Спекотного літнього ранку 2 липня я, випивши ароматної сальвадорської кави, направився на Східний термінал — один із трьох головних автовокзалів Сан-Сальвадора. Моєю мрією було перетнути цю невелику країну, аби дістатися до села Ель Пой, з якого можна пішки перейти на територію Гондурасу. Поїздка в бік кордону тривала протягом 2 годин 45 хвилин. Як завжди, до автобуса зазирала незліченна кількість торговців їжею, пресою, іграшками тощо. Скуштувавши придбаний шмат папайї, відкриваю свіжий номер сальвадорської газети «Ель Мундіаль». На той час я вже довго подорожував Мексикою та країнами Центральної Америки, і був зовсім не в курсі подій, про які зазвичай розповідається в теленовинах. Отакої! Виявляється, під час моєї подорожі в Гондурасі відбувалися тривожні події. У газеті кілька сторінок віддано темі державного перевороту. Написано й про те, що відучора розпочалася міжнародна блокада цієї країни. «То ось чому портьє в готелі сказав мені зранку, що гондураський кордон закрито!» — подумалося мені. Але вибір зроблено, й дороги назад немає. Тим часом ми проїжджали казково прекрасними ущелинами, вкритими тропічною рослинністю. Через деякий час я маю вийти з автобуса й пояснити прикордонникам мету мого несподіваного приватного візиту до Гондурасу. Але чи їм зараз до туристів?
Час пробіг непомітно, і ось я нарешті вийшов у прикордонному селі. «Скажіть, а дорога в Гондурас — прямо тут?» — запитую в бабці, яка приїхала з онукою тим самим автобусом. Їй потрібно до іншого сальвадорського села, воно поряд, буквально на сусідній вулиці. «Так, тобі прямісінько туди!» — з доброю посмішкою відповідає жінка. І, дивлячись мені у вічі, трохи скрушно і з тривогою додає: «Хай Бог тобі допомагає...» «Що б це мало означати?» — подумав я. Адже я не приречений до страти, а всього лише збираюся відвідати сусіднє гондураське село. Втім, часу для емоцій обмаль. Попереду — міграційний контроль. Дістаюся до віконечка в довгій синій одноповерховій будівлі з піддашшям. Тут уже працюють гондураські офіцери, але територія ще сальвадорська. Переді мною в черзі — єдина людина. Це енергійний чоловік, який довго оформляє якісь документи, сплачуючи при цьому чималу суму в американських доларах. Треба сказати, що долари США вже давно стали єдиною державною валютою Сальвадору. Тим часом мені видали бланк для заповнення. «Як називається найближче гондураське село?» — швидко запитую я у чоловіка пошепки. Адже досі я не мав змоги вивчити детальну карту цієї частини території, назви дрібних сіл мені невідомі. Проте я маю вказати пункт призначення в Гондурасі, інакше мене не пустять. «Окотепеке», — відповідає мені чоловік. Ого! Як же правильно написати іспанською цю індіанську назву? Але спрацьовує інтуїція, і вже за хвилину я простягаю у віконечко бланк разом із паспортом. «Скільки часу ви там пробудете?» — запитує офіцер. «Години зо три. Я тільки подивитися!» — із запопадливою інтонацією промовляю я. Ясна річ, український паспорт він бачить уперше. Що ж, тим краще. Достатньо того, що я з Європи. До того ж, з 1 квітня поточного року відвідання Гондурасу для українців — безвізове. Тепер треба сплатити 60 лемпір, або три долари, й мене пропустять. Вибігаю поміняти гроші у вічно присутніх тут вуличних міняльників. З власного досвіду знаю, що на кордоні з ними бажано поводитися якомога обережніше й ніколи не міняти великих сум. За долар тут дають 20 лемпір, хоча офіційно лемпіра трохи дешевша. Потім я не витримав і вблагав прикордонника поставити у моєму паспорті гондураський штамп. З точки зору візового режиму це не є обов’язковим у даному випадку. Але я домагаюся того, що заради мене відкривають ще одну, окрему будівлю міграційної служби, запрошують всередину і навіть запитують, на якій саме сторінці паспорта я волів би бачити цей штамп. Поміж іншим мене попереджають, що о дев’ятій вечора кордон закриють. Прекрасно! Тепер я минаю ще два шлагбауми і роблю перший крок територією Гондурасу! Село Ель Пой належить обом державам. І його останній, вже гондураський квартал виводить вас на шосе, яке пролягає широкою гірською долиною. Там — Окотепеке і омріяний Гондурас!
Від краси природи перехоплює подих. Протягом довгого часу мені не зустрічається жодної людини. І, швидко крокуючи вперед, я лише спостерігаю обабіч гірські пейзажі, вони змінюються щохвилини. В цілому це нагадує кадри знайомої з дитинства програми «Клуб кіноподорожей». Раптом бачу — кондори! Вперше в житті спостерігаю цих грізних птахів в умовах дикої природи. Потім почали зустрічатися городи. В кожному з них обов’язково присутня кукурудза — вона тут головна сировина для борошна. Тим часом натрапляю на придорожнє село. Це Антігуа Окотепеке — менший за розміром і більш стародавній «родич» містечка, до якого я направлявся. Сміливо повертаю у вулицю, зустрічаючи здивовані погляди місцевих півнів дивовижних розцвіток. Аж ось і якийсь магазинчик, всередині хтось є.
Трохи рушників і мила, трохи свіжого хліба та ще багато чого — звичайна сільська крамничка, що розміщується у присмерку двох кімнат. До мене із привітною посмішкою наближається продавчиня.
