Здається, виставці в Центрі сучасного мистецтва дали назву «Ніжність» дещо необачно. Не те щоб вона була надто суворою, жорсткою. Ні, там вистачало краси, іноді досить сильних емоцій, подекуди спостерігалася витонченість стилю. Не було лише власне самої ніжності.
Сам проект було вибудовано за ознакою статевої диференціації — виставлені виключно жінки, художниці Маргарита Зінець і Алевтина Кахідзе з України, Богна Бурська з Польщі, Ніколета Маркович із Сербії.
Можливо, це надто категорично, однак, схоже, ніжність як така у молодих артисток (і не лише в них) до числа необхідних якостей не належить.
Крайня ступінь аж ніяк не ніжного погляду — фотосерії Богни Бурської. Використано один і той самий матеріал — докладні, в кольорі й широким планом, фотозвіти про ампутації. При цьому стадії операції, в усій своїй хірургічно кривавій красі, як правило, заримовані з різноманітною природною красою, як-то — квітка, що розквітає, тропічні рибки, й названі поетично: «Життя прекрасне», «Історія одного кохання», «Алгоритм», у найгіршому разі.
Маркович для своїх витворів використовує, швидше, прозу буднів. Вивішує дві акуратні гірлянди косметичних серветок, що сходяться з надрукованими на них власними афоризмами, кулінарними рецептами, щоденниковими записами й іншими текстуальними дрібними повсякденностями. Трапляються іноді досить цікаві максими: «з мого лиця зникло ім’я», «люблю мистецтво з гумором, але не вмію його робити», «сльози безбарвні», «закінчуючи художню роботу, я прибираю в домі».
Алевтина Кахідзе використовує як об’єкт і матеріал для творчості зовнішність свого чоловіка, так прямо й заявляючи: «Очі в мого чоловіка, як у Жанни Самарі» (назва всієї інсталяції). Підтвердженням цього є репродукція знаменитого портрета Жанни Самарі роботи Огюста Ренуара, фото самого чоловіка художниці й навперемінної відеопроекції двох пар очей.
Маргарита Зінець займається підгляданням за молодими співвітчизницями. У «Солодкій інтимності» — за тими, хто поїдає різноманітні десерти й тістечка у кав’ярнях, п’є через трубочку лимонад. А в композиції без назви, як уявляється, нарівні із серветками Маркович, найбільш вдалої, — за дівочими парами, що прогулюються в людних місцях Києва. Проектор обертається в центрі залу, й київські красуні раз за разом тікають від глядача на круглому екрані.
Ось такі ніжності.
Сучасні молоді художниці люблять себе. І своє мистецтво також. І своїх чоловіків, і коханих. Не так уже й мало для початку. Ніжними вони також, напевно, можуть бути. Просто поки життя навколо них таке, що не дуже схиляє до ніжності. Дуже погане. Чи дуже добре?
