Літня школа журналістики газети «День» покликана не лише вдосконалювати професійні вміння молодих журналістів, а й формувати у її учасників свідому громадянську позицію. У рамках школи «учні» постійно спілкуються з головним редактором видання Ларисою Івшиною. Коли під час однієї з таких розмов вона запитала молодих журналістів, хто такий генерал Петро Григоренко, вони чесно відповіли, що не знають. Виявилося, проблема полягає зовсім не в необізнаності української молоді. Шкільні підручники з історії України зовсім не висвітлюють життя та діяльність радянського генерала, дисидента, що відмовився від становища у суспільстві, багатства, імені заради захисту прав людини. Постає питання, чому ми знаємо свою історію у такому неповному, подекуди викривленому форматі? Хоча що в цьому дивного, якщо навіть у наших університетах студенти вивчають курс історії України від скіфського періоду до сучасності всього за півроку? А засоби масової інформації, як про це неодноразово зазначалося на сторінках «Дня», не сприяють зростанню інтелектуального рівня українців та їхньої обізнаності з історичним минулим своєї Батьківщини. Тому і залишається діяльність таких особистостей, як Петро Григоренко, поза увагою сучасного покоління.
Учасники Літньої школи журналістики мали змогу відвідати виставку, присвячену 100-річчю від дня народження генерала Петра Григоренка, яка з ініціативи видавництва «Смолоскип» відкрилася нещодавно у Києві. Фотоматеріали та публікації у радянській і західній пресі, зібрані організаторами, дають можливість частково пролити світло на розвиток дисидентського та правозахисного руху не лише в Україні, а й у всьому Радянському Союзі. Адже, на жаль, не оціненою належним чином залишилася діяльність учасників Української та Московської гельсінських спілок. А саме їхні члени намагалася відстоювати права людини в СРСР. Ми майже нічого не знаємо про зв’язки українських дисидентів з подібними організаціями в Росії, а виявляється, що ці зв’язки були дуже тісними, об’єднували інтелігенцію обох націй.
Матеріали, репрезентовані на виставці, справді вражають, але про її функціонування широкому загалу не відомо. І знову ж таки постає питання: чому засоби масової інформації не приділяють уваги подіям, які є насправді вагомими в культурному житті не лише столиці, а й усієї України?
Газета «День» публікує відгуки учасників Літньої школи журналістики — їхні враження від знайомства з постаттю генерала Петра Григоренка.
Лідія АКРИШОРА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
— Відвідавши виставку, я дізналась про ще одну визначну постать в історії українського народу. Дуже прикро, що цього не сталося раніше. Сумно, що багато людей, героїв, які дійсно зробили щось корисне для світу, перебувають в тіні: в тіні суспільства, обставин, інших героїв, які чомусь зробили стільки ж, але про них знає кожен. Було б прекрасно, якби про таких людей більше писали в ЗМІ, щоб і ті, хто не має можливості відвідати музей, іншим способом могли дізнатися про постать Петра Григоренка. У музеї-архіві мене дуже вразили рукописи, листи, написані власною рукою генерала. Побачивши такі речі, ти наближаєшся до цієї людини, краще розумієш її життя. Сподіваюсь, цією виставкою не закінчиться історія вивчення життя Петра Григоренка, а його постать стане відомою широкому загалу людей.
Вікторія ПРАСОЛ, ВМУРоЛ «Україна»:
— Мої емоції та почуття багатогранні. З одного боку, цікаво дізнатися про нову для мене сторінку історії, з іншого — прикро, бо я не знала цього раніше... Я чула про Петра Григоренка, але не знала, що він був саме тою людиною, яка відмовилась від власної історії життя, щоб ми могли мати свою. Ми не в змозі перегорнути історичні події, як книжку, зредагувати чи викреслити непотрібне, не можемо й повернути тих людей, які пожертвували своїм життям заради нашого. Але ж що ми, чи особисто я, ще в змозі зробити? Зацікавитись минулим, дізнатись правду, донести її до інших, віддати пошану таким людям, як Петро Григоренко!
