«Мама, або Несмачний витвір на дві дії з епілогом» — так називається спектакль франківців, прем’єра якого відбудеться 11 травня — режисер-постановник Збігнєв Наймола з Національного Старого театру (Краків).
Це буде перше прочитання невідомої українському глядачеві драматургії класика польської культури ХХ сторіччя Станіслава Ігнаци Віткевича (псевдонім Віткаци). Довгі десятиріччя на його творчість було накладено «табу», але ж це був неабиякого обдарування чоловік із яскравою і трагічною долею. На його батьківщині ситуація змінилася в середині 50-х. Особливо популярними стали драматичні твори, в яких автор розкривав своє катастрофічне бачення майбутнього людства. У п’єсах Віткевич змішував різні епохи і стилі, руйнуючи традиції реалістичного театру і створюючи нову традицію — «театр ідей». Письменник обожнював «чисту форму» і фанатично вірив у «таємницю існування». Передрікав крах цивілізації, суспільний занепад, загибель релігій та мистецтва. Вважав, що старі ідеали буде замінено демократизацією та механізацією життя. Вони культивують суспільство не індивідуумів, а роботів. Але, на його погляд, тільки особистість, її незалежне існування, вміння мислити й переживати роблять життя не банальним.
У колишньому Радянському Союзі Віткевича вважали дисидентом, самогубцем, наркоманом, і його творчість булa за сімома печатями. Однак у Польщі він страшенно популярний: всі театри ставлять його п’єси, твори письменника часто перевидаються в країнах Європи. Ми ж виставою «Мама, або Несмачний витвір на дві дії з епілогом» відкриваємо для себе творчість драматурга.
— В середині 90-х я побував у м. Гожув-Вєлькопольськи, де познайомився з приватною колекцією польського авангарду Стеблева Камінського — технічного директора місцевого театру. Вперше побачив виткевицьку графіку і назвав би її істеричним експресіонізмом — малюнок крайньої загостреності, а внизу — смішний підпис: «Малював Віткаци, він був п’яний, багато пива й горілки випив», — згадує головний художник театру ім. І. Франка Андрій Александрович-Дочевський. — Виявляється Станіслав завжди робив на малюнках послання, тому вони мають цінність не лише як малярські твори, але й як текстові, будучи ілюстрацією досить бурхливого й непростого життя автора. Мене дуже зацікавила його особистість. Віткевич написав 20 драм, повісті «Прощання з осінню», «Ненаситність», «Єдиний вихід». Його критичні статті видано в збірнику «Нові форми в живописі та інші естетичні твори». Він був не лише митцем, драматургом, але й актором, режисером. Писав філософські трактати й виступав з ними на диспутах у Краківському університеті. За життя вчені називали його дилетантом. Але згодом виявилося, що Станіслав Віткевич зробив певний внесок у психоаналіз. Проводив на собі експерименти під спостереженням свого друга-лікаря, разом вони досліджували дію наркотиків. Віткевич, поки не зомлівав, розповідав про свої відчуття. Ці досліди потім увійшли до його книги «Нікотин, алкоголь, кокаїн...». Все життя Станіслав воював зі своїм батьком — професором малярства Академії мистецтв, представником реалізму, а сам він був авангардистом. Це був конфлікт світоглядів і творчих «я».
Наприклад, Віткевич називав себе екстремістом, але коли 1939 року фашисти захопили Польщу, то відчув крах усього, чому молився — мистецтва, філософії. Він вважав, що життя треба перетворити на мистецтво. Тільки так можна врятуватися від посередності, буденності і безглуздя буття. Тому він втік на Схід. Опинився в Рівному. Але письменника чекало ще одне розчарування: Західну Україну приєднали до СРСР і Польща, як держава, зникла з мапи Європи, її розділили між собою Сталін і Гітлер. 18 вересня, перебуваючи в стані афекту, в 53 роки, Станіслав Віткевич покінчив життя самогубством, порізавши вени.
Режисер Збігнєв Наймола вже звертався до творчості Станіслава Віткевича і ставив його п’єсу «Шевці». Та й у Старому театрі, в якому він працює, є досвід постановок польської класики, тому керівництво театру ім. І. Франка вважає, що саме співвітчизник Віткевича зможе передати самобутній стиль письменника. Оригінальний переклад п’єси «Мама...» зроблено Роксаною Харчук, сценографія Андрія Александровича-Дочевського, в головних ролях: Наталя Лотоцька (мама, Яніна Венгожевська), Остап Ступка (Леон), Поліна Лазова (Люцина Бір), Лариса Кадирова (Юзефа Оброк), Тетяна Шляхова (Зоф’я Плейтус) та інші.
«Мама...» — автобіографічна п’єса. У ролі Леона Станіслав зображає себе, але в іронічній, гротесковій формі. З цієї п’єси видно, що Віткевич був весь час у незгоді не лише з самим собою, але й зі світом. З одного боку, інтелектуал, а з іншого — смішна й суперечлива у вчинках людина, що викликає часом огиду. Лише детально розібравши всі образи п’єси «Мама...» актори розпочали репетиції. Першу частину вирішено в площині психологічного театру: стріндбергівському, ібсенівському дусі (будинок з привидами), старі меблі, припорошені пилом. У другому акті виникають асоціації з драматургією Жана Жане, а далі — інсталяційний театр: на сцені з великої машини падатимуть люди. А в фіналі самотня людина на порожній сцені — те, до чого прийшов театр ХХ сторіччя, переживши всі «ізми» і зрозумівши, що найціннішим залишається актор серед простору. Стіл, немов стріла, спрямований у глибину сцени, символізує нескінченність — цей образ взято із картин Віткевича.
Всі, зайняті в постановці, розповідають, що їм страшенно цікаво працювати з Наймолою, незважаючи на наполеонівські замашки режисера. Збігнєв — ерудована людина. Він закінчив філософський факультет Краківського університету, а за другою освітою є режисером. Дуже начитаний, чудово розбирається на музиці, літературі, психології, але при цьому не хизується своїми енциклопедичними знаннями.
Наймола ставить поліфонічний спектакль. Кожен глядач знайде в ньому щось своє. Одні, не заглиблюючись у філософський підтекст п’єси, сприймуть постановку як історію непростих родинних стосунків героїв. Інші побачать мікромодель суспільства, де від кожної людини залежить, яким буде наш світ і майбутнє.
