У місцевому журналі Sсreen публікуються рейтингові оцінки, виставлені фільмам вісімкою провідних експертів кіно з Данії, Британії, Італії, Німеччини та Бразилії. Поки що лідерство утримує румуно-шведський фільм «Якби я хотів свистіти, то свистів би» режисера Флоріана Сербана. Цікаво, що режисерський дебют оцінено експертами вище за фільми таких визнаних метрів, як Роман Поланський, Вань Чуань, Томас Вінтерберґ. Зазвичай саме з участю у змаганні дебютантів пов’язуються очікування фестивальних відкриттів. Окрім того, фільм Флоріана Сербана слугує черговим доказом: румунське кіно перебуває на підйомі. 18-річний підліток Сільвіу за незначне правопорушення на два тижні потрапляє до виправного закладу, де закохується в дівчину (соціального працівника). Однак не романічні муки дошкуляють героєві, у нього є проблема серйозніша — його мати, котра повернулася додому після довгої відсутності й хоче відвезти з собою до Італії молодшого брата, якого Сільвіу любить і опікає, ніби власного сина. Обставини несвободи явно виходять за рамки вбогого світу колонії, де директор ставиться до вихованців майже по-батьківськи. Привертають увагу виразні обличчя та природність у поведінці виконавців — навіть у головній ролі зайнятий непрофесійний актор. Але в чому ключ до розгадки феномену «нової румунської хвилі»? В умінні щиро розповісти історію? У зверненні до невигаданих проблем? Утім, де їх немає, цих проблем? Ось і в Україні проблем вистачає, та з «кіносплеском» якось не складається...
Традиційний для «Берлінале» соціально-політичний регістр частково зберігає своє домінантне значення: фестивальний екран вельми точно діагностує больові точки соціального буття, колективної пам’яті, пропонуючи моделі їхнього художнього осмислення. Діапазон дуже широкий: від дослідження проблем некомунікабельності до демонстрації «нової чуттєвості». Герой американського фільму «Ґрінберґ» (режисер Ноа Баумбах) намагається боротися різними способами з нудьгою бездіяльного існування, що виразно нагадує «скорботну нечутливість». А протагоніст норвезької картини «Доволі мила людина» (режисер Пітер Моланд) по-своєму намагається покращити світ, даючи відсіч насильству (втім, також із застосуванням сили і зброї). А ось фільм японського авангардиста Кодзі Вакамацу «Гусениця» має відверто антимілітаристський характер. Дія фільму починається 1940-го, під час японсько-китайської війни. Молодій жінці привозять із фронту скаліченого чоловіка, увінчаного орденами й медалями за вірне служіння японській імперії. Колись бравого вояку повертають сім’ї без рук, без ніг, обпаленого і контуженого, позбавленого слуху й мови. Болісний відчай молодої жінки, приреченої на постійне задоволення всіх фізіологічних потреб тілесного залишку героя битв, наростає на тлі хронікальних зведень із фронтів Другої світової війни, аж до атомних бомбардувань Хіросіми й Нагасакі. Фільм про параною мілітаризму знятий автором в оригінальному й несподіваному напрямі.
Трохи інакше, проте не менш радикально, відступає від кодів повсякдення китайський режисер Чжан Імоу. Відомий своєю надмірною захопленістю технологіями, кінематографіст перетворив свій фільм «Жінка, ствол і макаронна лавка» на нереально гарне видовище, яке іронічно осмислює людські пристрасті: користолюбство, ласолюбство, страх і бажання влади. Мабуть, цей і деякі інші комерційні фільми фестивальної програми глядач скоро побачить у прокаті. У цьому сенсі кінофестиваль певною мірою обслуговує ринок, хоча за визначенням покликаний бути альтернативою бокс-офісу.
Напевно, потрапить на кіноекрани індійський фільм «Мене звати Хан» — болівудський клон посередньої продукції Голівуду. Ця стрічка Карана Жохара, із зіркою індійського кіно (Шах Рух Хан) у головній ролі, показана в основній програмі, але поза конкурсом, запам’яталася найбільше вечіркою, де зібралися шанувальники індійського кіно.
Фільм «Мед» турецького режисера Семіха Капланоглу витриманий у медитативній стилістиці. Здається, що події у житті маленького Юсуфа, котрий живе з батьками в будинку, розташованому серед краси гористої місцевості, розвиваються майже в реальному режимі часу. Примітно, що п’ять років турецькі фільми не брали участі в «Берлінале», а нині представлені у програмах Панорами, Форуму й основному конкурсі — очевидний прогрес!
Фестивальне життя нагадує вулик, де за видимою хаотичністю пересувань людей з акредитаційними бейджами — чітка визначеність маршрутів. Форум гуде різномовністю, в кулуарах журналісти стикаються думками в дискусіях, часто висловлюючи діаметрально протилежні думки щодо проглянутого фільму. Але саме в цьому полягає диво фестивальної боротьби, інтрига якої зберігається до останнього дня змагань.