Ліна ШВИДКА, ВМУРоЛ «Україна»:
— В одній з газет того часу було написано, що Петро Григоренко — яскрава зірка на темному небосхилі. Ці слова важко заперечити, адже він справді був постаттю світового масштабу. Його діяльність розкривала очі на реальний стан справ не лише для кола іноземних країн, а й для кожної «радянської країни», і для України зокрема. Його власний життєвий шлях і участь у дисидентському русі стали прикладом для багатьох людей, що вбачали розвиток демократичних, моральних цінностей головною метою в житті. Нам потрібно вчитися у Петра Григоренка бути відданими будь-якій справі, а зокрема своєму світогляду та життєвим позиціям. У США йому запропонували стати викладачем у військовій академії, на що він відповів: «Я не можу викладати своєму ворогові: я радянський — колишній радянський — генерал!» Цим він продемонстрував, що для нього Батьківщина завжди була, є і буде найціннішим джерелом і змістом його життя. Ми маємо завжди пам’ятати своїх національних героїв і вірити в те, за що вони боролись.
Анна СЛЄСАРЄВА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
Як знати, що ти робиш правильну справу, якщо всі навколо проти?
— З плином часу, коли все більше дізнаєшся про людей, які постраждали за часів тоталітарного режиму, яких хотіли стерти з пам’яті віків, одночасно охоплює почуття подиву і вдячності. Подиву, тому що в сучасному світі немає людей, настільки ж безкорисливих, гуманних, безстрашних і здатних до самопожертви. Кожна з цих постатей по- своєму легендарна, кожна має бути оспівана і про кожну маємо згадувати не лише з приводу якихось круглих дат. Їхнє життя — це справжні романи або навіть підручники, які ми маємо вивчати і брати за приклад.
Але, хоч як це дивно, про цих людей мало хто знає... Велика кількість забутих постатей щоразу наводить на думку, що нам треба кардинально змінити підхід до вивчення нашого минулого, видавати більше літератури з цієї проблематики, доповнювати підручники з історії, знімати документальні фільми та транслювати їх на телебаченні. Ми маємо по-новому розставити акценти, наголошувати на чомусь справді важливому.
Одна з таких постатей, яку нещодавно відкрила для себе, — це генерал Петро Григоренко. Найбільше він вразив мене тим, що зміг відмовитись від усіх привілеїв, від «безпроблемного» і «зручного» життя (про яке за тих часів можна було лише мріяти) заради того, щоб відкрити світові правду. Зробити цей високий вчинок могла лише людина, по-справжньому сильна духом, людина, яка жила вічними та істинними цінностями...
На жаль, у наш час він і досі залишається у тіні... Винити маємо лише себе — нам зручно жити чужою історією, забувати минуле і легендарних синів нашої землі.
Вікторія СКУБА, Національний університет «Острозька академія»:
— Перше, що хотілося зробити після ознайомлення з виставкою, — це подякувати її організаторам за те, що повертають сучасному поколінню такі постаті, як генерал Петро Григоренко. Коли читаєш підручник з історії, часто складається враження, що наше минуле — це історія селянських бунтів або робітничого класу. І люди починають забувати, що ми також нація дворян та інтелігенції, тільки відчуття цієї причетності до особливої високої культури у нас постійно намагаються викорінити. Тому велика заслуга видавництва «Смолоскип» у прагнення нагадати, що українська історія — це також діяльність таких особистостей, як Петро Григоренко. І нехай ця людина жила й працювала в Росії, але відчувала вона себе українцем, а це найважливіше.
Мене надзвичайно вразили фотографії виставки, вірніше — обличчя, які на них зображені. Заходиш до зали — і відразу бачиш світлі, добрі очі багатьох людей. Така одухотвореність не може не зачепити. Хотілося б, щоб ця іскра духу повернулася до української нації, щоб ми постійно чули цих людей, вчилися на їхніх прикладах.
