14 квітня відомий художник відмічає ювілей і запрошує на свою персональну виставку, де будуть представлені графічні й живописні роботи майстра, створені в різні роки, та новинки.
Вернісаж відкриється у виставковому залі Національної академії мистецтв України (вул. Воровського, 20). Головні теми — «Батьківщина» і «Севастополь» (де художник був учасником творчих пленерів). Представлені його графічні роботи, зокрема до книжки поезій Івана Франка «Зів’яле листя», і новинки — живопис, графіка та акварелі.
Андрію Володимировичу виповнюється 65 років. «День» скористався цією нагодою, щоб поставити ювілярові кілька запитань.
— Хто були ваші вчителі?
— Першими, звісно, були батьки. Мама прекрасно вишивала й мене тому навчила. Мій батько свого часу мріяв поступити в Санкт-Петербурзьку академію. Він з Вологодчини, мама — з Гайсина Вінницької області, вона його з війни привезла. Батько закінчив педучилище, мріяв стати художником, але почалася війна, а коли повернувся — то народилися діти... Я із самого дитинства малював. Він вирішив, що в цьому щось є. Довідався, що в Києві є художня школа, послав мої роботи таємно від мене, і тодішній директор, Павло Орлов, сказав: «Хай дитина приїжджає, здає іспит, у неї є здібності». Так в 11 років я пішов вчитися на художника, у 4-й клас. Це сталося у 1957 році.
— Де тоді знаходилася школа?
— На Смірнова-Ласточкіна, 20, там само, де зараз наша Академія, на третьому поверсі. Я там по сьогодні, тепер вже ректором. Учителем, який мене поставив як художника, був Петро Жаров, він навчав мене у 8—11 класах. А в Академії основну школу мені дали Іван Селіванов у станковій графіці та Леонід Чичкан в акварелі та малюнку. Чичкан до того ж виховував у нас смак. Він з його другом, Миколою Глущенком, часто їздив за кордон і привозив блискучі монографії з Бельгії, Голландії, Франції, показував нам і Гойю, і малих голландців, і імпресіоністів, розказував нам про ті поїздки. Ми відвідували заняття, бо було цікаво. А якщо за великим рахунком, то найбільшим вчителем серед усіх я вважаю Георгія Якутовича, він дуже багато мені дав. Багато чого я навчився у Тетяни Яблонської. Крім того, безумовно, є вчителі в історії мистецтв. Для мене найдорожчі раннє Відродження, наша українська народна ікона, стародавні гравюри та ікони Лаврські, наш класик — Тарас Шевченко, засновники нашої Академії — Нарбут, Бойчук, Мурашко, брати Кричевські, Маневич...
— Чому ви обрали графіку?
— Коли я вступав до інституту в 1970 році, Петро Жаров, мій викладач у старших класах школи, сказав: «ти готовий, за живопис і композицію я не хвилююся, а от про малюнок подумай». У мене малюнок шкандибав. Перший курс я провчився на живописі. До нас тоді приїхали два викладачі від Ленінградської академії — Наталія Вергун і Олександр Сальцев — для того, щоб заснувати майстерню монументального живопису. Завдяки їм я зрозумів, що таке малюнок, і мріяв навчатися у них. Але тодішнє керівництво сказало, що вони формалісти, не відповідають рівню школи, і їх відправили з інституту... А я думав — до кого ж піти далі. Ні до кого з тих, хто тоді очолював майстерні, іти не хотів. З другого боку, мене агітували, побачивши мої твори, іти на графіку. Зрештою я закінчив майстерню Селіванова, графічний факультет, і про це не шкодую.
— Яка ваша улюблена графічна техніка?
— Вільна графіка, скажімо так. Дуже люблю малювати тушшю і пензлем. Ретуш, вугілля, олівець, акварель... Однак моя стихія — офорт. Травлення на металі, друк. На жаль, давно цим не займаюся, бо це досить трудоємна техніка, а часу — обмаль. Зараз займаюся імпровізаційними техніками, бо вони найбільш рухомі, найшвидше передають емоцію. Але на металі вже теж почав працювати, теж імпровізую. Ота свіжість залишається і в техніці.
