпіталь по першому заклику. Юлій усе своє життя присвятив боротьбі
за продовження життя інших людей. На пам’ятнику йому я написала: «Світячи
іншим, згоряєш сам».
— Онуку Альоші іноді вдається послухати казки з вуст
рідної бабусі?
— А як же! Ми з ним багато читаємо. Він часто буває у мене
в гостях. Йому виповнилося 5 років. Я привезла для нього з Лондона дитячий
телескоп, багато розповідаю про зірки. А тепер він буде на них дивитися.
Звичайно, як хлопчик, він обожнює і машинки, і літачки. Ми з ним весь час
що-небудь збираємо. На жаль, зараз ніяк не можемо відремонтувати катер,
там потрібний якийсь особливий клей.
— Він ще не знає, ким хоче стати?
— Каже, що льотчиком.
СПРАВКА «Дня»
ТЕРЕШКОВА Валентина Володимирівна (нар. 1937), космонавт.
Льотчик-космонавт СРСР (1963), перша в світі жінка-космонавт, канд. техн.
наук, полковник (1970), громадський діяч, Герой Радянського Союзу (1963).
Політ на «Востоке-6» (червень 1963). Голова Комітету радянських жінок (1968—87),
віце-президент Міжнародної демократичної федерації жінок з 1969. 1987—92
голова президії Спілки радянських товариств дружби і культурного зв’язку
із зарубіжними країнами. З 1994 — керівник російського Центру міжнародної
наукової і культурної співпраці.
Льотчик-космонавт СРСР, полковник-інженер, Герой Радянського
Союзу — Терешкова (Ніколаєва-Терешкова) Валентина Володимирівна народилася
6 березня 1937 р. в селі Масленникове Тутаєвського району Ярославської
обл. в родині колгоспника. З 1954 р. працювала на Ярославському шинному
заводі, а з 1955 до 1960 р. — на ярославському комбінаті технічних тканин
«Красный Перекоп». 1960 р. закінчила Ярославський заочний технікум легкої
промисловості. Займалася парашутним спортом в Ярославському аероклубі.
З 1962 р. зарахована в загін космонавтів, а 16—19 червня 1963 р. Терешкова
першою з жінок здійснила політ у космос. У груповому польоті з В.Ф. Биковським
пілотований Терешковою космічний корабель «Восток-6» зробив 48 обертів
навколо Землі.