Анастасія КОВАЛЬЧУК, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
— Словами не розфарбуєш картину сьогоднішньої національної несвідомості. Рівняємось на американські ідеали, вчимо європейські мови і забуваємо тих, кого і так ледве знаємо. Петро Григоренко віддав своє «тепле місце» в СРСР заради чесної і щирої ідеології, заради правди. А ми не можемо присвятити кілька годин, щоб вивчити життєві історії своїх героїв. Не такі ми вже й українці, якщо не знаємо тих, завдяки кому на карті світу з’явилася Україна... Говорити про це можна багато. Та краще мовчати, замість того, щоб розводити демагогію. Не потрібно обіцяти всьому світові бути патріотом. Пообіцяйте собі. Це не означає кричати на все горло «Слава Україні! Це означає дізнатися про своїх героїв більше і повчитися в них, як стати українцем...
Ольга ЮДІНА, Дніпропетровський національний гірничий університет:
— Як прикро, що в наш час молодь так мало цікавиться культурою своєї країни та її історією взагалі! Я не хочу казати про всіх, але ж більшість справді навіть не згадує імен тих, хто зробив величезний внесок у благополучність нашої держави. Найголовніше те, що теперішнє покоління взагалі нічого не знає про героїв своєї Батьківщини. Хто винен у цьому? Мабуть, кожен з нас, адже ми повинні виховувати у собі свідомість, патріотизм та пошану до великих особистостей країни.
Петро Григоренко. Чи багато ви знаєте про цю людину? Генерал Радянської армії, правозахисник, член-засновник Московської та Української гельсінських груп, публіцист. Імена таких людей не повинні зникати, стиратися з пам’яті, з душі. Вони мають жити вічно, і кожного дня хоча б у думках ми повинні вшановувати пам’ять цієї дивовижної людини, пам’ятаючи його відданість Україні та вклоняючися його великим вчинкам!
Тетяна МОЦИК, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
— В музеї видавництва «Смолоскип», за межами вражень від екскурсії, підтвердилося сучасне кліше: Україна не завжди знає і не достатньо цінує своїх героїв, поки їх імена не почне пропагувати Захід. Та й тоді справжнім героям важче конкурувати за увагу українців, ніж героям таблоїдів.
Керуючися принципами співчуття та самовідданості, Григоренко знав, що той, хто хоче змінити світ на краще, не може собі дозволити чекати на конвой підтримки, а має почати зміни з себе. Цим Григоренко має надихнути журналістів, бо журналістська професія вимагає саме відданості попри всі потенційні складнощі, відсутності страху перед ризиком заради цілі, і головне — каламучення тихого виру.
Якщо керуватися оптимізмом і вірою в людей, що притаманно нашому героєві, попереднє твердження про країну, яка не цінує своїх видатних синів, — несправедливе перебільшення, адже у видавництві «Смолоскип» таки організували виставку, присвячену видатному українському правозахисникові, і цю виставку таки відвідують — якщо не широкий загал, то принаймні лідери думок, що для початку теж непогано. Врешті-решт, благородні приклади історії наздоженуть і нас, треба тільки каламутити.
Денис ОПАРІЄНКО, Дніпропетровський національний університет:
— Відвідуючи такі заходи, як виставка, присвячена генералу-дисиденту Петру Григоренку, і взагалі подібні події, де дізнаєшся багато нових, цікавих, часом страшних фактів, та про істинно легендарних особистостей, розумієш, як мало знаєш свою історію. Головний редактор газети «День» із великим здивуванням дізналася, що учасники школи ніколи не чули про Петра Григоренка. Але це не наша провина, оскільки проблему потрібно шукати в наших навчальних закладах. Бо дисидентський рух на уроках історії проходять буквально за одне заняття. Ця проблема, насамперед, залежить від викладачів. Згадуючи школу, можу сказати, що те, як мій клас проходив цю тему на уроках історії, пригадати не можу. Однак те, як на уроках української літератури моя вчителька розповідала про дисидентів та інших патріотів нашої державності, я запам’ятав на все життя (пишу це без будь-якої іронії). Оскільки моя вчителька ставилася з великою повагою і гордістю до цих людей і тому приділяла велику увагу їхньому життю та діяльності. Все тому, що ці люди й конкретно Петро Григоренко справді зробили великий внесок у становлення нашої державності, суверенітету й незалежності.
