Скільки на звичайну ялинку, щоправда, чималеньку, близько трьох метрів заввишки, можна повісити великих червоних яблук? Так, щоб вона не зігнулася, а стояла рівненько, на всі боки висвічуючи червонощокими яблуневими дарами? 130 кілограмів, шістсот штук. І кожне з них старанно відбирається на львівських базарах або презентується львів’янами, які знають, що на свято Водохрестя у львівському Палаці мистецтв влаштовується яблунева ялинка, котра є заключним акордом різдвяних свят.
Вперше у Львові це свято було започатковано 1991 року. Тоді ялинку кілька ентузіастів старанно одягли яблуневим намистом в Оперному театрі й пронесли через місто до Ратуші. Там влаштували свято Водохрестя, а потім дозволили кожному бажаючому вибрати собі яблуко й попросили за нього якусь пожертву. 800 зібраних рублів передали Студентському братству.
Того року Палацу мистецтв ще не було, а відтоді, як його збудували, вісім років поспіль свято проходить у його просторих залах.
— Прийшло свято, — розповідає директор палацу Роман Наконечний, — iз села Гусаків Мостиського району, що на Львівщині. Моя мати звідти. Я пам’ятаю, як готувалася до нього ще моя бабця Катерина. Готувалося, власне, все село й довго згадувало, як було гарно та весело.
А замислили цю справу члени товариства «Просвіта» ще в 20-ті роки минулого століття (це ми вже церковні книги та архіви дослідили) задля підтримки сільської бібліотеки, церкви чи художньої самодіяльності. Громада вибирала сама, чого потребує найбільше, й навіть у роки радянської влади ця ініціатива не ігнорувалася.
При церкві існувало братство молодих хлопців, нежонатих парубків, які, за звичаєм, забезпечували порядок у селі. Саме вони цілу ніч перед святом одягали ялинку, колядували, співали… До речі, ця робота потребує неабиякої майстерності. Спробуйте навісити на ялинку стільки яблук, і щоб вона виглядала стрункою та легкою!
А після обіду наступного дня ялинку несли через усе село в церкву. Урочисто посвячували й переносили до клубу. І там уже починалася забава! Та зрештою, чому починалася? Вона й досі проходить у селі, і увесь Гусаків танцює навколо яблуневої ялинки.
— А чому саме яблуками вирішили прикрашати ялинку?
— Це пов’язують зі святом Водохрестя. Наш народ ставився до йорданської води з глибокою пошаною: аж до її освячення зберігав строгий піст. Не лише в їжі. Не можна було танцювати й женитися. А по святу, будь ласка, співай, танцюй, веселися, одружуйся. Яблуко — то є любов. Єва, коли спокусила Адама, дала йому саме яблуко, а не грушку.
Право першого яблука дістають найповажніші гості. Є й «гонорове яблуко». Його викуповує той, хто дасть найбільше грошей. І йому за це ще грамоту виписують — що такий-то, такого-то дня гонорово дістав яблуко й дав стільки-то.
А є ще «яблуко спокуси». П’ять гарних дівчат для того обираються, і той, хто захоче, з наймилішою його серцю може зірвати яблуко та вкусити. А вже після цього до придбання яблук запрошуються всі.
До речі, дама не має права купувати яблуко, а тільки кавалер. З цього приводу жінкам можна говорити про гендерну нерівність. А можна полегшено зітхнути — відчути, що ти справжня жінка, прекрасна дама, задля якої чоловіки на щось наважуються. І дарують хоч не цілий світ, а яблуко, подобу земної кулі, соковите й гарне. Хоча, якщо не купить яблука, й танцювати не дозволять…
Такі-то правила існують на святі, яким гордяться львів’яни, — бо ні в кого такого нема! I намагаються потрапити на нього. Хоча ніби є імпрези й більш вишукані, й гучніші, куди право потрапити коштує без перебільшень в 20 разів дорожче. Та навіщо вони художникам і співакам, галицьким інтелігентам, які старанно вибудовують собі коло однодумців, — їм разом весело й затишно. (І саме на мистецькі проекти збираються кошти.) На цю ялинку навіть iз Києва приїжджають. Приміром, дует «Січ», який цього року спеціально приїхав у Львів защедрувати. І вертеп завітає сюди обов’язково найкращий у Львові — переможець конкурсу різдвяних вертепів. Цього разу це учні 47-ї школи. Щодо артистів, то вони здебільшого виступають на святі безкоштовно. Співати перед таким товариством — честь та радість. І плакати по місту не вивішуються (львів’яни про нього і так знають), а видруковують організатори лише п’ять — для історії, яка в нас має бути цікавою та гордовитою.
