Хоч коли б відбувалася дія — дуже давно, тепер чи в майбутньому, нам завжди буде цікавий психологічний ланцюжок «він — вона — вони». Хто кого кохає? Чому зраджує? Врешті, розуміємо, що кохання — це щастя. І кіномистецтво невтомно буде досліджувати історії «він — вона». «День» звернувся до експертів із проханням розповісти про НАЙЯСКРАВІШІ ОСТАННІ ВРАЖЕННЯ ВІД ФІЛЬМІВ — ЛЮБОВНИХ ІСТОРІЙ.
Оксана КАРАВАНСЬКА, дизайнер:
— Хочеться особливо згадати про картини «Фріда» Джулі Теймора з Сальмою Хаєк у головній ролі та мюзикл «Чикаго» Робі Маршалла з Кетрін Зетою- Джонс, Рене Зельвегер та Річардом Гіром. Цікаві динамічні сюжети, блискуча акторська гра, яскрава операторська робота, крім того, в «Чикаго» використані водночас принципи постановки кіно, театральної вистави та мюзиклу.
«Фріда» — історія життя та творчості мексиканської художниці Фріди Кало, жінки надзвичайно красивої, талановитої, своєрідної, сильної. Кохання двох постатей в мистецтві, як і у звичайних людей, завжди зазнає злетів і падінь, але з більшою силою, напругою, консистенцією. Так було у Фріди з її чоловіком — художником Дієго Реверою. І мені як глядачу здається, що бути поруч нього — суцільне випробування. Обоє як люди творчі потребували нових емоцій, вражень, флірту, захоплень. Коли поруч дві сильні особистості, то трапляється, що одна підкоряє іншу. А історія Фріди — це історія жінки, яка вберегла себе, своє творче «его» від будь-яких впливів: алкоголю, наркотиків, випадкових стосунків...
У «Чикаго» все теж починається з кохання. Героїня Роксі Харт, натура пристрасна, вбиває свого коханця й потрапляє у в’язницю. Ця стрічка перегукується з «Фрідою» в тому, що жінка в боротьбі за вихід на сцену не зупиняється ні перед чим: тюремницями, наглядачами, адвокатами. Там також непрості стосунки чоловіка й жінки. Де гра, де удавання, а де почуття? Хтозна.
Сергій АРХИПЧУК, режисер Національної опери України:
— З молодих років я привчив себе дивитися фільми — надбання світової культури. З одного боку, хочеться побачити кінокласику, а з іншого — все нове, подієве, що з’являється. Кінокартини «Секретарка» Стівена Шейнберга і «Читай по губах» Жака Адіара вразили тим, що їхні герої досить незвичні: або з фізичними вадами, або з незначними сексуальними зрушеннями. Ці фільми не детективні, не притрушені присмаком еротизму для того, щоб утримати увагу глядача. Це стрічки — дослідження історії кохання непростих людей, яких життя збиває з ніг через хвороби, відхилення від накресленої батьками, школою, різними інституціями прямої. Уявіть, що героїня «Секретарки» має шкатулку з інструментарієм для нанесення ран на своє тіло. Після кожної життєвої події, що ранить серце, дівчина залишає знак на собі. Вона бореться з обставинами за коханого. У нього там теж ціла система міні-порушень. У фільмі є унікальна комбінація, коли героїня втікає з-під вінця в офіс чоловіка, якого любить по-справжньому. Вона насправді нікуди звідтіля не виходить, незважаючи на численні візити політичних діячів, вихователів шкіл, церковних та громадських лідерів, друзів, матері, родичів далеких — близьких. Жінка відвоювала своє кохання та, власне, відкрила новий світ з людиною, яка їй найбільше підходить.
«Читай по губах» — майже кримінальна історія жінки з вадами слуху, яка знайшла кохання. Та шлях до коханого лежить через злочин. Він — колишній в’язень — намагається використати її унікальне вміння читати по губах задля того, щоб привласнити велику суму грошей. Хто кого використовує: він її чи вона його? Врешті-решт обоє використовують обставини, щоб бути разом. «Поговори з нею» Педро Альмадовар — картина теж про неповноцінного хлопця. Він також закохується в юну танцівницю, яка після серйозної травми впала в летаргічний сон. Його почуття виявляються в тому, як він за нею доглядає: розчісує волосся, миє, парфумить, розмовляє. Закінчується все тим, що хлопця засуджують. Непрості шляхи до справжнього кохання.
Ці фільми для мене стали подіями. Дуже легко сприймаються історії з рафінованими суперменом та барбі. А вади цих героїв, їхні почуття звертають увагу на Людину — образ Божий — і стають нам тестом на людяність. На врученні кінонагород Британської кіноакадемії Педро Альмадовар заявив, що в інтерв’ю одній з паризьких газет котрийсь з командирів американського підрозділу в Іраку запевняв, що для розв’язання проблеми потрібна лише одна темна ніч. А діячам кіно навпаки — потрібне світло.
Аніко РЕХВІАШВІЛІ, художній керівник театру сучасної хореографії «Сузір’я Аніко»:
— Я надаю перевагу французьким фільмам, де присутня людина зі своїми маленькими, на перший погляд несуттєвими, проблемами, з обов’язково добрим ставленням до життя. А ще французи невимушено вміють говорити про кохання.
Кінокартини «Ватель» Роланда Жоффе та «Вальмон» Мілоша Формана — історії дуже сильних чоловіків часів Людовика XIV. Дворецький Франсуа Ватель — естет. Він перетворює королівський обід на вишуканий бенкет: розмаїті наїдки, приміром, зацукровані фрукти, фігурні страви з риб, дорога порцеляна, дотепні жарти, веселі розіграші... Довкола головного героя розгортаються політичні та любовні інтриги. І врешті-решт він гине через те, що до приготування прийому не було доставлено свіжу рибу! Франсуа Ватель — художник, тому був вищим за людську ницість. Фільм — психологічний. Режисеру вдається відслідковувати, про що думає чоловік, як його сила обертається проти нього самого, як він заганяє себе в пастку. Мені завжди були цікаві крупні плани. Особливо, коли герой грає паузи: тексту нема, а почуття, відчуття треба передати мімікою, жестами.
«Вальмон» — кінокартина про неї та нього. Обоє доволі екстравагантні особи. Він — маркіз де Мерей — розкішний коханець, користується успіхом у жінок. І коли наважується зробити пропозицію одружитися коханій жінці, вона відмовляє йому, глузуючи. А все через ревнощі. І той гине на дуелі.
Я люблю дуети «він — вона», та не люблю трикутника. Бо тоді той третій обов’язково володіє негативними рисами. Все одно присутність третього зводиться до з’ясування стосунків «він — вона». «Він + вона» — настільки цікава формула, що передбачити розгортання стосунків неможливо.
