Початок 26-го Міжнародного московського кінофестивалю, його заголовні дні виявилися присвячені одній людині, яка викликає священний трепет на теренах СНД — Квентіну Тарантіно. Що цілком зрозуміло. Залучивши автора «Убити Білла» разом з самим Біллом — Девідом Керрадайном і другою частиною названого фільму, організатори практично перетворили форум на захід імені Тарантіно. Публіка і журналісти вже за кілька днів до початку ММКФ перебували у стані легкого трансу, що посилювався медитативною фразою — «до нас їде Тарантіно». Що не говори, репутація — велика справа.
Він і приїхав. Схожий на усі свої теле- й кінообрази. Та ж зачіска, те ж видатне (у багатьох значеннях) підборіддя. Показав себе цілком світською персоною, поводився дуже мило, реагував на жарти, не скупився на посмішки, розсудливо та зі знанням справи говорив про кіно, трохи загравав, але і такою, театралізованою чарівністю, зумів підкорити і журналістів на прес-конференції, і вечірній зал у титульно-офіціозному кінотеатрі «Пушкінський». Власне, церемонія відкриття, що там відбулася, завдяки наявності живого Квентіна, пройшла не те щоб у «теплій дружній», а, швидше, у благосній атмосфері. Ведучий вечора, Нікіта Міхалков, продовжив намічену ще у Каннах лінію пов’язуючи Тарантіно з російською духовністю і говорив про глибокі речі, що присутні у другому фільмі «Убити Білла». У фіналі господарі зробили справжній тарантіновський хід: випустили на сцену місцеву групу «Уматурман». Остання зіграла запальну і веселу пісеньку про ту ж Уму з приспівом «Я так ждала тебя, Вова». На екрані у цей час миготіла досить дотепна «нарізка» з різних героїнь Турман, яка активно спілкувалася з кращими чоловічими персонажами радянського кіно у виконанні Леонова і Тихонова, Віцина, Моргунова і Нікуліна, Басилашвілі, Миронова… взагалі, кого там тільки не було. Судячи з виразу обличчя американського гостя, показане йому сподобалося. Завершила вечір, звичайно ж, офіційна прем’єра «Білла» №2.
Щодо власне фестивалю, його щоденного кінематографічного наповнення, то тут атмосфера далеко не така приємна. Більшість спостерігачів відзначають разючу слабкість конкурсу. У потоці картин, що демонструвались у перші три дні, жодної роботи, котра б могла не те що претендувати на високу нагороду, але хоча б просто цікавої, відзначити не вдалося. Фільм «Літо Ольги» (Німеччина), що відкривав конкурс, виявився найбанальнішою мелодрамою про кохання стомленого дорослого художника та юної красуні з автозаправки. «ТОВ «Португалія» (Португалія) міг би виглядати як політичної детектив, якби режисеру дісталося від природи хоча б трішки таланту. Релігійний епос «Ангулімала» інтригував місцем виробництва — Таїланд, але відлякував жахливим пафосом, поганою грою акторів і такою ж режисурою. Китайська «Богиня милосердя» претендувала на горде жанрове звання кримінального трилера, однак не минула загальної долі малозрозумілого і втомливого кіно, що виникло на перетині голівудських стандартів та східної неквапливості.
Недоліки основного конкурсу ще більш посилюються нововведенням — паралельним конкурсом «Перспективи», в якому начебто має бути акумульовано більш радикальне, експериментальне молодіжне кіно, ніж в основному змаганні. Безсумнівно, австрійська «Фройляйн Філліс», наприклад, чи корейські «Можливі зміни» по своєму радикальні — перша як чорна і безцільна комедія, друга —як старанне наслідування французької «нової хвилі» 40-річної давності. І не більше.
Найразючіше те, що і у позаконкурсному показі, здавалося б, набагато менше схильному до фестивальної кон’юнктури, відкриттів також поки що не спостерігається. Цікавою для шанувальників арт-хаусного кіно є ретроспектива Робера Лепажа — сучасного канадського режисера, настільки же нерівного, як і незвичайного. Багатьох зацікавить й інша іменна програма, присвячена живому німецькому класику, гуру всіх тамтешніх новаторів від кіно, Олександру Клюгге. А найбільш яскравим і видовищним фільмом ММКФ виявився «Тільки не у губи» — остання на сьогодні робота одного з найвишуканіших європейських режисерів Алена Рене. У свої 82 роки (!) майстер робить віртуозну, легку картину за мотивами оперети 1925 року, і ця легкість та видовищність впливає сильніше, ніж усі великорозумні рефлексії, якими надто переповнені опуси більш пізніх поколінь.
Звичайно, за підсумками кількох днів категоричні висновки робити рано. Попереду ще цілий тиждень прем’єр, переглядів, презентацій. Залишається сподіватися на краще.