— Які спеціальні якості потрібні графіку?
— Як на мене, графіка — найбільш економна техніка. Треба вміти найменшими засобами досягти найбільшої виразності. І потрібні емоції: якщо ти схвильований сам, то схвилюєш і глядача. Яблонська казала: «Можеш не робити — не роби». Варто малювати, тільки коли запалився.
— На мистецтво у вас лишається небагато часу?
— На жаль. Але й тепер мене це тримає, я не можу без цього жити: їжджу в творчі групи, на пленери по всій Україні, за кордон — основний час, коли я роблю твори. А вдома працюю як художник по вихідних.
— Так ви зараз більше за власним внутрішнім відчуттям — викладач чи художник?
— Я намагаюся бути вчителем, а не викладачем. Я живу одним життям зі своїми студентами. Справжній вчитель повинен відчувати, чи зрозуміли його студенти, бачити, як вони зростають, чи є з ними контакт, зворотній зв’язок. Треба слухати й чути студентів. Ми дуже багато чому навчаємося у них. Вони приходять зі своїм свіжим баченням, просто їм інколи уміння не вистачає. Працюючи як професор, я теж тримаю себе в формі: не малюючи, малюю. З першої лекції я кажу їм, що вони вже художники. І якщо в когось не стало це способом життя — це погано. Художник — не звичайна людина: він бачить образи довкола себе, байдуже, йде він по вулиці чи спілкується з кимось. Імпульси — від природи, від прочитаної книги, від бесіди з людиною, від довкілля. Не малюючи, ти малюєш. Головне, щоб це було.
— Ви керуєте двома Академіями, складними інституціями. Ким вам доводиться бути, спілкуючись і з владою, і з такими непростими підлеглими? Артистом, дипломатом? Крутитися?
— Можливо, якісь риси батька перейшли... Я вже з 11 років жив без батьків у гуртожитку. Уже тоді я приймав рішення, хай по дрібних дитячих питаннях. І я озирався і думав: як би вчинив батько? Тобто вже із 7 класу став самостійною людиною. Може, це загартувало щось? Крім того, батько був директором, його методи я бачив: як він жив тою школою, як він чув дітей. А в моєму випадку нелегко вже хоча б через час: вдвічі більше його витрачаєш.
— І як ви виходите з ситуації?
— Обираю стратегічні питання і не намагаюся довести, що я у всьому дока. Не намагаюся вирішувати все за всіх. Ти звичайна людина, такий само професор, як всі, працюєш колегіально. Так само і з керівництвом — якщо бачу, що пихатий, пнеться повчати, то м’яко спускаю на гальмах. Розумію, що він нічого не тямить, але жодного сенсу йому казати про це немає. Не люблю ходити по кабінетах. Це тільки якщо потрібно щось вибити. Загалом, адміністрування — важка річ. Мені важко підписати наказ про звільнення студента... Кажу декану: тисніть на нього, якщо він порушник, краще я його врятую, але щоб він хоч відчув, що його можуть вигнати з Академії. Якщо він хоч трошки подає надії як митець — безумовно, ми його врятуємо — відрахуємо, а потім поновимо через деякий час. Тобто завжди думаєш як про себе. Це щодо студентів. А що стосується керівництва — безумовно, буває, що беру хитрістю, інколи навіть підступною, але вирішую питання. Мене навіть якось назвали Хитрий Лис за одну справу. Але додали, що то гарна якість.
— Який стан мистецької освіти в Україні?
— Скажу про студентів. Вони вже не такі, як були. Вони кращі, ніж ми в ту пору. Якоюсь мірою трохи однобоко розвинені, менше читають, менше спортом займаються, але більш поінформовані. Знання іноземних мов у них краще; а якщо взяти середнього професора — він і іноземної мови не знає, і в комп’ютері не орієнтується. Тут плюси великі. У зв’язку з цим і рівень молодіжного мистецтва в сенсі обізнаності щодо того, що робиться у світі, набагато кращий, ніж був тоді, коли ми навчалися. Єдине — хвилююся за традиції. Будинок будується все ж таки з підмурка. Інколи молодий митець, недовчившися, маючи слабкі здібності, починає робити так зване сучасне мистецтво. Він не розуміє, що його безграмотність і дилетантизм помітні.
