Є таланти, навіки відзначені кігтем долі — їх життя, смерть і навіть те, що з ними відбувається по смерті, немовби виконується за якимось драматичним планом. Так і з Бруно Шульцем — великим письменником, рисувальником, який народився й загинув — трагічно й абсурдно — на Галичині. Його змолола жахлива правда війни, але й мир залишався довгий час до нього несправедливим. Адже своїм Шульца визнали австрійська, польська, єврейська літератури — всі, окрім географічно причетної, української.
П’ятиденна інсталяція- перформенс, яка відбулася в «артистичному підвалі» центру «Совіарт» — одна зі спроб — не перша — вкоренити Шульца у вітчизняному культурному полі. Спроба, відразу варто зазначити, оригінальна та якісна, хоча й ризикована. Адже обидва поняття — інсталяція, перформенс — сильно заяложені стараннями безлічі епігонів «мистецтва дії», яке свого часу приголомшило світ. На щастя, за втілення «У фокусі сну» взялися два справжніх професіонали — київський театральний режисер Олег Ліпцин і художник Володимир Кауфман. Це дозволило створити необхідну рівновагу — ні театр, ні образотворче мистецтво не заважали одне одному. Наголос було зроблено на роботі з простором, який якраз і розкривався театрально.
Перша частина вистави — відповідно, перша кімната — відтворювала атмосферу вокзальної зали чекання. Шинквас бару, біля якого безмовно сидить мандрівниця (Алла Даруга). Ще один пасажир (Гедимінас Сядярявічус), у довгому темному пальті й крислатому капелюсі, втомлено тягне важкий саквояж. Безліч валіз на підлозі й попід стінами. Голос у динаміках, який оголошує про приїзд-від’їзд наступного потяга. Пара телевізорів біля того ж шинквасу. На рівні деталей починаються дивацтва. В одному моніторі впереміш із «нормальною» залізницею кружляє й кружляє іграшковий паротяг, у другому — шалений годинник, з божевільним показом табло 69.57 (99.99) і біжучим рядком — із цитатами з Шульца. Ті ж рядки промовляє «залізничний голос». У мандрівника в пальті падає валіза; вона розкривається, й деталі беруть гору, атакують прикметами часу. Марки. Листівки. Клясери. Трафарети. Ордени. Пошарпані книжечки. Пташині гнізда. Музичні скриньки. Зірки Давида. Вулиця крокодилів. Попіл імперій. І валізи, валізи, яких давно не роблять, прекрасні та громіздкі, в них пилом припало сторіччя, в них навіть росте трава, пасажири кличуть із собою. Ми проходимо справжньою травою зі справжніми булижниками, обклеєними справжніми марками, а далі під ногами плямкає гумове болото й світяться світлини тих таки (розкритих) валіз. Людина в пальті повільно відчиняє двері. Там — чорні сходинки до маленького віконця, гуркоче радіоістерикою сьогоднішній день. Ілюзорна перспектива, глухий кут митця, чи, можливо, наш. За дверима він і залишається. Сядярявічус грає на довгій дерев’яній дуді. У своєму вбранні, з цим інструментом він схожий на хасида, він завершує виставу щемкою сумною трикрапкою.
Фокус сну й мандрівки. Мабуть, Бруно Шульц був тим, ким є будь-який справжній поет — мандрівником у долині плачу. А ми, в себе вдома, живі лишень завдяки поетові, бо снимося в його вічному поверненні.
