«День» уже не раз звертався до проблем національного книговидання. На жаль, і на сьогодні доводиться констатувати, що існує воно «не завдяки, а всупереч». У першу чергу, мабуть, це пов’язано з недосконалістю українського законодавства. Але чи лише з цим? Парадоксально: на словах майже всі, зокрема, й державні структури, висловлюють неабияке занепокоєння нинішнім станом галузі, а «воз и ныне там». У зв’язку з цим «День» вирішив звернутися до українських видавців із запитанням, чи відчувають вони вплив діяльності Державного комітету інформаційної політики на стан справ у сфері книговидання?
Петро МАЦКЕВИЧ , головний редактор видавництва «Кальварія» (Львів):
— Запитання поставлене так, що на нього не можна відповісти ні «так», ні «ні». Доти, доки не буде визначено, про що йдеться. Бо, передусім, що таке книговидання в Україні і що таке українська книжка? Якщо критерієм книговидання є кількість книжок українською мовою, які купили жителі України, — можна про щось говорити. А якщо говорити про книговидання як про друкування чогось, то це зовсім інше питання, яке видавничої справи ніяк не стосується. У моєму розумінні, існує така річ, яка називається видавничим бізнесом. Це зовсім не те, що є у дефініціях наших законів. У всіх нормальних цивілізованих країнах існує таке поняття, як видавничий бізнес. Тобто видавець вкладає свої гроші в автора, продає ці книжки і на тому отримує прибуток. Це — нормальне поняття видавничої справи. По-друге, коли мова йде про Держкомінформполітики, вочевидь, мається на увазі, що Держкомінформполітики повинен, передовсім, підтримувати українську книжку. Постає питання: а що таке українська книжка? Відповіді на це питання не знають ані депутати, ані Держкомінформполітики. А в моєму розумінні — це книжка українською мовою або двомовна книжка з повним паралельним викладом тексту українською мовою, тобто білінгва, видавцем якої є резидент України (причому не має значення, де книжка надрукована — чи в Індонезії, чи в Занзибарі, чи в Україні). Так от, якщо дати такі означення поняттям «українська книжка» і «книговидавнича справа», то на сьогодні Держкомінформполітики є органом, який злочинно шкодить розвитку українського видавничого бізнесу і є найпершим ворогом української книжки в Україні.
Я, наприклад, вважаю, що програма підтримки соціально значущих видань, сам факт фінансової підтримки так званих соціально значущих видань — це є злочин проти української книжки. Не можна давати гроші, грубо кажучи, розпоряднику (власне, не можна з державного кошту підтримувати навіть видання творів Шевченка). Гроші повинен отримувати (це відомо давно в усьому світі) споживач — ті ж бібліотеки. А вже вони мають визначити, що їм треба.
А чи знаєте ви, що зараз російські видавці (не друкарні, а видавці) увійдуть на українській ринок із величезною кількістю україномовних книжок? Тобто вони тепер завозять в Україну величезну кількість творів Шевченка, Хвильового і т.д. Але видавництва «сидять», наприклад, у Саратові, в Уфі, в Москві тощо. Запитання: Шевченко, виданий в Самарі, — це українська книжка чи ні? А якщо видавець, який формує книжку, підписує її до друку, сидить у Самарі, а надруковано ця книжку в Україні — це українська книжка чи ні? З моєї точки зору, це не українська книжка. Це — російська книжка. Проблема в тому, що ніхто з наших депутатів і також люди, які сидять в Держкомінформполітики, не розуміють одної простої речі: видавництво — виробництво, а друкарня — послуги (так само як хімчистка). І вони є антагоністами. А люди, коли говорять про видавничу справу, мають на увазі чомусь передовсім друкарню, папір тощо. Це речі взагалі різного штибу. І от допоки цього не зрозуміють ті люди, які займаються видавничою справою, нічого не буде.
Я знаю у Держкомінформполітики багатьох дуже розумних, нормальних і чесних людей, але, можливо, люди, які там працюють, просто поставлені кимось згори в якісь жахливі рамки? А ви знаєте, що якщо задати певні правила гри, то будь-якi добрi намiри можуть перетворитися на свою протилежність. Може, в цьому проблема?
Леонід ФІНКЕЛЬШТЕЙН , головний редактор видавництва «Факт»:
— Я з повною відповідальністю можу сказати, що відчуваю вплив діяльності Держкомінформполітики. Але цей вплив — абсолютно негативний. Щоб книговидання України відчуло реальний вплив діяльності Держкомінформполітики, потрібно перебудувати орієнтири тієї самої політики. Потрібно скасувати державне замовлення, оскільки воно не сприяє розвитку вітчизняного книговидавничого ринку. Нинішня діяльність Держкомінформполітики спрямована лише на знищення книговидання України. А разом з тим — і на знищення генофонду нації. І я хочу побажати керівництву Держкомінформу в їхній «нелегкій» роботі лише чесності.
Валентина КИРИЛОВА , директор видавництва Соломії Павличко «Основи»:
— Певна, що в даному контексті не варто навіть розмежовувати, позитивний чи негативний вплив мається на увазі, оскільки ніякого впливу за ці роки як видавець я не відчувала. Але це саме той випадок, коли дякуєш за те, що тобі просто не заважають працювати. Складається враження, що це самодостатня інституція, яка існує незалежно від зовнішніх факторів, хоча Держкомітету було б варто долучитися до прагнення видавців зберегти українське книговидання як таке, відстояти його перед іншими державними органами, довести абсурдність системи оподаткування книжок й домогтися реальних змін.
З другого боку, це байдуже українській державі, то було б дивно, якби цим переймалася будь-яка державна установа. Цікаво за ці роки відслідковувати психологічно-емоційний стан українських видавців, зокрема тих, кого затаврували як недержавних. Час від часу з’являлася надія, котра змінювалася розчаруванням, на зміну якого приходило роздратування. Тепер уже ніхто ні на що не сподівається.
Існує, щоправда, Національна програма випуску соціально значущих видань, в рамках якої можна було б видати багато гарних книжок. Але відкритості й об’єктивності в розподілі коштів на те чи інше видання все ж бракує. Приклади з організацією об’єднаних стендів українських видавців на міжнародних виставках доводять: можливо, й хочуть, та не здатні.
