Сьогодні гостем нашої рубрики «Несерйозна розмова» буде друга половина письменницького тандему Володарський енд Таксюр — Ян Ілліч. У Таксюра набагато менша темпераментна вибуховість порівняно зі своїм колегою й другом, однак у його натурі більш присутні лірика й якась (незважаючи на деякі бравурні висловлювання) внутрішня душевна делікатність. Що, в принципі, не дивно, адже насамперед Таксюр — поет.
— Скільки вам треба грошей для цілковитого щастя?
— Прямого зв'язку між цими поняттями не бачу. Бували часи, коли не було грошей, і я був щасливий. Тепер і гроші начебто є, а щасливий стан — рідкість. Хоча інколи троячка плюс хороша компанія можуть скласти щастя.
— З яким із казкових персонажів ви б пішли в розвідку?
— Мені подобається Невловимий Джо. Він завжди й від усіх вчасно йшов. Ми б у розвідці були блискучою парою: Невловимий Джо і Невловимий Ян.
— Чи відбувалися з вами події містичного або нез'ясовного характеру?
— Коли я чую про себе — письменник-гуморист, мене це дивує. Хочеться здивовано перепитати: «Я?!» Причому чим далі, тим усе більше й більше моє «Я» розходиться з гумористичним.
— Але поки вони ще перетинаються?
— Так, за письмовим столом.
— Який соціальний лад, на ваш погляд, існує в раю?
— Вся чарівність раю полягає в тому, що там немає соціальних інститутів. Урядів, держав, парламентів, попси, Поплавського, інтерв'ю, журналістів...
— Ну, дякую... Перефразовуючи слова Булгакова, можна запитати: «Що ж це у вас за рай, де нічого немає?»
— Точно це взнають ті, хто туди потрапить.
— Це зрозуміло, але, можливо, коли там немає нічого — там взагалі немає нічого цікавого.
— В раю, сподіваюся, можна від усього вищеперерахованого сховатися. А повертаючись на нашу грішну землю, можна пригадати відому китайську приказку: «Не дай нам Боже народитися за часів змін».
— Ви ж тоді позбавитеся хліба як сатирик.
— Згодний. Доведеться чимось жертвувати. Однак я ж говорив, що я не справжній гуморист. Може, відкриється моя друга сутність?
— З якої частини тіла, крім ребра, Бог міг би створити жінку?
— Судячи з моєї дружині, я напевно можу сказати, що жінку Бог створив не з ребра, а з язика. Ребро — це тверде, стале, а язик асоціюється з цілковитою гнучкістю й балакучістю.
— Якщо б ви були падишахом і мали б у розпорядженні гарем, яку кількість жінок у ньому ви б вважали за оптимальну?
— Я би творчо підійшов до ролі падишаха. Ставив би перед своїм гаремом певні завдання. Наприклад, викопати якийсь канал на кшталт Біломоро-Балтійського. Я б отримував задоволення, розподіляючи їх на бригади й спускаючи зверху план.
— Прямо якийсь падишах-звір...
— Просто в моїй голові тісняться грандіозні плани на зразок повороту рік.
— А ви не боїтеся, що наложниці у відповідь також висунуть якісь божевільні вимоги до свого «добродійника»?
— Ні, все ж таки дотримуватимемося східних традицій: якщо падишах — значить деспотія.
— Де більш комфортно почуваються герої ваших творів: у реальному світі або в світі ваших розповідей і віршів?
— Якщо вірш вдалий, то, звісно, героєві приємніше жити в ньому, якщо ні, персонажеві відповідно в ньому незатишно. Мало того, якщо твір слабенький — і герой швиденько зникне разом з ним.
— Хотіли б ви в наступному житті втілитися в жінку?
— Я розумію, феміністки мене осудять. Але в талмуді або десь, точно не пам'ятаю, є молитва зі словами: «Дякую, Боже, що ти не створив мене жінкою». Я не сповідаю талмуд, але іноді приєднуюсь до цієї думки й також говорю: «Дякую, Господе!» Лише при думці, що стану жінкою, відчуваю ірраціональний жах. Я, звісно, розумію, що за наших часів зміни статей тощо я цілком неактуальний, але нічого не можу з собою вдіяти. Я навіть іноді, прощаючись з кимось із своїх знайомих, жартівливо говорю: «Прошу тебе, не міняй стать».
— Щастя материнства також либонь побоюєтеся?
— Так, тим більше, що я достатньою мірою забитий радістю батьківства, в мене п'ятнадцятирічна дочка. Якщо я її проблеми сприйматиму ще й з материнської точки зору — це буде занадто.
— Якби Езоп написав про вас байку, яка тварина найточніше відобразила б ваш характер?
— Я відчуваю себе різними тваринами. Іноді мавпою, особливо коли виступаю на сцені задля розваги публіки. Дуже б мені сподобалося бути котом.
— Виходить, вам більше за все пасувала б помісь кішки й мавпи, тобто лемур.
— Можливо.
— Якби повернулися в дитинство, в яку гру ви б хотіли пограти?
— В хованки, яка українською називається піжмурки. Особливо мені подобався момент, коли хтось один так добре ховався, що його не могли знайти. А він не виходив. Коли я був саме цим останнім — відчував справжнє задоволення. Клас! Сидиш, слухаєш їхні крики... Мені й зараз іноді хочеться так сховатися, щоб мене довго-довго шукали.
