Презентувалися два відеокліпи на пісню «Кропива» (автор
В.Струць, режисер В.Панфілов, оператор О.Саган) і ремікс на стару пісню
«Юний орел» — «Юний орел-2» (слова Ю.Рибчинського, музика Г. Татарченка,
режисер В.Придувалов, оператор Я.Пілунський).
Пісня «Кропива» — варіації на тему кохання. І хоч автори
згодом розповідали, що намагалися зробити її в стилі «Старих пісень про
головне» (перша частина), тобто щось сентиментально-дачне. Однак проект
Поплавського вийшов швидше за все таким собі сільським втіленням «9 1/2
тижнів». Виглядало це приблизно так. Молоді люди (артисти: В.Довженко та
М.Гриценко) в білосніжному одязі пристрасно накидалися один на одного,
полум'яно обіймаючись і цілуючись, у різний час доби на тлі різних природних
ландшафтів. Звісно, ними служили соняшниковi поля й копицi сіна. Було й
темпераментне падіння стрімголов у річку. Як і в «9 1/2 тижнів» коханий
годував свою подружку місцевими корисними ягодами й поїв колодязною водою,
щоб хоч трохи вихолодити її запал. Мабуть, переслідуючи ту ж мету, він
подарував їй жабу й посадив на обличчя сонечко. Однак ніщо не могло їй
перешкодити віддано усміхатися юному Поплавському (саме цей образ втілював
білокепочний хлопчина) й регулярно дориватися до нього.
Після кліпу було показано робочі моменти зйомки, які в
аудиторії викликали приступи щирого реготу. Особливо порадував голос режисера
за кадром, який давав рекомендації «Ромео», який лежав у квітковому полі
зі своєю «Джульєтою», як правильно залицятися: «Усміхайся! Та ширше! Однією
рукою порпайся в неї в букеті на голові (йдеться про вінок. — К.Р. ),
а іншою візьми її за що-небудь».
Як повідомив режисер на прес-конференції, в його завдання
входило, щоб: «Два тіла зливалися в темпоритмі ласки». В кліпі регулярно
з'являвся, практично не порушуючи темпоритму, то на галявинах, то розсовуючи
зелену, звисаючу зверху тканину, що уособлює кропиву — Поплавський. Також
у білому вбранні. Як добре вгодований янгол.
На конференції, крім авторів і артистів, був присутній
і народний артист України Кость Петрович Степанков. Коли його попросили
висловитися про «Кропиву», він зазначив: «Та я тут взагалі генералом на
весіллі...» А потім довго розповідав про занепад українського мистецтва,
але загалом похвалив активну діяльність Поплавського. Михайло Михайлович
був, як завжди, надто собою задоволений. І декілька разів повторив, що
особисто йому кліп дуже подобається. Надто тим, що його зроблено БЕЗКОШТОВНО.
Преса Михайла Михайловича особливо не смикала, крім нашої
газети й «Комсомолки». Обізвавши наші два видання зубатими, ректор сказав,
що й не сумнівався в тому, що викличе вогонь «цієї мас-медіа». А потім
дуже суперечливо додав: «Легко критикувати».
Операторська робота в першому кліпі, як на мене, була вельми
середнього рівня. Чого не скажеш про ремікс «Юний орел-2». Орлина сутність
Михайла Михайловича втілюється там у інший літаючий образ — Бетмена. Відлітавши
своє, він, задумливо похитуючи палицею, курив сигару в шикарному особняку.
Треба віддати належне Поплавському, сигару посмоктував він талановито,
зі смаком. Після зйомок, за його зізнанням, плювався дві години.
Кліп знято дуже професійно із застосуванням сучасних технологій.
Але й він, за заявою ректора, робився БЕЗКОШТОВНО. Ймовірно, мається на
увазі, що оплата може бути не завжди в грошах, оскільки його творці — студенти
інституту. Щодо змісту — сказати нічого. Мабуть, наступний, в кого втілиться
Михайло Михайлович, буде Дункан Маклауд. Щоб стати безсмертним. Як безсмертна
вульгарність (утім, як і реклама).
«Особисто мені кліп подобається, — знову повторив Поплавський,
— а комусь може не подобатися. Ми живемо в демократичній державі. Деяким
особливо тупим журналістам, — грізно заявив Михайло Михайлович, — ми можемо
пояснити, що ми спеціально прагнемо викликати шок, стрес, нерозуміння».
Взагалі-то дивно, кому може сподобатися в кліпі немолодий
огрядний чоловік, без голосу, який дивовижно невміло скаче й бундючиться,
й який, зазвичай, у фіналі любить по-гітлерівськи підкинути вгору руку.
А щодо нерозуміння й шоку — скільки завгодно. Це завдання Поплавському
вдається вже третій рік поспіль.
Але так само йому вдається своїми акціями викликати інтерес
до свого навчального закладу й особисто до своєї персони. З енергією блоку
атомної електростанції він гне, нехай епатажну, але свою лінію. На тлі
загальної організаційної немочі в Україні це ледве чи не єдиний приклад
того, ЯК ТРЕБА працювати на публіку. До того ж він збирає навколо себе
КРАЩИХ В УКРАЇНІ ФАХІВЦІВ. І, судячи з усього, не морить їх голодом, як
у багатьох інших вузах країни.
Безсоромно відібравши в Рікі Мартіна його дітище — хіт
«Livin la vi da loka», Михайло Михайлович виконав під завісу його український
варіант «Синьоока». Й пообіцяв наплодити в майбутньому масу українських
рікімартінів. Нічого проти цього не маємо. Поки, однак, розмножуються тільки
образи ректора.
