Доцент Національної музичної академії України Ярослава Григорівна Рівняк — особа, відома не лише в середовищі професіоналів, а й широкого кола любителів академічної музики. Вона виховала сотні професійних скрипалів-солістів і оркестрантів, серед яких десятки призерів міжнародних конкурсів. Чудовим підтвердженням її педагогічної майстерності є учениця, молодша сестра, скрипалька Ольга Рівняк — солістка Національної філармонії, лауреат трьох міжнародних конкурсів. Нещодавно Ярослава Рівняк повернулася з поїздок до Москви та Тернополя, де її учні знову стали лауреатами. Останній, IV Московський конкурс ім. Давида Ойстраха приніс друге місце в молодшій групі Єві Рабчевській та диплом Богдану Шализі. Ще один диплом отримала 22-річна Владислава Лученко, теж у минулому учениця Рівняк. Нині дівчина удосконалює свою майстерність у Цюріху під керівництвом знаменитого професора Захара Брона й має в активі шість міжнародних перемог.
Ярослава Рівняк працює зі своїми учнями сумлінно, без асистентів.
— Ярославо Григорівно, як виникла ваша любов до скрипки?
— Я народилася в Тернополі, мріяла вчитися, й у шість років мама відвела мене до музичної школи. Я потрапила до напрочуд талановитої людини — моєю першою вчителькою стала Ольга Аркадіївна Краковська. Через півроку занять я вже виступала на звітному концерті у філармонії. Грала з вібрацією, нюансами. Ольга Аркадіївна вчила мене до п’ятого класу, а потім відвезла до Москви. Мене взяли поза конкурсом до ЦМШ при Московській консерваторії в клас професора Б. Бєлєнького, в якого я й консерваторію закінчила.
— А ваша сестра?
— Вона вчилася в мене в музичній школі ім. Лисенка, оскільки я після консерваторії приїхала до Києва. Коли Оля закінчила школу, я повезла її до Бєлєнького, й вона вступила до нього в клас. До речі, нещодавно в Тернополі я організувала скрипковий вечір пам’яті Ольги Аркадіївни. У ньому виступили чотири мої учні. Той концерт став репетицією хлопців, які готувалися до конкурсів у Москві й Польщі.
— Чому ви, виростивши стільки лауреатів серед учнів і студентів, продовжуєте працювати в школі?
— Принципово не хочу переходити на постійну роботу до академії й не розумію педагогів, які не встигли в спецшколі трохи попрацювати й одразу стрибають до вишу. Думаю, вони самі не прагнуть вчитися. Деякі працювали багато років у ДМШ, до пуття не знають матеріалу, який на рівні школи-семирічки не виконується, але за першої нагоди перебігають до академії. Аби вчити студента, треба самому грати, володіти твором, «помацати» його зсередини, хай і не на сцені. Тоді можна правильно трактувати авторський задум. Основи виконавської майстерності закладаються в школі. Якщо ти проходиш з маленьким учнем концерт Баха, то обов’язково вчиш його бахівського штриху, показуєш, де яка тема, говориш про характер музики, закладаєш базові поняття на все життя.
— Розкажіть, як проходив останній Конкурс Ойстраха?
— За касетами організатори відібрали 40 претендентів. У молодшій групі всі грали Баха, каприси Венявського або Роде. Мої учні виконували також Інтродукцію й рондо-капричіозо К. Сен-Санса, «Циганські наспіви» П.Сарасате, V концерт Анрі В’єтана — це непрості твори. Приїхали учні всесвітньо відомих педагогів, які, до того ж, були членами журі. Судді вкидали папірці з балами в машину, яка в обідню перерву підбивала підсумки. «Дорахувалися» до того, що в старшій групі троє найкращих приголомшливих конкурсантів-хлопчиків отримали лише третій результат. Перше місце взагалі не присудили, а на друге вийшла досить середня учасниця. Моїм учням у молодшій групі вдалося пройти у фінал і стати лауреатами.
— Чому наші скрипалі, віолончелісти не їдуть на великі конкурси рівня королеви Єлизавети, імені Паганіні? Адже піаністи вже беруть участь у них.
— Піаніст не залежить від інструмента настільки, наскільки скрипаль. Приїхавши на конкурс, він грає на чудовому роялі, потрапляє в рівні для всіх учасників умови. Але піаністи теж скаржаться: треба пристосовуватися до нового інструмента. Хоча, чим гірше в піаніста інструмент тут, тим розкішніше йому грати там. А скрипаль завжди грає на тому інструменті, яким володіє. Ми, напевно, єдина країна, в якої немає державної колекції скрипок. Та, що була, повністю розікрадена й вивезена за кордон у 1990-х роках, коли все продавалося. Пам’ятаю, на першому Конкурсі Ойстраха (2004 р., Одеса. — О.К.) стоїть на філармонійній сцені моя учениця Влада, а скрипку, яку змогли купити її батьки, чути лише в половині залу.
