Місяць фотографії у Києві набирає оберти. Темп шалений, картинки змінюються з калейдоскопічною швид кістю, залишається лише дивуватися спритності організаторів, котрі щодня мають відкривати до п’яти виставок (усього їх буде 52). Плани також пристойні: фотобієнале планують проводити щодва роки. Одна з найпомітніших насьогодні експозицій — у столичній міській галереї мистецтв «Лавра». Там пропонується не абищо, а «Позиція. > 20 київських фотографів».
Тут зібрано усіх найкращих. Зрозуміло, що «усіх» це перебільшення, особливо враховуючи критерій самооцінки та фізичні рамки можливого. Хоча на розмір зали нарікати не варто — «Лавра» таки чималенька галерея. Єдина проблема, з якою стикається глядач, це ідентифікація концепту. Виявити принцип, за яким дібрані саме ці автори і саме ці роботи, дуже важко. Насправді, будь-який погляд, особливо якщо це погляд професіонала, незалежно від його фахової приналежності, можна підігнати під означення «Позиція». Позиція є у лікаря, міліціонера, художника, податківця, політика, журналіста зрештою. Фіксація дійсності на фотоплівку чи електрону матрицю також є позицією, особливо, якщо вибрати вдалу позу та екс- і диспозицію... Втім це жодним чином не принижує якісний рівень робіт, який, безумовно, дуже високого ґатунку.
Не вдаючись до категоричних узагальнень, можна сказати, що усі художники працюють з контрастами: ситуація — емоції, дійсність — стереотипи, бутафорія — реальність. Чорне — біле. У фото це основне. Так, Наталя Бенционова пропонує витяг із серії «Afterparty»: ліва половина картини зображає блискучу молодіжну вечірку, а права — справжні гори сміття за фарбованою пластиковою стіною, що відіграє роль стінки бару. Що з них реальніше — тимчасова гулянка чи бруд з величезним періодом розпаду? Олександр Глядєлов традиційно на висоті: проекти «Зайві» (знедолені діти), «Тут і тепер» (СНІД, наркоманія), «Без Батьківщини» (чеченські біженці в Інгушетії), «Без маски» (людина, тюрма, туберкульоз). Кожна з цих фотографій тримає свідомість в очищеному стані, коли вона не перевантажена фальшем телевізійної пропаганди. Це чесність.
Андрій Горб також цікавиться долею конкретної людини, а не щастям мас — наприклад, чоловіка перед струнким рядом штурмових міліцейських щитів та роєм палок із серії «Опозиція». Серія «Батюшка» від Геннадія Мінченка показує нам похорон, сповідь, хрещення немовляти. Усім цим займається одна людина. Шокуючі, як на посполитий глядацький погляд, фото Віктора Суворова мають красномовну назву «Роди і аборти». Тут можна ставити питання про моральність, етичність, межу цинізму тощо. А можна просто подивитися. Для того, щоб уникнути помилок та виробити власну «позицію».
Втім далеко не всі роботи мають мінорний настрій. Такого Олега Скрипку (серія «Концерти») не побачиш більше ніде. Відомий співак має неймовірну міміку — рот ніби збоку. Враження таке, що соліст «ВВ» необережно висунувся з ілюмінатора злітаючого «Боїнга». Неодмінний баян, яскрава сорочка та фантастичний «фейс» викликають 100% усмішку у всіх глядачів. Поруч — взірець музичного смаку Михайло Поплавський, який впився у губи танцівниці. Цю почесну ролю у Михайла Михайловича виконують його студентки — дешево (безкоштовно), і сердито (студенткам практика). Герой зовсім іншого штибу постає перед нами через об’єктив Миколи Троха: у серії «Наші» майстер зафіксував знаменитого режисера Романа Віктюка у товаристві трьох вельми колоритних пань.