— Чи доводилося вам після бурхливої вечірки прокинутися в незнайомій обстановці?
— У молодості не раз. Випивка складається з двох частин: випити й поговорити. Протягом першої половини життя я приділяв більше уваги по частині «випити», зараз мене більше цікавить «поговорити». В юності навіть був випадок, коли мене вже везли до витверезника, але дорогою відпустили. Це коштувало моєму товаришеві годинника.
— Що краще: мало, але відразу, або багато, але потім?
— Мені здається, будь-яка людина, пройшовши всі стадії, зрештою, продовжуючи хотіти «багато», погоджується на «мало». Тому головне завдання — переконати себе, що це «мало» й є «багато».
— Яке відкриття людства вважаєте для себе найважливішим?
— Для мене було б важливіше, якби певні відкриття закрили. Наприклад, телебачення.
— Ви ж самі там «миготите».
— Цього висновку я якраз дійшов, коли «помиготів» там. Можливо, не всі телеканали, але хоча б частину з них я б закрив. Не називатиму конкретно.
— Чи можете ви два рази поспіль подивитися мексиканський серіал «Дика Роза»? Якщо можете, то за які гроші?
— Дещо я бачив. Але два рази поспіль я подивився б тільки за десять гонорарів генерального продюсера мексиканських серіалів Валентина Епштейна. Або якщо треба було б врятувати близьку людину. Наприклад, дивитися цю нісенітницю замість своєї дочки, щоб вона не відволікалася від занять.
— Чи є у вас улюблені жаргонні словечки або слова-паразити?
— А в мене синдром Миколи Вересня: за цієї плачевної ситуації, в якій знаходиться наша країна, весь час повторювати: «О'кей!» Насилу борюся.
— Якій оздоровчій процедурі, що найбільше запам'яталася, ви себе піддавали?
— Я голодував 25 днів. Але далі цього не пішов — Саша Володарський міг втратити співавтора.
— Не хотіли б ви перетворитися на якийсь час на героя бойовика: Термінатора, Самотнього Вовка або Бетмена, щоб вирішити в такому вигляді якісь свої проблеми?
— У такому вигляді навідався б до свого ЖЕКа.
— Чи виникала у вас така мрія: ви виходите на сцену кимось на кшталт Майкла Джексона й до запаморочення купаєтеся в оплесках?
— У мене були в молодості подібні мрії: я виходжу на сцену, феєрверк, дим, оплески. Й почасти це вдалося, виключаючи феєрверки й дим. Вийшла модель з певним наближенням, виходячи з якої можна уявити собі щось схоже більшого масштабу. Одного разу ввечері я стояв на тролейбусній зупинці. Якихось два здоровенних мужики, перезираючись, на мене дивилися. Я побіг за тролейбусом, вони за мною. Я всередину — вони слідом. Потім, притиснувши мене до скла, вони... попросили автографа. Той жах, який я пережив, і досі пам'ятаю.
— Чи відрізняються один від одного французькі, італійські, американські, українські Діди Морози?
— Вони відрізняються одним: якістю подарунків.
— Яку похвалу ви б хотіли почути й від кого?
— Мене цікавить думка власної дружини. Є навіть декілька віршів, де вона підказала певний сюжетний хід. Вона про це згадує за кожної зручної нагоди. Для мене важливо, щоб і моя дитина цікавилася творчістю тата. Тому що це якщо й не запорука творчого безсмертя, то довголіття обов'язково.
— Від кого було б не образливо почути осуд?
— Нещодавно йду вулицею. Попереду мене жінка середніх років. Вона почала постійно озиратися, уважно вдивляючись в моє обличчя. Потім вона цілком картинно впала, й, падаючи, встигнула простягнути руку. Я, зрозуміло, вхопив її за долоню. Коли я підняв пані, вона раптом говорить: «Я впізнала вас, ви — Ян Таксюр. Так ось — не всі ваші вірші мені подобаються...» Її осуд мене зовсім не образив.
— З ким з історичних особистостей вам хотілося б поговорити?
— Я б хотів зустрітися з Федором Михайловичем Достоєвським. Для мене ця людина має дуже велике значення. Хотілося б запитати в нього, як, переживши неймовірну кількість випробувань, йому вдалося зберегти світлий оптимістичний погляд на життя.
— Чи багато у вашому чорному гуморі світла?
— Я рідко використовую цей жанр. Тільки пригадуються мої чорні дитячі частівки. На кшталт такої:
Є у дитинстві щасливі моменти,
Петрик потрапив у діжку з цементом.
Раді учителька, друзі та рідні,
Гроші на пам'ятник вже не потрібні.
— Після зустрічі Року Дракона чи з'являться у вас якісь драконівські риси, щоб більше відповідати цьому образу часу?
— Астрологічний китайський дракон — наймиліша тварина, нешкідлива іграшка, прикраса свята. Це тільки в нашому розумінні дракон — Змій Горинич. За східною міфологією: дракон любить чисті води.
— Екологічно чисте середовище?
— Маються на увазі духовні води... А щоб набути якоїсь зубастості, то ми з Сашею й так є кимось на кшталт двоголового дракона. Й тому нам легше.
— Ваші побажання читачам «Дня» напередодні прощання з ХХ століттям.
— Я б хотів сказати серйозно. Нагадати слова Христа з Біблії: «Той, хто дотерпів до кінця, — врятується». Бажаю всім терпимості.
