Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Жан ТАТЛЯН: «У СРСР моє ім’я згадувати заборонили...»

Кумир 60-х років був гостем Міжнародного фестивалю мистецтв «Слов’янський базар у Вітебську»
14 серпня, 2004 - 00:00
ЖАН ТАТЛЯН / ФОТО ОЛЕКСАНДРА БУРКОВСЬКОГО

Жан Татлян народився в Греції. Жив у Вірменії. Учився в Києві. Потім його рідним домом став Ленінград. Татлян — кумир покоління наших бабусь і дідусів. Уся країна жила під його бархатистий голос і трохи сумні мелодії складених ним пісень. «Звездная ночь», «Фонари», «Осенний свет», «Песенка о капели»... І раптом несподівано для всіх на початку 70-х Жан залишає СРСР. На радіостанціях розмагнічуються плівки з його піснями, в газетах пишуть, що він піддався спокусі західного способу життя. А що насправді трапилося 1971 року? Чому успішний Жан Татлян залишив країну, а через 30 з лишком років знову повернувся?

Ми запитали про це співака і композитора у Вітебську, куди Жан Татлян приїхав як почесний гість фестивалю «Слов’янський базар».

— Так, я був дуже популярним у 60—70- ті роки, — згадує Татлян, — і в той же час мене душили з усіх боків. Я ніколи не писав і не співав так званих «ідеологічних пісень» і цим пишаюсь. Всі мої пісні про кохання. Інші ж мої колеги тільки завдяки партійній темі і пробилися на музичний Олімп. Коли у мене на Заході питали, що таке Радянський Союз, я наводив наступний приклад. Уявіть собі натовп людей з 200 мільйонів голів. Всі вони однакового зросту, стоять рівно, схожі на океан під час штилю. А посередині натовпу встановлено стержень-лезо, який повільно обертається. Тільки-но чия-небудь голова (а це талант, індивідуальність, особистість) вилізе з натовпу, лезо тут же відсікає її. А мені у відповідь: « Ви ж там стали популярним». Так, але мені набридло, помітивши лезо, вправно гнутися. Я захотів бути вільним від натовпу і дихати не за вказівкою зверху.

Напевно, у мене в генах сиділо відчуття свободи. Адже до СРСР з Греції мене привезли в п’ятирічному віці. З колиски я був вільною людиною. І цього почуття свободи мені бракувало в Союзі. Я став мовчазним дисидентом: не виходив до посольств з плакатами, а протестував мовчки. Коли я поїхав з країни, з’явився наказ зверху, щоб у фонотеках розмагнітили всі мої записи. А моє ім’я не згадувати, немов і не жив і не співав. Але я щасливий, що незважаючи на заборони і цензурні лещата мене пам’ятають слухачі.

— Ви довго живете за кордоном, зокрема у Франції, розмовляєте без акценту. «Ах, осень серая, что ты наделала...» — дуже тепло прийняли слухачі.

— Я люблю мови. Розмовляю шістьма мовами: вірменською, грецькою, російською, французькою, англійською, турецькою. Коли приїхав до Франції, нічого, крім «шерше ля фам», сказати не міг. А через якийсь час вже вільно розмовляв з друзями французькою.

— З чого почалося ваше життя в еміграції?

— В Парижі я взяв гітару, спустився в підвал, де розташовувалося кабаре «Распутін», і став заробляти на свій біфштекс. Було важко. Не вірте тим, хто каже вам, що зарубіжжя відразу відкриває свої обійми емігрантам. Я не гребував ніякою роботою. Звичайно, про свої пісні і про радянські шлягери там довелося забути. Мій репертуар складався в основному з народних — російських, українських, грецьких, вірменських і циганських пісень. Це добра школа і блискуча практика для голосу.

— І ви жодного разу не відчули розчарування — в СРСР ви збирали тисячні зали, а у Франції виступали перед горсткою публіки, що жує?

— Жодного комплексу з цього приводу у мене не було, хоча в СРСР з усмішкою говорили, що я став «кабацкой звездой». Але поміж інших у такому ж самому кабаре і нічних клубах, а як кажуть у нас — «в кабаках», співали і Френк Сінатра, і Елла Фіцджеральд, і Луї Амстронг. До речі, з Сінатрою мені пощастило бути особисто знайомим.

— Кажуть, вам довелося попрацювати в Америці?

— Я уклав п’ятирічний контракт з одним iз кращих казино Лас-Вегаса «Імперіал Палас», згідно з яким повинен був співати 180 днів на рік. Там я познайомився з легендарними зірками: Сінатрою, Томом Джонсом, Шер. Приголомшуючі майстри! На сцені вони королі, а в звичайному житті — прості і приємні люди. Ми навіть заприятелювали. По вихідних днях ходили один до одного в гості. Але незважаючи на райдужні перспективи я відмовився від контракту. Річ у тім, що в Лас-Вегасі згубний для співаків клімат. Пустеля, сухість, спека... І хоч я жив в шикарному номері на 200 кв. метрів з величезним басейном, в кожній кімнаті кондиціонер, але я не витримав перепадів температур. У приміщенні себе почував нормально, але варто було вийти з готелю, як починав задихатися. Загроза втратити голос, проблеми зі здоров’ям були жахливішими, ніж втрата грошей, які я заробляв у США.

