Головною кіноподією минулого тижня став показ нового фільму Олександра Сокурова «Телець» у рамках ретроспективи петербурзького режисера. Навіть під час побіжного погляду на історію хочеться доповнити відомий афоризм: абсолютна влада не тільки розбещує абсолютно, але й калічить свого носія такою ж мірою. Тобто, по суті, життя закінчується ще за життя. Саме про це, як видається, і робив свій новий фільм Олександр Сокуров.
У його фільмі під маскою слабкого та сварливого Вождя, роль якого блискуче виконав Леонід Мозговий, легко впізнається той, чиї пам’ятники ще й досі височать на площах багатьох міст і сіл. Сокуровський Ленін принципово нехрестоматійний. Вождь — людина ХIХ століття, із правильною російською й німецькою вимовою та елегійними мріяннями на тему «Був би в мене свій маєток на Волзі...». Очікувана боротьба пристрастей замінена на старече буркотіння, сімейні чвари й цілющі ванни. Колишній вершитель доль немічний, замкнений на своїй дачі, ізольований від навколишнього світу соратниками по партії. Уже його вусатий наступник приміряється до околиць: «Добре тут...» — а охорона недобре підглядає крізь прочинені двері.
По суті, камерна атмосфера лише підкреслює невдалу долю. Життя не партійного чи державного лідера, але простої людини, яку рідні називають Володею, тягнеться за інерцією, без мети, серед порожніх днів і боротьби з небуттям, яке підступає. Цьому вторить і збіднене, уражене ентропією зображення (оператором-постановником картини виступив сам режисер), яке немов імітує погляд тьмяних очей, що злипаються. Усе тут безгосподарне, підпорядковане млявим ритуалам: виїзд на «полювання» без рушниць і дичини, трапеза з експропрійованого тобто краденого, посуду, лікування без будь-яких надій на успіх... Попросивши через наступника отруту в ЦК (ще один знак абсурду), Вождь насправді вже нічого змінити не в змозі. Його термін закінчився набагато раніше.
І все-таки, фінальний епізод сповнений несподіваного співчуття. Оживає телефон, який мовчав довгі місяці. Дзвонять із ЦК, напевно, ухвалили рішення щодо цикути. Вождь сидить у кріслі, дивлячись у небо, у просвіт поміж хмарами, і на його обличчі вперше з’являється справжня, не баламутна i не істерична, усмішка.
