Сьогодні коридорами Останкіно ходить багато нових людей. Частина колишніх героїв екрана і менеджерів сьогодні зайняли провідні пости в керівництві каналів, а більшість канула в Лету. І тільки зрідка хто-небудь вигукне: «Цікаво, а куди зник Н.? Що трапилося з К.?»
Валерій Токмаков — відомий аніматор, колишній продюсер популярної наприкінці 80-х програми «Погляд» замість того, щоб зробити блискучу кар’єру на російському телебаченні, на початку 90-х несподівано опинився в Канаді. Хоч нiколи про еміграцію не думав. Його біографія — історія авантюриста в хорошому значенні цього слова, гідна якщо не роману, то хорошого кіносценарію. У поганих фільмах герої зазвичай вимовляють сакраментальну фразу: «Росіяни не здаються». Дивно, але з деякими саме так і відбувається в реальному житті. І ще, він на диво схожий зовні на Влада Лiстьєва.
Цього літа Валерій збирався з дружиною на Кубу, але віддав перевагу Криму і Болгарії: Міжнародний фестиваль телепередач «Оксамитовий сезон» запросив його бути членом журі.
«ЛIСТЬЄВ ЗАГИНУВ ЗА ГРОШІ»
— Валерію, ви пережили злет радянського телебачення. Але сьогодні роль електронних ЗМІ можна оцінювати трохи інакше — як дуже ефективний механізм для політичних спекуляцій і маніпуляції населенням…
— Так воно завжди і було, скільки існує телебачення. У ці роки, можливо, тільки яскравіше проявилося. Електронні ЗМІ завжди були серйозним інструментом масового впливу, і завжди було важливо, в чиїх руках знаходиться цей інструмент. Спочатку цей інструмент багато років підпорядковувався державі й ідеології. Сьогодні — диктату грошей.
— Давайте відразу поговоримо про диктат грошей. Ваш колишній начальник, екс- голова Держтелерадіо СРСР, стверджує, що в колективi знаменитого «Погляду», в якому і ви працювали в ці роки, були аж ніяк не хлопчики-борцi за щастя народне і свободу слова, а дуже розумнi й успішнi комерсанти…
— Добре, я почну здалека. На телебаченні я пройшов шлях від освітлювача до директора студії. Навчався на Вищих курсах режисерів і сценаристів — майстерня Норштейна і Хитрука. Моя дружина, Наталя Нікітіна, багато років працювала в Молодіжній редакції з Олександром Масляковим, Володимиром Ворошиловим і багатьма іншими. Хлопці, які працювали в «Погляді», справді дуже швидко зрозуміли, що телебачення — це бізнес, і почали заробляти гроші. У них, одних із перших, з’явилася реклама. Тоді за ніч можна було заробити величезні гроші, які абсолютно ніким не контролювалися. Конверти, а іноді й чемодани, передавалися з рук у руки. Знімали безліч замовлених сюжетів і репортажів.
— Ви, безумовно, пам’ятаєте їхній конфлікт із тогочасним головою Держтелерадіо Леонідом Кравченком, після якого «поглядівці» демонстративно пішли з ефіру і почали випускати «Погляд з підпілля». Це історія боротьби світоглядів чи все той же бізнес?
— Звичайно, бізнес! А через що загинув Лiстьєв? Невже ви думаєте, за ідею він загинув? За гроші!
— Валерію, в еміграцію ви вирушили тоді, як у Росії розгорталися події…
— Якщо говорити про від’їзд, то в еміграцію я зовсім не збирався. Але, знаєте як буває, — людина думає, а Бог вирішує.
— У Москві у вас була досить стабільна професійна ситуація, сім’я. Нарешті, вперше за десятиріччя у журналістів з’явилася можливість добре заробляти. І раптом ви розвернулися на 180 градусів…
— Так, у Москві я жив нормально… Але в 1989 році мене запросили до США і Канади обговорити можливі спільні проекти. Зокрема, продаж знятої нами картини про винахідника Олександра Алексєєва, який задовго до комп’ютеризації світу винайшов прообраз комп’ютера. Почав я з Канади, розраховуючи, що дуже швидко отримаю візу до Штатів. (У Радянському Союзі я отримав канадську візу за 15 хвилин.) Але тут сталася цілком несподівана річ: я потрапив під суд. І не просто під суд, а за «напад на жінку I категорії з тілесними пошкодженнями».
— Ух ти, круто! Як же це сталося?