— На фестивалі в Білорусі, на сцені і за лаштунками, ви постійно в береті. Боїтеся вітебських дощів?

— Берет — це мій образ, імідж, як модно зараз говорити. А застуди я не боюся. Своїх близьких заспокоюю: «Не хвилюйтеся за мене. Якщо щось iз голосом трапиться, можу працювати каменярем або муляром.» Знаєте, як я заробив на першу свою гітару? Білив будинки... Жили ми бідно. Адже я з тих, хто сам себе зробив. На початку шляху не мав ані багатих батьків, ані захисників. Адже я навіть музичної школи не закінчив, коли мене, самоуку, прийняли до Сухумської філармонії. Працював гітаристом у квартеті, а за сумісництвом виконував кілька пісень як співак. Кожний мій виступ викликав бурю овацій у публіки. Успіх був більшим, ніж у офіційного соліста з консерваторською освітою. Вже з перших своїх кроків на естраді я зіткнувся із заздрістю. Звик, що це супроводжує акторське життя.

— Виїжджаючи, ви залишили в СРСР близьких?

— Залишалася мама, але вона була мудрою жінкою. Дізнавшись про моє рішення, сказала: «Виїжджай, якщо ти вважаєш, що тобі за кордоном буде краще».

— Вона дочекалася вас?

— Ні. Я навіть на похорон її не зміг приїхати, тому що тоді довелося б купувати квиток в один кінець.

— Із кимось зі своїх колишніх однокашників по Київському естрадно-цирковому училищу зустрічаєтеся?

— Життя розкидало нас у різні боки. Я підтримую стосунки лише з Кларою Новіковою (вона також випускниця Київського училища). Нещодавно побував на записі її телепрограми «Чого бажає жінка».

— Як ви гадаєте, як би склалася ваша музична кар’єра, коли б ви залишилися в Радянському Союзі?

— Напевно, я приїжджав би на свої сольні концерти на власному лімузині, як нині приїхав на фестиваль Микола Басков. Проїхав би 200 метрів, підкреслюючи свій зірковий статус (Вітебськ місто компактне, готель і зал Амфітеатру розташовані поруч)...

— Але ви до від’їзду з Союзу також не бідували?

— Мій сольний концерт тоді коштував 39 карбованців, авторських гонорарів за місяць набігало більше тисячі карбованців. На ті часи — просто божевільні гроші. Я був у першій десятцi найбільш оплачуваних авторів. У мене було все, про що інші навіть і не мріяли: кращі машини, навіть особистий великий катер. Але всі ці матеріальні цінності не мають значення, коли немає головного — свободи.

— Скажіть, на Заході існує таке поняття, як натхнення, чи все-таки найголовніше там писати і виконувати те, що треба публіці?

— Без натхнення ви не напишете того, що бажає публіка.

— А що чи хто для вас є джерелом натхнення?

— Звичайно ж, жінка. Жінка — як птах. Чоловік має тримати її в руках не сильно, щоб не задушити, але і не слабко, щоб вона не полетіла. Це правило однакове для будь-якої творчої людини.

— Вас надихають гарні або розумні жінки?

— Для мене головне в жінці — її душа.

— Ви зустріли свій ідеал у житті?

— Зустрів. Але про родину — табу. Боюся зурочити. Кожний день радію, що у мене є це диво. Дружина — звучить надто офіційно. Тому я свою кохану називаю дочкою моєї тещі. Погодьтеся, красиво звучить. Кожний рік, прожитий нами разом, вважаю за п’ять. Один приятель не зрозумів: «Що так погано тобі?» «Дурень, — кажу. — Намагаюсь надолужити роки, прожиті без милої».

— Де ви тепер мешкаєте?

— У мене подвійне громадянство — Росії і Франції. Зараз живу разом з родиною в Санкт-Петербурзі. У місті ліхтарів і туманів. Я взагалі обожнюю північні країни. Люблю туман, похмуру погоду, дощ.

— Ви пам’ятаєте свій перший концерт після повернення до Росії?

— Це було в Петербурзі. На своїх концертах я завжди прошу, щоб у залу давали небагато світла, хочу бачити свою публіку. І ось в очах моїх слухачів блищали сльози, їх не соромилися ні чоловіки, ні жінки. Та що там глядачі, я сам не міг виконати пісню до кінця — у мене в горлі стояв клубок.

— Яку країну ви все-таки вважаєте своєю батьківщиною — Грецію, Вірменію, Україну, Росію чи Францію?

— Я, мабуть, громадянин світу. Народився в Греції, у вірменській родині. У п’ятирічному віці приїхав до радянської Вірменії, потім жив у Ленінграді, Києві, емігрувавши, 30 років прожив у Франції. Так хто ж я? Вам видніше.

Олена МИХАЙЛІВ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: