У всі часи в різних національних школах живопису з’являлися новатори, які високо підіймали художню планку й розширювали горизонти певного стилістичного напряму, багато в чому випереджаючи свій час. Об’єднуючись у творчі групи зі своїми однодумцями й послідовниками, вони, сповнені сил і енергії, визначали художній клімат свого часу. Таке об’єднання художників під назвою «Живописний заповідник» з’явилося й в Україні в середині 90-х років. Це був період руйнування стереотипів, відсутностi будь-якого ідеологічного тиску, період вільного пошуку й дерзань. Після тривалого застою український живопис нарешті зміг протипоставити себе сірій одноманітності офіційного соцреалізму, показавши дійсно європейський рівень.
Зараз цих митців заведено називати «патріархами й опорою новітнього українського живопису». А прославилися вони насамперед тим, що голосно сказали «ні» всім обов’язковим жанрам і відмовилися від зображення будь- яких конкретних предметів. Познайомитися з одним iз них — Анатолієм Криволапом запропонував Київський музей російського мистецтва, презентувавши персональну виставку художника.
Сама назва виставки «Український мотив. Тиша» вже говорить про те, чому присвячено черговий етап у творчості відомого майстра. Це продовження живописного проекту, початком якого були експозиції «Український мотив. Пейзаж варіації модуля» та «Український мотив. Ностальгія». Як говорить сам художник, «це пейзаж нового покоління, що грунтується на сучасному сприйнятті знаків і символів, що дають миттєве прочитання теми». І дійсно, яскравість і енергійність його полотен просто приголомшують. Фарби «вибухають» на полотні, створюючи якесь особливе сяйво. Перша ж мить знайомства з експозицією просто вириває глядача зі звичної буденності. Химерність, інтрига, несподівані рішення й ефекти — це і є мова авангардизму. До речі, рейтинг художника дуже високий, і галеристи частенько турбують «яготинського відлюдника».
— Анатолію, як виникла група «Живописний заповідник», з чого все починалося?
— Це були 1991—1992 рр.: час, коли українське мистецтво було в пошуку, народилася постмодерністська група під назвою «Паризька комуна», художники якої використовували фарби як допоміжний матеріал. Нас — людей, які любили живопис, для яких фарби були основним вираженням їхньої мови — це зачіпало. Ми відчували, що в якісному розумінні живопис може зникнути. І ми вирішили об’єднатися. Ця ідея належала Тиберію Сільваші. Спочатку нас було восьмеро. Потім один з художників поїхав до Америки, другий — до Німеччини, Олександр Бабак перейшов в інсталяцію, й зараз у «Заповіднику» нас залишилося п’ятеро. Але саме ця п’ятірка була повним комплектом, де були різні кольори; в когось білий, у когось чорний, сірий, у когось різнокольоровий, у когось проміжний.
— Важко було торувати дорогу до визнання?
— Напевно, в мистецтво треба йти, розуміючи, що тебе може чекати невдача, нерозуміння, презирство. З історії мистецтва всі ми знаємо, як складається доля багатьох художників. Коли ти йдеш на таку творчу роботу, ти повинен мати всередині себе певний резерв, аби не сприймати надто емоційно той шлях, який ти потім долатимеш.
— На що ви покладаєтеся в своєму творчому процесі?
— На інтуїцію. Я вважаю, що інтуїція, принаймні для мене особисто, є головним чинником творчості. Наші мізки — це наче комп’ютер. Що ми туди вкладаємо, те й отримуємо, за винятком, звісно, вчених. А що стосується інтуїції, то варто не забувати, що за мільйони років існування людства всі накопичені емоції й переживання на якійсь основі, я думаю, передаються, й тому для мене поглиблення в інтуїцію — це найголовніше. Саме звідти я все витягую, воно мені цікаве й часом вражає мене самого.
— Звідки черпаєте натхнення й на якого глядача спрямована ваша творчість?
— Я живу в будинку за містом, де є велике озеро, й та тиша, й ті звуки, й той стан природи просто зачаровують. Саме звідти йде розмаїття барв і все, що я відчуваю, породжує мої почуття й відчуття... Я як художник мушу передавати те, що відчуваю. А психологія всіх людей настільки складна, настільки різна в них підготовка й сприйняття за психологічними групами, що розраховувати на якогось певного глядача, по сутi, не доводиться. Для мене дуже важливою є оцінка професіоналів, бо живопис і взагалі мистецтво завжди були авторитарною системою. І кращі художники, коли вони говорили про когось, що він великий, на мій погляд, майже завжди помилялися.
— Чим у вашому розумінні є гармонія?
— ...Це як у тому старому єврейському тості: «Щоб наші можливості збігалися з нашими бажаннями».
— Якою є нині в Україні специфіка арт-ринку?
— Арт-ринок став досить якісним і розвиненим. Ще три роки тому в мене не було жодного покупця з України. А тепер навпаки, основні закупівлі моїх робіт роблять саме українці. Я бачу в цьому добрий знак, якийсь рух, і думаю, це сприятиме розвитку всього українського мистецтва. Дуже важливо, щоб ті, хто купує твори українських художників, розуміли їхню цінність... Мистецтво має свою версію в кожному новому поколінні. Кожне покоління бачить усе по-своєму, й що найголовніше, ми не можемо знати, що саме воно може прийняти як початкову точку, від чого почне відштовхуватися, які способи вираження своїх позицій воно обере. Їх передбачити неможливо...