— Трапилося так, що перший мій договір у Канаді провалився — на проект не знайшли потрібну кількість грошей. Візу до Америки не дають. У Росії — путч 19 серпня. Мені Анатолій Малкін розповідав про події по телефону, і я сказав: «Толю, я не здивуюся, якщо до Москви увійдуть танки». І вони увійшли. Тодi я тимчасово влаштувався працювати на бензоколонці — нелегально, зрозуміло. Чим уже порушив закон. І одного прекрасного дня на бензоколонку приїхала заправитися дівчина — канадка, до того ж дочка шефа місцевої поліції. Але про це я дізнався пізніше. «Заправте мене на 20 доларів…» Я заправив її, відійшов до інших машин, але боковим зором відстежую момент, коли вона розплачуватиметься. Через деякий час під’їхала ще одна машина з її подругою, і дівчата мовчки помінялися машинами. Вони мене вирішили «кинути» — виявляється, «золота» молодь іноді там розважається таким способом. І я бачу, що її подруга на моїх очах виїжджає на заправленому джипі. Я підбігаю до «моєї» дівчини і лепечу щось на зразок «манi-манi», а вона, навіть не дивлячись у мій бік, б’є мене ногою… самі розумієте, куди, сідає у спортивний автомобіль подруги і вiд’їжджає. Коротше, я спробував через опущене скло перешкодити їй поїхати — вона протягла мене на повній швидкості метрів 50, а у моїй руці залишився рудий жмут волосся її розкішної гриви. Через п’ять хвилин на бензоколонці була поліція, через шість — на моїх зап’ястях опинилися наручники. Коли мене посадили в поліцейську машину, я сказав собі: «Ну ось, Валеро, і все».
— Як же вам — росіянину, який нелегально проживав у Канаді й потрапив під суд за важким обвинуваченням, вдалося виграти цей суд?
— Уявіть собі, я виграв суд без адвоката і не знаючи жодного слова англійською. Мене поставили в екстремальну ситуацію, і я був зобов’язаний вижити. Страшно не було, більше того, у таких ситуаціях я дуже швидко стаю зібраним. Оскільки я не знав мови, то мені спала на думку цілком божевільна ідея — спробувати намалювати те, що відбулося, поетапно — і зробив їм розкадровочку, як у мультиплікаційному кіно. Такого в канадському суді ще не було. Суддя був вельми здивований, коли я попросив дозволу захищатися за допомогою малюнків. Через хвилину і він, і прокурор зацікавлено перегортали мою історію «в картинках». Через 10 хвилин мої малюнки ходили по руках. Суд закінчився тим, що мене виправдали, і канадський суддя виголосив зворушливу промову про те, що Канада — країна, побудована емігрантами, і дуже важливі терпимість, розуміння, підтримка стосовно цих людей. А я, своєю чергою, зрозумів, у якій країні знаходжуся. Якби в Росії у мене був такий конфлікт із дочкою високопоставленого міліціонера, мене прибили б одразу на бензоколонці.
«КРЕЙЗІ РОСІЯНИН!» — СКАЗАЛИ КАНАДЦІ»
— Після довгих поневірянь у суді ви повернулися на бензоколонку?
— Ні, я отримав контракт в одній із телевізійних компаній, політика якої базувалася на співпраці з емігрантами. Одна з перших програм, яку ми там зробили, було інтерв’ю з Горбачовим. Коли я сказав своєму шефу, що робитиму це інтерв’ю, він не повірив — крейзі росіянин. Та проте Михайло Сергійович виділив для Бі Бі Сі 10хвилин, а нам він приділив годину.
— Емігрантський побут досить буржуазний і розмірений. Чи не нудьгуєте за Москвою —за колегами, друзями- подругами, московським шаленим ритмом?
— Я така людина, що всюди почуваюся, як удома. Людина світу, так би мовити. Тим більше, що я часто буваю в Москві — у справах і просто так. Статус емігранта був ущербним 15 років тому, коли від’їзд означав прощання назавжди. Сьогодні я відчуваю себе «людиною світу», буваю в Москві декілька разів на рік, і в справах у тому числі. У Канаді в мене своя телекомпанія з досить широкою читацькою аудиторією: завдяки російській мові нас дивляться українці, поляки, чехи, білоруси та багато інших.
— Ні про що не жалкуєте?
— Я завжди жив так, щоб не обставини керували мною, а я — обставинами. Це гідно чоловіка. І мені, здається, вдалося жодного разу не зрадити цей принцип.
