Сьогодні в Україні пройдуть урочистостi з нагоди святкування Дня злуки. Як повідомляє Інтерфакс-Україна з посиланням на Управління інформації та зв’язків з громадськістю Адміністрації Президента України, відповідне розпорядження підписав глава держави Леонід Кучма. Згідно з документом, Раді міністрів Криму, Київській та Севастопольській міським, а також обласним адміністраціям доручено провести урочисті збори 22 січня о 17.00. Окрім цього, в населених пунктах має бути організовано мітинги за участю представників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій, а також культурно-художні акції, тематичні заходи в навчальних закладах, виступи в ЗМІ відомих учених, політичних і громадських діячів. Кабінетові Міністрів доручено провести конкурс на кращі проекти монументів Злуки України, спорудження яких передбачене в Києві, а також Ужгороді, Луганську, Чернігові та Севастополі — крайніх адміністративних центрах країни — до 85-ї річниці проголошення Акту злуки 2004 року. День соборності відзначається 22 січня згідно з указом Президента України (від 25 січня 1999 року). У січні 1918 року було утворено УНР, а на територіях що входили до складу Австро-Угорської імперії, було створено ЗУНР. У грудні 1918 року лідери двох держав у Фастові підписали об’єднувальний договір. 22 січня 1919 року цей документ, що ввійшов до історії як Акт злуки (об’єднання українських земель), було оприлюднено в Києві на Софійському майдані.
Можна, звичайно, радіти з того, що, з одного боку, на державному рівні відзначають подію нашої історії, ще до кінця не оцінену. З іншого, що у нас з’явився ще один привід для святкування. Але, чесно кажучи, перелік «обов’язкових» заходів навіює нудьгу. У зв’язку з чим постає запитання: чи вміємо ми святкувати?
Лариса СКОРИК, професор архітектури Української академії мистецтв:
— Ні, не вміємо! Тому що не розуміємо, що ж власне святкуємо. Сьогодні, здебільшого, людям абсолютно все одно, що відзначати. Так звану «червону дату» календаря, релігійне свято або особисту подію — просто гуляють, особливо не задумуючись про привід.
Повідомлення про урочистості з нагоди Дня злуки з проведенням мітингів і різних політичних заходів з цього приводу у мене викликає здивування. Якщо таким чином хочуть нагадати про історичну подію — Акт злуки (об’єднання українських земель) в січні 1919, то для цього багатотисячні збори не потрібні. Доцільніше проведення не масових політшоу напередодні виборів до Верховної Ради, а просвітницької діяльністї серед молоді: підготувати наукові конференції, експозиції в краєзнавських музеях, зробити передачі на телебаченні і радіо, опублікувати історичні статті в пресі.
І ще один аспект. Думаю, час оголосити мораторій на спорудження пам’ятників і призупинити конкурс на кращий проект монументів Злуки України, які влада має намір зводити не тільки в нашій столиці, але і в обласних центрах, щоб не було нам соромно перед нащадками за несмак, який буяє на наших площах. А також, щоб не довелося через деякий час їх демонтувати.
Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, поет:
— Ми більше навчилися святкувати, ніж працювати. Відзначимо і День злуки. Ось тільки не зрозуміло, якщо 22 січня оголошують святом, то чому не роблять вихідного? Як святкувати в робочий час? Це ще раз свідчить про те, що ми вміємо гуляти. Для нас свято — це робота! Як на мене, було б непогано, якби ініціатива йшла не зверху, а знизу. У нас ще немає досвіду подібного свята. Хоч мені здається, що варто його святкувати більш демократично, цивілизовано, яскраво; можливо, варто б було запозичити досвід європейських країн. На мій погляд, в День злуки доречніше піти не на мітинг, а в церкву, помолитися Богу, покаятися в гріхах, говорити один одному добрі слова, забути про різні політичні погляди, хоч би на день примиритися; зробити що-небудь корисне на території соборів. Не розводити мітингові пристрасті, не засідати на зборах і не напиватися за столами — від цього соборнiсть нашої країни не збільшиться.
Олександр ІРВАНЕЦЬ, поет:
— Усе робиться старим совковим способом. Про оці монументи, які мають поставити в різних куточках України, в Севастополі й Луганську людям треба поголовно пояснювати: що це за монумент і до чого він приурочений. У Києві й решті міст — через одного. Взагалі, кількість монументів в Україні мене гнітить. Причому разом стоять старі не демонтовані монстри, починаючи від тих скульптур навколо Верховної Ради і закінчуючи моїм рідним містом Рівне, де бовваніє монумент Перемоги — він потрошку заростає травою, приходить у вкрай жалюгідний стан; це жахливо. З одного боку будуть стояти ці страховиська, про які ніхто не дбатиме, з іншого боку — будемо наставляти нові. Я завжди вважав, що важливіше турбуватися про живих людей. Ясно, що живих учасників злуки вже не лишилося, але в кожному разі...
Якщо говорити про загальну культуру відзначення, то маємо показовий випадок 24 серпня. Для мене це свято запам’яталося — тут мене зрозуміє кожен киянин і багато з гостей столиці — тим, що біля МакДональдсу на Хрещатику (там вглибині є туалет): до чоловічого стояла черга метрів сто, а до жіночого метрів чотириста. Доки є черги до цих закладів, ні про які масові урочистості не може бути мови. Це досить простий показник — поки в нас не буде достатньо туалетів, доти святкувати так помпезно просто не можна.
