Якби хтось колись сказав Миколі, що його запросять на Міжнародний співочий фестиваль в Італію, що він добиратиметься туди мало не автостопом, з численними пригодами, спізниться на конкурс у своїй віковій номінації, але здобуде призове місце у «старшій» групі, нізащо б не повірив! «Звичайне диво» — так називався дует, для якого Микола Черв’яков писав пісні, ще коли був учнем Луцького педучилища. Одна з пісень, присвячена коханій дівчині, восени принесла йому, студенту Інституту мистецтв Волинського держуніверситету, маленьке диво — друге місце на міжнародному фестивалі в італійському місті Фівідзано.
...У Фівідзано, гірському містечку неподалік Середземного моря, Микола несподівано зустрів недавніх знайомих — перуанців. На фестивалі в Луцьку «Поліське літо з фольклором» його Ірина, студентка факультету романо-германської філології, була у них перекладачем. Два дні придивлявся: вони чи не вони?.. А вони його не впізнали... Луцьк пам’ятали. Перекладачку Ірен — теж. Слабенькою англійською Микола намагався нагадати, хто він: бой френд, тобто друг Ірен... І лише коли сказав «Ай лав ю Ірен!», керівник групи Марко усе згадав.
Професіонали кажуть, що у Миколи — неповторний голос. Своєрідний і сильний тенор. Тонкий музичний слух, через який дуже страждає, слухаючи безголосих, але «розкручених» «зірочок». Себе він мусить «розкручувати» сам. У нього той же звукорежисер, Павло Завада, що і в народного артиста України Василя Зінкевича. Про фестиваль у Фівідзано, на який з’їжджаються співаки з 25 країн світу, йому розповів керівник популярного на Волині джазового ансамблю «Диснейленд-бенд» Андрій Тітяєв. Але спонсорів для поїздки Черв’яков шукав сам.
Мікроавтобус з волинськими заробітчанами, які погодилися взяти Миколу, вирушав до Італії вдосвіта наступного дня, а міський голова Антон Кривицький усе ще обіцяв гроші... І тільки опівдні, не вірячи щастю, Микола побіг у банк...
Під Міланом мікроавтобус потрапив у дорожню пригоду. Знайшовши вокзал, Микола довго допитувався у «синьйорів» про поїзд у Фівідзано. А допоміг земляк, українець, що вже гарував на італійців місяць. Дорогою на фестиваль були ще пересадки, коли він біг за натовпом, не знаючи, куди, бо від поїзда до поїзда залишалося 5 хвилин. Була зустріч з італійським подружжям, яке власною машиною завезло українського хлопця просто у Фівідзано, бо він спізнився на останній рейс автобуса.
Микола потрапив якраз на вручення дипломів у своїй віковій номінації: від 18 до 25. Проте організатори фестивалю, прослухавши його касети, запропонували взяти участь у категорії від 25 до 30 (не признаючись, звісно, що йому тільки 22...). Премії за друге місце вистачило на подарунки для Ірини.
Назад він добирався з молдавськими заробітчанами. Українці, білоруси й прибалти не могли взяти з собою, бо видана Черв’якову віза дозволяла проїзд усією Європою, крім Словенії. А їм було через неї ближче... У Бєльцах на вокзалі місцевий поліцай, в якого запитував дорогу, «розкрутив» на 20 доларів: хоча всі документи були в порядку, але й ночувати в злиденному місті не хотілося... Так само «почистили» кишені ще раз на кордоні українському.
У Луцьку Миколу зустріла однокурсниця й радісно видихнула: «Ой, Черв’яков, як ми тебе чекали!..». Ніхто не хотів вірити, що він не лишився на заробітки в Італії, бо «там усе чуже...». У Луцьку дипломант міжнародного фестивалю підробляє барменом- офіціантом у приватному ресторані. Вміння сервірувати стіл, жартує, згодиться в майбутньому сімейному житті. Коли добра компанія, може заспівати на її замовлення й «Многая літа». Готується до «Пісенного вернісажу».
І пише нові пісні про кохання...
