«Коли мені буде шістдесят!..» — співала колись Шмига в «Джулії Ламберт» з таким викликом і блиском, неначе закони природи створено не для неї. Її порівнювали з Сарою Бернар, Лолітою Торрес, Патрік Кемпбел, а потім зрозуміли, що порівнювати з будь-ким марно.
Вона така сама енергійна, так само легко співає й рухається на сцені, як і 46 сезонів тому, коли прийшла в Театр оперети. Шмига на сцені — й відразу виникає атмосфера радості, веселощів. Актриса підкоряє милим лукавством, грацією, темпераментом, творчим азартом.
У далекі 50-ті роки її бойовий каскадний номер «12 музикантів» з оперети «Цирк запалює вогні» дарував оптимізм і надію втомленій після війни публіці. Та й тепер люди хочуть відключитися від безлічі соціальних проблем, тягнуться до оперети неначе до цілющого джерела. Не дивно, що Театр оперети нині заповнює переважно молодь. Для неї бачити легендарну Тетяну Шмигу — свято. Та й молоді поклонники біля примадонни досі в’ються.
Колись вона, дочка інженера-металурга, живучи на Земляному валу, мріяла вивчитися на адвоката. Проте не відмовляла собі в задоволенні співати на шкільних вечорах. Один друг батька, дитячий лікар, почувши її виступ, сказав: «А Тетянку либонь навчати потрібно, у неї голос». І нарешті одного дня відчинилися двері у клас, де займалися актори оперети, і сором’язлива дівчина з дивним «неакторським» прізвищем розпочала гру з примхливою музою мистецтва. «Танцювальна дівчинка, але повненька», — зітхали педагоги.
За цей час було різне: втрачала голос, плакала через заздрість і плітки, траплялися роки, коли Тетяна Іванівна через сварки з начальством нічого не грала. Проте був і гучний успіх: у «Фіалці Монмартра» юна Шмига була для здичавілої за «залізною завісою» публіки живою посилкою з Парижа; над долею її медсестри Любаші з «Севастопольського вальсу» ридав увесь зал. Були прем’єри і бенефіси, розкішні туалети й захоплена преса, були принцеса цирку, весела вдова, чарівна Еліза Дулітл, паризька прачка (вона ж герцогиня Герольдштейнська) Катрін, несамовита Роксана, російська аристократка Дарія Лонська й одеське дівча Тоня Чубакова, котрі полонили серця. Майже завжди прізвище актриси було гарантією якості спектаклю.
До речі, про прізвище. Як з’ясувала Тетяна Іванівна, справжнє прізвище її батька Міцкевич (він із поляків), а звали його Ян. А Шмига це прізвисько. У них у селі багатьох Шмигами називали. Є таке колесо у млина, яке крутиться сюди-туди: це дуже схоже на їхню рідню, швидку, наче ртуть. До того ж, батько ногами шмигав... Тетяна в молодості дуже соромилася свого прізвища й навіть, беручи перший раз шлюб, хотіла змінити його, але Григорій Ярон, один із організаторів Театру оперети, мало не знепритомнів, коли дізнався про це: «Дівчинко! Не роби дурниць. Борецька. Ну що таке Борецька? А тут як гаркнуть — Шмига!».
Цікаво, що королева оперети — абсолютно нетусовкова людина. Для неї найприємніше посидіти ввечері з чоловіком, композитором Анатолієм Кремером вдома, попити чаю, поговорити. До «виходів у світ» відбив бажання ще виступ у Георгіївському залі Кремля при Хрущові, коли їй довелося співати перед натовпом жуючих і стукаючих виделками людей. Розуміє, що саме в таких ситуаціях часто й робиться кар’єра, але Тетяна Шмига відсікла для себе цей шлях безповоротно.
Романів за лаштунками ніколи не крутила. Її принцип: коли закохалася — відразу заміж. Так траплялося тричі (другим чоловіком був Канделакі, директор Театру оперети). Друзі зірки переважно з неакторського середовища — лікарі, педагоги, виняток робить для лише кількох вахтангівців. Любить хутро — але соболів не має. Обожнює дивитися «Санта-Барбару». Помічає за собою, що за буркотливістю стає схожа на батька в старості. У їжі нічим себе не обмежує. Форму підтримує без ніяких гербалайфів.
За її «таланом» роки наполегливої, напруженої праці, подолання себе (адже й від думки мати дітей довелося відмовитися заради мистецтва). Їй приємно, коли її цінують (хоча не розуміє шанувальників, котрі той самий спектакль дивляться по 50 — 70 разів), сумно, коли не цінують (за останні 30 років телебачення не записало жодного з її спектаклів, не випущено жодного альбому). Вдячна чоловіку за те, що він, створюючи оперети з урахуванням її вікових даних, подовжує її творче життя. І лише одне бажання прими залишається нереалізованим: Тетяні Шмизі ніколи не вдавалося бути слабкою — а так хотілося!
