Жовтень подарував меломанам столиці незабутні миті — виступи нашої видатної співвітчизниці, примадонни опери. Нині колишня випускниця київської консерваторії, екс- солістка Національної опери України, вже багато років виступає на провідних європейських сценах. Її чоловік Юрій та донька Дарина теж не часто бачать Вікторію вдома у віденській квартирі. Навіть у ті нечисленні дні, які їм вдається проводити разом, Лук’янець буквально рвуть на частини представники ЗМІ. Цього року шанувальникам прими пощастило: улюбленка публіки виступила в двох концертах, які мали великий резонанс у слухачів. Щоразу Вікторія Лук’янець показує щось нове (моцартівська програма на фестивалі «Володимир Крайнєв запрошує») або добре забуте старе (класичні хіти в концерті «Слухай вічність», виконані в підтримку Національного симфонічного оркестру). Її ювелірній філігранній вокальній техніці, тому, в якому темпі, з якою чистотою вона виводить найскладніші пасажі, можуть позаздрити багато колег-співаків.
— Вікторіє, як вам вдається при вашій артистичній завантаженості тримати хорошу фізичну форму?
— Я займаюся йогою, роблю вправи для пресу. Чому в співаків коливаються голоси? Звідки це вібрато, яким грішить наша школа, ці «солов’їні» трелі? Це відсутність фізичного загартування.
— Ваш голос настільки зміцнів, що, крім «головоломних» лірико-колоратурних партій, написаних для легкого, рухливого голосу, вам, напевно, вже пропонують співати ліричні партії?
— Справді, мене запрошують співати Ліу в «Турандот» Джакомо Пуччіні, Недду в «Паяцах» Руджеро Леонкавалло, де потрібен драматизм у голосі. Але я не за все беруся, щоб не зірвати голос, хочу ще «поцвірінькати» наверху. Хоча деякі партії центрального сопранового репертуару я вже готова заспівати. Наприклад, Маргариту у «Фаусті» Шарля Гуно, Елетру в «Ідоменеї» Вольфганга Амадея Моцарта.
— Вам вдалося переламати ситуацію, коли деякі наші диригенти, які не бажають возитися з незнайомим репертуаром, говорять співачкам: «Ну навіщо тобі зайвий клопіт, давай виконаємо щось відоме». Де ви берете ноти арій, які в Києві, окрім вас, ніхто не співає»?
— Купую на Заході за свої гроші й привожу сюди. Наприклад, партитура разом з оркестровими голосами арії з опери Гаетано Доніцетті «Дочка полку», яку ви чули, коштує сто доларів. Я купую ноти, оскільки вважаю, що не можна співати весь час одне й те ж саме. Треба поважати публіку. Так, у концерті «Слухай вічність» на підтримку Національного симфонічного оркестру України я включила до програми добре відомі арії, тому що в залі сидів непідготовлений слухач. Але, скажімо, арію Розіни з «Севільського цирульника», яка там прозвучала, я не співала вже давно, тому що в Європі її співають меццо-сопрано, як це було й задумано автором, Джоаккіно Россіні. Я із задоволенням повторила її, адже мені доведеться на Різдво співати її в Музикферрайні («золотий зал» Віденської філармонії)
— У вас уся сім’я музична. Чоловік — співає у Віденській опері й викладає. Брат — ударник (грає в знаменитому оркестрі Юстуса Франца «Філармонія націй»). Ваша племінниця Соломія робить музичні успіхи...
— Вона вступила до музичної школи-десятирічки ім. Лисенка. Минулого року був Конкурс молодих талантів, де Соломія співала і отримала премію в молодшій групі. Їй уже п’ять років. Вона говорить, що мріє стати співачкою, як і я.
— Вікторіє, а коли ви почали співати?
— Школяркою. Я прийшла в хор Українського телебачення та радіо до Тетяни Копилової, мені було близько дванадцяти років. Спів мене захопив, і я зрозуміла, що не мислю собі життя без сцени.
— А ваша донька Дарина продовжить вокальну династію?
— У неї є здібності, щоб стати співачкою, але я не форсую цю ситуацію. Зараз донька навчається у Віденському університеті. Вона вивчає філософію та славістику. Нехай спочатку Дарина отримає освіту, а потім вирішить, ким хоче стати. Адже, крім здібностей, щоб зробити кар’єру на Заході, треба мати дуже сильний характер. Треба постійно бути у формі, незалежно, хвора ти чи здорова, і вже приходячи на першу репетицію, знати свою партію напам’ять. Якщо, скажімо, театр не репертуарний, а ти береш участь у міжнародному проекті, який розрахований на 10—12 вистав, то потім, після закриття проекту, треба самостійно з концертмейстером готувати свою партію... Для цього необхідна сила волі.
— Вікторіє, як ви ставитеся до нинішньої ситуації, коли в опері на перше місце виходить не диригент, а режисер. Часто він примушує співаків робити «кульбіти», їздити по сцені на роликах. Пригадаємо хоча б резонансну віденську постановку опери Мейербера «Пророк», у якій ви були партнеркою Пласідо Домінго?
— Усього має бути в міру. Режисер повинен переконати мене як творчу особистість у правильності свого задуму. До речі, після прем’єри «Пророка» у Віденській опері половина залу аплодувала, а половина обурено кричала. Так, після численних модернових постановок «Травіати» в театрах Кельна, Берліна, Бонна, Сан-Галле, Відня мене запросили до Флоренції. Прем’єра відбулася у вересні. Ця постановка вийшла незвичайно красивою.
— Розкажіть, а що це була за історія, коли французька газета «Ле Монте» написала, що Вікторія Лук’янець співала в госпіталі?
— Це була постановка в «Опері Бастилії», де я співала разом з тенором Володимиром Гришком. Режисер — Джонатан Міллер (лікар-психоаналітик за професією). Він переніс останню дію в госпіталь для помираючих хворих на туберкульоз, скрупульозно відобразив атмосферу цього страшного місця. На сцені було багато крові, на каталках статисти возили «трупи». А мені режисер не дозволяв навіть голови підняти з ліжка, оскільки хвора людина не може порхати по сцені. Не всі цю постановку позитивно сприйняли, але як експеримент — це було цікаво.
— Востаннє виступили у виставі Національної опери України «Ріголетто» у 1998 році. Вам не боляче, що вас не запрошують до театру, де ви зробили перші кроки як оперна співачка?
— Я з’являюся на сцені Національної опери в концертах. Мене прекрасно приймає публіка, а це найголовніше.
