19 лютого Аллі Дмитрівні Ларіоновій, легенді 50—60-х, виповнилося б 70 років. Актриса трохи не дожила до цієї дати. Ах, якою фантастично красивою була вона в «Ганні на шиї», у фільмах «Садко», «Два життя» і «Три сестри». А неприступна Олівія із «Дванадцятої ночі» — то взагалі щось казкове та неземне!
До речі, її кінобіографія з казки і розпочалася. Коли відомий режисер Олександр Роу запропонував 17-річній студентці ВДІКу роль Любави, коханої молодецького купця, радості дівчини не було меж. Про те, щоб знятися в кіно, вона і мріяти не сміла. Було так хвилююче, так захоплююче цікаво! Але й тоді Алла не могла уявити, що коли-небудь вийде у вечірньому платті на сцену одного з найбільших кінофестивалів світу. Однак це сталося. І досить скоро: у Венеції «Садко» одержав «Срібного лева». Щоправда, плаття, в якому сяяла там молода радянська зірка, було взято напрокат, спеціально для поїздки.
Учнів Сергія Герасимова і Тамари Макарової, до яких належала і Ларіонова, завжди вирізняло прагнення до простоти і стриманості. Тому Алла Дмитрівна звикла говорити неголосно, м’яко, але за зовнішньою холоднуватістю давала відчути і власні переживання, і напруження пристрастей своїх героїнь.
Її подругами з інститутських часів були Нонна Мордюкова, Лариса Лужина, Майя Булгакова, Муза Крепкогорська. З Миколою Рибниковим Алла познайомилася також у ВДІКу. Він був зіркою свого курсу, вже тоді багато які студенти намагалися наслідувати Рибникова, а вона його просто не помічала. У Ларіонової тоді були романи з іменитішими шанувальниками, наприклад, з Іваном Переверзєвим. Однак Рибников, закохавшись, шість років уперто упадав коло неї, і в результаті їхнє весілля відбулося якось несподівано, на ходу, оскільки обоє були вже популярнi і заваленi роботою. Їм пощастило: прожили щасливо 34 роки, виростивши двох дочок.
Героїню фільму «Ганна на шиї», за оповіданням А.П.Чехова, актриса перетворювала з міщанки за духом усього лише на міщанку за походженням. Її Ганна рветься у вище товариство не задля того, щоб зривати квіти задоволень, а щоб помститися долі за своє минуле безпросвітне життя. Після «Ганни на шиї» Аллу Ларіонову називали однією з найперших красунь світового екрана. Щоправда, 1954-го, прочитавши перший відгук на свій фільм, актриса засмутилася. Рецензія була невтішною: постановника лаяли за те, що він Чехова перетворив на Островського. Зате потім було і море квітів, і шанувальники, і нескінченні потоки листів, і натовпи, що несли її прямо в автомобілі на руках. І, звичайно, були нові фільми: «Доля барабанщика», «Дядечків сон», «Совість», «Фокусник», «Відьма».
Бували, щоправда, і невдачі. Головна з них у тому, що багато які можливості були нереалізовані через капризи часу. Наприклад, коли до Ларіонової виявив цікавість сам Чарльз Спенсер Чаплін, йому відповіли, що про зйомки цієї актриси в Америці не може бути й мови: вона завантажена роботою на Батьківщині. Сама Алла Дмитрівна дізналася про цю пропозицію великого майстра значно пізніше.
Актриса чудово розуміла, що її роботи в картинах «До мене, Мухтаре!», «Дикий мед», «Сьоме небо», «Сім’я Іванових», «Молоді», «Заборонена зона», «Троцький» були нерівнозначні. Іноді Ларіонова запитувала себе, як чеховська Надійка із «Жартика»: «Що це — доля чи випадковий талан?» — згадуючи свій запаморочливий успіх. При цьому вона намагалася жити не самими спогадами, завантажувати себе роботою — взяла та й зіграла в Театрі ім. Вахтангова одну з героїнь Зощенка, яку спочатку мала грати Людмила Целіковська. У численних концертах Алла Дмитрівна виконувала вірші Гумільова, співала пісні Олександра Вертинського, який був її партнером у «Ганні на шиї».
Ларіоновій дуже щастило з партнерами, вона грала з Михайлом Жаровим, Сергієм Столяровим, Ерастом Гаріним, Сергієм Лук’яновим, Євгеном Леоновим та іншими зірками свого часу. Щастило з режисерами. Щастило з глядачами, які її обожнювали...