— До речі, і чимало випускників Академії є доволі радикальними у своїх прийомах.
— Вони ж роблять це на класичній, академічній основі. Я «так зване» завжди додаю до поняття «сучасне мистецтво», тому що його не визначили ще. Раніше були певні стильові визначення: імпресіонізм, фовізм, поп-арт і так далі — а зараз надто широкий контекст. І це тільки кінець ХІХ і все ХХ століття. А до цього мистецтво існувало тисячоліттями. Студенти мають спиратися на класику, і якщо вже брати за орієнтир, то щось виправдане часом. І через це ти прийдеш у будь-яку новітню форму.
— Цікаво, що найсміливіші експериментатори так чи інакше використовували давні форми — давніші, ніж ті, яким їх вчили, умовно кажучи, батьки.
— Так, якщо ми візьмемо, наприклад, єгипетську або ассиро-вавилонську скульптуру, якій тисячі років — нашим нинішнім скульпторам треба вчитися там. Правдиве мистецтво, кожна деталь точно зроблена, але яке узагальнення, яка стилізація, яка чистота й витонченість форм — і при тому жодного натуралізму. А у нас інколи до такого доводять — зробили оголену натуру так, що на сюсюкання схоже, нема смаку, нема на що дивитися.
— 2006 року в одному з інтерв’ю ви констатували прихід свіжого покоління. Воно виправдало ваші надії?
— Безумовно. А головне — що є свіжіші. Є ціле покоління дуже сильних митців. Мені приємно, що, принаймні на моїй пам’яті, більшість із них — кияни. Але є таланти і у Львові, Харкові, на Закарпатті. Це все — досягнення наших шкіл. Головне — підготувати митця, виховати в нього смак, чистоту стилю. Це вроджені якості, але їх треба розвинути.
— Мені, втім, здається, якщо брати більш широко, що на зміну тій хвилі, що прийшла в мистецтво в 1980-х та на початку 1990-х, у такому самому масштабі так ніхто й не прийшов.
— Поки що так. Там було потужне накопичення. Були шістдесятники, потім пауза, а потім уже 80-ті — 90-ті. А тепер все-таки ХХІ століття, і тут дуже важко розібратися у цьому.
— Може, набираються сили перед новим сплеском?
— У декого розгубленість повна... Є дуже здібні люди, але їх гальмують сумніви: «А кому це треба, а я цього не зможу». Та й у мене бувають такі настрої: роблю щось, потім думка приходить — добре, виставлю ще пару таких робіт, ну й що? Буває така апатія. Потім, на щастя, знову натхнення приходить. У таких випадках не можна себе змусити. Те, що Тетяна Яблонська казала: «Можеш не робити — не роби».
— А втім, якщо казати про сплеск і про сучасність, зараз маємо такий контроверсійний напрям, як стріт-арт, що останнім часом стає все помітнішим...
— Спеціально не відслідковую, але часто-густо на вулиці звертаю увагу колег: подивіться, наскільки професійно зроблено. Це цілий пласт візуальної культури. Просто дійсно є хуліганство, тим більше намагаються, якщо охорони нема, на якійсь новобудові обов’язково розписатися. Навіть на нашій Академії спромоглися розписатися одразу після ремонту. А є дійсно гарні речі, тим більше їх вже замовляють. Воно про себе скаже, нема сумнівів. Це явище цікаве, тільки влада повинна відрізнити вандалізм від того, що дає якесь натхнення глядачеві.
— Хоча ми й не говоримо про зміну поколінь, але останнім часом, судячи з кількості виставок і галерей, можу сказати, що мистецьке життя у Києві таки бурхливе...