— А чи немає у вас хоч якихось сувенірів? Бодай магнітів чи чогось такого, суто гондураського?
— Ні, у нас цього немає. Йди до Окотепеке, там щось знайдеш! А поки що можеш повернути праворуч і подивитися на нашу церкву.
— Я вже бачив одну невеличку, при дорозі!
— То євангелістів. А тут — стародавня, католицька...
Спрямовую кроки до церкви, її огорожу зачинено. Серед нерухомої спеки вчувається тиха розмова двох старших пані, що сидять за вікном у найближчий хатинці. Біля старезного дерева грають і верещать діти. Але кожне обличчя, кожна пара очей одразу повертаються до тебе, і всі селяни без найменшого натяку на цікавість, спокійно і по-доброму промовляють тобі: «Буенас!» Це скорочене вітання. В Латинській Америці вже після полудня традиційно бажають доброго вечора. «Добрий день» кажуть лише зранку. Яке щастя пройтися таким «містом майбутнього», де, наче в четвертому сні Віри Павлівни, навіть незнайомі люди одразу вітаються одне з одним! Згодом мене приємно здивувала ще одна риса гондурасців — гранична чесність. Ще в Сальвадорі мене попередили, що повернутися до кордону на таксі можна за 14 лемпір (близько п’яти гривень). Запропонувавши таксистові 15, я почув рішучу відповідь: «Ні, 14!»
Але поки що рухатимуся вперед. При мені — пляшка з водою і парасоля. Без цих двох предметів у тропіках годі й носа на вулицю показувати. Повітря на сонці має температуру явно вищу за 40 градусів. Але моя завбачливість виправдалася — через півгодини сипанув дощ. Я знову вийшов на шосе й продовжив свій шлях. Пряма дорога від кордону до Окотепеке — 9 км. Здолати цю відстань пішки, навіть зазирнувши дорогою до іншого села — не проблема. І от за якийсь кілометр до Окотепеке мені трапився справжній гаучо у сомбреро. Це був худорлявий сивий чоловік, мешканець цього містечка, він стояв край дороги при конях. Коли я про всяк випадок запитав у нього, чи правда, що Окотепеке вже близько, він страшенно зрадів! Із щирою посмішкою він підтвердив, що залишилося трохи більше як кілометр і мені слід іти, нікуди не звертаючи. Навіть коротке спілкування з незнайомцем було для цієї людини щастям. Що й казати, після відвідин Гондурасу мене не полишають роздуми про те, що треба вважати справжньою цінністю у житті. Люди, наближені до землі й природи, завжди знають відповідь на це запитання. Адже і в Україні неважко знайти села, де всі вітаються навіть з випадковими перехожими й радіють, коли чують добре слово...
Нарешті я дістався до Окотепеке. На вулиці багато поліції. Поліцейські посміхаються, перші вітаються з незнайомою людиною (іноземець у цих краях — річ виняткова). З досвіду знаю й те, що місто, в якому на видноті чергує багато поліцейських — максимально безпечне. В центрі містечка є затишний парк з кількома невеличкими монументами — це певна традиція для країн цього регіону. Поряд — біла будівля надзвичайно красивої церкви, там саме йде служба Божа. Гуляю вулицями і помічаю, що навіть тут, у місті, всі продовжують вітатися, ледь зустрінуться з тобою поглядом. Як приємно! Далі — знайомство з місцевою кухнею. Пупусес — улюблена страва гондурасців. Це кругленькі плоскі оладки з маїсового борошна, начинені курятиною. Не пиріжки, а саме оладки, що нагадують наші оладки з борошна для млинців. Їх їдять з гострим зеленим перцем чилі і моченими овочами. Одним із національних напоїв є чата — прохолодна білувата суміш соків тропічних фруктів з додаванням меду й води. Місцеве пиво «Барена» не йде на експорт. Цю дивину можна скуштувати лише в Гондурасі. Щоправда, тут цей продукт відчутно дорожчий, ніж наше пиво. Але загалом харчі достатньо дешеві. Наприкінці мене зустрічає якийсь дідок. Просить кілька українських цигарок і бодай одну лемпіру «на пам’ять». Над ним доброзичливо жартує група молодиків: «Та йди вже додому!» Мене тут вважають іспанцем.
Далі таксі під страшенною зливою мчало мене назад, до кордону. Вже знайомі офіцери, пропустивши мене без усіляких документів, посміхалися на прощання. За три години я вже знову потрапив до Сан-Сальвадора. Попереду було повернення до Гватемали й авіарейс у Коста-Рику...
Поклавши руку на серце, слід визнати, що Гондурас — максимально придатна для туризму країна. Її територія — це узбережжя двох океанів, гори, чудова природа, бездоганна екологія, острови, індіанські пам’ятники тощо. Тут доступні ціні, сприятливий візовий режим, приязні люди і ще багато чого приємного. Дехто з наших співвітчизників вже відвідував Роатан — місто на гондураському острові в Карибському морі. Я певний, що масове відкриття українцями переваг Гондурасу ще попереду.
Ось так минули мої гондураські години. Але на цьому не скінчилося. За два дні я вже крокував у великій демонстрації на підтримку Гондурасу, що проходила в столиці Гватемали. Ми співали всім відомий з дитинства демократичний гімн Латинської Америки, скандували: «Об’єднаний народ ніколи не перемогти!» Було телебачення, а наприкінці молоденька гватемальська журналістка брала у мене інтерв’ю, сидячи на сходинках Національного палацу. Адже я для неї був не просто іноземний журналіст, а ще й «свіжа людина», яка щойно прибула з Гондурасу...