Поруч — дівчинка Брона грає на колекційній «Страдіварі», ще один учасник — на «Гварнері»... І я розумію, що моїй чениці для озвучування такого залу треба поставити мікрофон... Знаєте, коли мене нагородили як найкращого педагога України, один із друзів сказав: «Давайте щось робити в плані інструментів! Грати на поганій скрипці на конкурсі високого рівня — те саме, що брати участь у «Формулі-1» на «Запорожці».
— В Україні набрав сили фортепіанний Конкурс ім. В. Горовіца, а у скрипалів поки що подібного музичного змагання немає...
— Нещодавно я повернулася з першого скрипкового фестивалю-конкурсу в Тернополі, де грали 32 учасники. Хоча регіон бідний, але заради культури гроші знайшлися. Колишній голова місцевої адміністрації Михайло Цимбалюк родом з наших місць (тепер його призначили до Львова) — інтелігентна, розумна людина, яка змусила місцевих бізнесменів, зокрема мільйонера Івана Гута, розщедритися.
Я привозила на конкурс Єву Рабчевську, й вона отримала в Тернополі першу премію. Богдан Шалига посів друге місце (їм по 12—13 років, але вони переграли дорослих учасників). А також Ореста Смовжа, котрий у Лондоні кілька років тому на II Конкурсі Бріттена отримав спецприз (йому не вистачило одного голосу для третього туру), — в Тернополі «мокнули» хлопця на третє місце. Суддівство було суворе: у журі сиділи композитор Мирослав Скорик, завідувач кафедри скрипки Львівської академії Богдан Каськів, її ректор, скрипаль Ігор Пілатюк, директор Тернопільської філармонії Олександр Татаринцев, а також спонсори. У залі було повно народу. Гран-прі — автомобіль «Лада» — отримав Назарій, син І. Пілатюка. Переможець віддав машину місцевому дитбудинку, як і члени журі — свої гонорари.
Витоки української скрипкової школи йдуть від геніального Леопольда Ауера (1845 — 1930 рр., угорський і російський скрипаль і педагог, виховав понад 300 учнів, викладав у Санкт-Петербурзькій консерваторії, 1918 р. емігрував до США. — О.К.). Він вивіз із собою Яшу Хейфеца, Єфрема Цимбаліста, весь свій клас. Багато хто в США осів, американська скрипкова школа корінням теж йде від Ауера. Ще в Петербурзі в нього вчився Лев Цейтлін, в Цейтліна — Бєлєнький. Скрипка — не наш національний інструмент. За радянських часів нас вчили люди здебільшого «невиїзні». Вони сиділи на місці й регулярно займалися...
— Чому ваші найсильніші учні виїжджають доучуватися й працювати на Захід?
— У Москві після Конкурсу Ойстраха Віктор Пікайзен сказав мені: «Нарешті в Україні з’явилася скрипкова школа, у вас почали грамотно й професійно грати». Мені приємно, звісно, але я відповіла: «Ви помиляєтеся, це лише десятирічка, а далі в нас музиканти нікому не потрібні». Усі наші найталановитіші діти виїжджають. Наприклад, моя Вірочка Жук виїхала до Відня. Молоді музиканти не хочуть залишатися, тому що не бачать можливості на батьківщині творчо реалізуватися.
— На ваш погляд, у якому стані нині академічне концертне життя?
— У занепадницькому... Моя сестра у відчаї, й я її, як можу, підтримую. Ми не звикли до халтури. Судіть самі: піаністів у штаті філармонії немає. Щоб зіграти концерт, вона повинна запросити пристойного стороннього піаніста й сама йому заплатити гонорар. Інколи Ользі доводиться викупляти філармонійні квитки, коли організовує ансамблеві концерти. Бо якщо не окупиться зал, тобі наступного разу його не дадуть. І свої гастролі вона організовує...
— А як ви підтримуєте творчу форму?
— Педагог і музикант мусять вчитися все життя. Якщо один день не позаймаюся вдома, почуваюся недобре. Я повинна показати учневі твір, зігравши краще за нього. Вони грають складні речі. Подеколи приїжджають діти зі стажувань у Німеччині, Англії. І я маю показати, як грати, наприклад, «Капріс» Паганіні. Приїжджаючи з Лондона, учні привозять мені уртексти, й ми обговорюємо, як зараз у Європі грають Баха, Моцарта...