— Мистецьке життя почалося майже одразу після отримання незалежності. Це доводить, що організувати такі речі неможливо. Вони народжуються самі по собі. Талановитих людей, які хочуть реалізувати себе, дуже багато, — графіті це підтверджують. Справді, галерей теж дуже багато, я, наприклад, отримую за тиждень 5—6 запрошень — не скрізь встигаю бувати. При тому, якщо я раніше знав все, що в Києві пов’язано з образотворчим мистецтвом, то зараз не наважуся сказати, ані скільки, ані де. Цього стало настільки багато. З’являються молоді митці, молоді меценати... Попри те, що стало набагато менше садів, дерев, у дворах дійсно виростають оті «свічки». Коли глянути на Київ, наприклад, з Татарки, де я живу — то, безумовно, це європейське місто за силуетом тощо. Інша річ, що не треба було оце все будувати в старих кварталах, зберегти краєвид біля пам’яток архітектури. Зберегти ці парки.
— На жаль, зі збереженням пам’яток просто біда...
— Така вже доля наша: у Київ головними архітекторами завжди призначали заїжджих фахівців. Почалося це ще за радянської влади. Потім тривалий час Головархітектури очолював Сергій Бабушкін. У нього серце за Київ не болить. Насправді для архітектора, як для лікаря, головне не нашкодити. А якщо ти нищиш те, що було, і на його місці ставиш свій «шедевр», тоді місту завдається страшна шкода. На жаль, цнотливості немає. Отак приходять ці хлопці, нав’язують щось місту, а зараз ще й бізнес підключився, йому потрібні ділянки, аби збудувати, заробити гроші. І починається... Ось біля Російської драми будують черговий торговельний центр. Ну не місце йому там, і суд заборонив — а все одно будують. Але все ж таки загальна думка, яку і мої закордонні друзі поділяють, коли приїздять: свої міста називають селом, а Київ — столицею. Аби дороги ще добрі були!
— Вам уже 65. Якщо підсумувати: чи досягли ви того, чого прагнули і яким бачите себе у майбутньому?
— Можливо, це легковажно, але поки що я не підсумовував. Ось зараз я підготував виставку в Академії з дорогих мені творів — акварелі, малюнки, які раніше не виставляв. Просто на день народження. Щоб якщо мене вітали, то серед своїх творів. Я почуваюся бадьоро, намагаюся бути здоровим, не скиглю. А що тут підсумовувати? У мене в майстерні стільки роботи. Плани великі, та що про них говорити! Мудрі люди кажуть: «Якщо не думаєш про завтра, ти себе вичерпав». Ні, думка на майбутнє завжди має бути, але не треба вважати це вже здійсненим, а просто йти до задуманого наполегливо, чесно, і постійно працювати.
ДОВIДКА «Дня»
Андрій Чебикін — відомий художник-графік, з 1989 р. — ректор Київського державного художнього інституту (з 12.1992 — Українська академія мистецтв, з 03.1998 — Академія образотворчого мистецтва і архітектури, з 09.2000 — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), з 1996 — президент-організатор Академії мистецтв України (з 1997 — президент нині Національної академії мистецтв України).
Народний художник України (1992), лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2007), лауреат премії ім. І. Огієнка (1995). Нагороджений Золотою медаллю Грекова (1990), орденом «За заслуги» І (2007), ІІ (2003) та III (1997) ступенів. Співавтор підручника «Техніка офорта» (1978). З 1967 р. створив ілюстрації до творів І. Франка, О. Гончара, Б. Олійника, Л. Вишеславського, В. Грабовського, Г. Чубач, І. Гнатюка. Брав участь у численних державних і міжнародних художніх виставках. Персональні виставки — Дніпропетровськ, 1984; Миколаїв, 1987; Вінниця, 1988, 1995; Київ, 1990, 1993, 1996, 1999; Полтава, 1993; Кам’янець-Подільський, 1994; Львів, 1995 та ін. Твори зберігаються в Національному художньому музеї, Харківському художньому музеї, Третьяковській галереї та інших музеях, у приватних колекціях України, Росії, Чехії, Словаччини, Німеччини, Польщі, США, Бельгії, Данії, Греції, Ізраїлю, Японії, Англії, Йорданії, Голландії. Має дипломи численних виставок.
Серед робіт — графічні серії «Село обрадове» (1970), «Солдатські будні» (1974), «Космічні офорти» (1976), «Всесвіт» (1979), «Космос-Земля» (1979); серія гобеленів для інтер’єрів Донецького театру опери та балету ім. А. Солов’яненка (1995); цикли станкових рисунків та акварелей.
