Як і обіцяли, публікуємо кращі роботи конкурсу «Преса і
влада» (карикатуру переможця Василя Вознюка ми надрукували 17 березня ц.
р., «День» №47), який провів Інститут масової інформації (президент Алла
Лазарєва, директор Юлія Сабрі) разом з міжнародною організацією «Репортери
без кордонів» і профспілкою щоденних газет Франції «Europeon» (за підтримки
Посольства Франції в Україні й асоціації «А Travers l’Europe»).
Мені, як одному з членів журі, хочеться сказати кілька
слів про різницю сприйняття. Наприклад, французькому карикатуристові П’єру
В’яземському (який, між іншим, є нащадком російських царів і, здається,
має особисті плани на наш Воронцовський палац, відібраний ще радянською
владою) більше подобалася інша карикатура Вознюка, яку публікуємо зараз.
Тут, як бачите, зображені якісь олігархи, які заводять собі газети, як
собак, і виводять їх на прогулянку похвалитися придбаним. Ця ситуація,
мабуть, є інтернаціональною. Ми ж прагнули відобразити становище ЗМІ в
Україні, тому перевагу віддано малюнку Вознюка, де зображено короля із
телевізором в одній руці і газетою в іншій.
Виникли розбіжності і щодо карикатури Юрія Кособукіна.
Для більшості членів журі її персонаж — «газетний кілер», який заряджає
пістолет рядками тексту. В’яземському ж видалося, що це самогубець. «Бачите,
яке у нього нещасне і неголене обличчя», — висунув він свій аргумент. «Знаєте,
— говорю, — у Кособукіна всі персонажі неголені і в чомусь нещасні». «А
оцей, — відшукав В’яземський на одній з кособукінських карикатур усміхненого
полковника, — цілком задоволений...»
Мене як журналіста (а в журі був навіть мультиплікатор)
особливо зворушила робота Миколи Капусти. Цей стіл переговорів, підготовлений
до зустрічі представника влади і представника газет, щонайточніше передає
сучасний стан українських періодичних видань. А скатерка, зсунута до половини
стола, навіть викликає приступ легкого, але істеричного сміху.
Що ж до інших робіт, то особливих розбіжностей у думках
не було.
І хотілося б, аби преса не перетворювала святого на нечистого,
як на малюнку Олега Смаля, не подавала правду підпільними методами, як
в інтерпретації Євгена Самойлова, а була чимось на зразок закличного дзвону,
«відлитого» з газет Олександром Базилевичем, щоб можна було позбавляти
номенклатуру парасольок, під якими вона спокійно проходить крізь будь-
які газетні дощі у фантазіях Ігоря Лук’янченка («День»). Ну, і щоб наше
життя стало дещо кращим від смітника, з яким його асоціює Володимир Казаневський
(і не тільки він).
