Почнімо з головної команди нашої держави, адже це сьогодні найболючіше. Коментуючи на радіо всі матчі національної збірної, я пройшов із нею весь шлях відбірного циклу Євро-2000. Від першого матчу з росіянами до останнього зі словенцями. Я був свідком того, як представники української діаспори з різних країн подорожували за нашою командою в усі куточки Старого Світу, підтримуючи її навіть у карликовій Андоррі. Я відчув, як зріс авторитет нашої збірної. Нас уже почали боятися. До нас почали ставитися, як до фаворита в будь-якому турнірі. І ось — драматичне 17 листопада. Відчуття, неначе в тебе забрали частинку твого життя.
В українській драматургії є така класична п'єса — «Мартин Боруля». Там головний герой весь час намагається вибитись у дворяни. І ось в останньому монолозі, наприкінці п'єси, він каже таку фразу: «Стільки років затрачено — праці, поту, зусиль, сподівань, врешті-решт, грошей. І все ж таки — бидло...» Щось подібне крутилося в мене в голові після фінального свистка матчу Україна — Словенія, коли всі мої колеги пішли вже на прес-конференцію, а я, не маючи спочатку на це сили, залишився ще хвилин на десять у прес-комплексі «Олімпійського». Боронь, Боже, ми аж ніяк не є бидлом у світовому футболі. І це на собі відчули вже навіть чемпіони світу — французи. Проте і до дворян ми, на жаль, поки що не доросли. І це цілком нормально. Згадайте наш день народження — 1991 рік. А для того щоб увійти до дворянства, потрібно мати не тільки гарні манери, розум, гроші. Потрібно мати родовід. Ну хоча б 2-3 покоління. А на це потрібен час. Звичайно, пересічний уболівальник не хоче чекати. Йому потрібно все й одразу. Проте все, що робиться швидко, в подальшому має, як правило, негативні наслідки. І у футболі, і в політиці, і в житті. Так, звичайно, можна здобути одну-дві гучні перемоги. Згадаймо сімферопольську «Таврію», яка 1992 року виграла чемпіонат України, завдавши поразки динамівцям у вирішальному матчі. І що далі?
Із другого боку, маючи свого не просто дворянина-аристократа футболу, його однодумців, котрi створюють так званий інститут збірних, засновуючи дворянський герб майбутньої футбольно-аристократичної України, — саме нині ми переживаємо процес становлення. Ейфорія перших успіхів із поверненням Валерія Лобановського минула. Саме тепер і закладається фундамент майбутніх гучних успіхів нашого футболу — не тимчасових, а сподіваюсь у майбутньому традиційних. Особисто я не прихильник усіляких змін на тренерському містку. Інколи це необхідно, як оперативне хірургічне втручання для того, щоб пацієнт вижив. Як у випадку із «Шахтарем». Однак чи потрібно змушувати Сабо піти з посади, не впевнений. Так само, як і у випадку з Колотовим. Проте коли вже до цього йдеться, коли Йожеф Йожефович сам вирішив не продовжувати контракт (хоч офіційно відставку ще не прийнято), то зараз треба подумати, як не зруйнувати те, що надбано за три відбірні цикли. Молодіжку очолив Онищенко. Людина, яка, безперечно, знає свою справу, до того ж виходець із динамівської школи, що дуже важливо, дай, Боже, йому удачі. 20 грудня з'ясується, хто ж очолить національну збірну. Звичайно, найкраща кандидатура — Лобановський. Однак якщо через ті чи інші обставини це буде неможливим, то має прийти хтось із його однодумців. Бо якщо до керма прийде людина, головною метою якої буде лише задоволення власних амбіцій, то настане момент, коли ті, котрi «розпинають» сьогодні Сабо, згадуватимуть часи його керування, як кращi часи.
Тепер щодо клубів. Недарма кажуть: «Сильні клуби — сильна збірна». Які реальні можливості українських клубів? Так, начебто зроблено певні кроки. Ну наприклад, абсолютно правильне, на мій погляд, рішення скоротити вищу лігу на 2 команди. Це, можливо, дозволить підвищити конкуренцію, та заодно менше стане клубів, які навіть неспроможні вчасно платити гравцям зароблені ними гроші. Однак це крок із боку ПФЛ. А що з боку клубів? Так, начебто з'явився «Кривбас», стабільніше заграли «Металіст», «Карпати», маріупольський «Металург». Проте реальними конкурентами київських динамівців поки що ніхто бути не може. А лакмусовим папірцем для вітчизняних клубів завжди були єврокубки. Виступили наші команди цього сезону на євроарені, м'яко кажучи, погано. Поки що на міжнародному рівні наші клуби не конкурентоспроможні. А з цих клубів треба ж брати когось до збірної. Не можна ж одним «Динамо» затикати всі дірки. Та й стан нашого флагмана нині мав би бути кращим. Хтось просто стомився, в когось іще немає необхідного досвіду, дехто просто «наївся» футболу. Можливо, ще щось гірше. Проте, в такому випадку, є одне найефективніше «лікування» — трансфер. Звичайно, спеціалістам тренерського штабу видніше. Однак хочеться вірити, що сутичка між Шовковським та Дмитруліним, яка сталася під час матчу з «Баварією», — це не наслідки мікроклімату в команді, а щось, на кшталт злості на самого себе, породженої спортивним азартом двобою з сильним суперником.
Усе ж таки «Динамо» як команда в нас є, судячи з якості гри. Це не візуальне спостереження, не намагання виправдати. Це можна сказати на основі розбору тактико-технічних показників після кожного матчу команди в цілому і кожного гравця індивідуально. А, значить, шлях, яким іде процес розвитку, правильний. Правильна метода. Просто грубі помилки окремих виконавців у локальних епізодах гри завадили нам цього року досягти кращих результатів. А те, що таких помилок було немало, свідчить про недостатню психологічну стійкість, яка зумовлюється наявністю або браком належного менталітету. Ми маємо звикнути до перемог. Звикнути в гарному розумінні цього слова. А на це, як я вже казав, потрібно кілька поколінь.
Наше «дворянство» вже не за горами. Попереду 2000 рік. Новий відбірний цикл. Непрості суперники, але нам цілком до снаги їх перемогти. Знову зустріч із кармічними вірменами. Попереду багато емоцій (хочеться вірити — приємних). Та й у Лізі чемпіонів ми ще не сказали останнього слова. За два місяці зимової перерви більшість наших ран загоїться. І лише червень наступного року присмаком гіркоти нагадає нам маленьку затишну країну з карстовими печерами. Жити минулим безглуздо. Проте забувати також не варто, якщо хочемо мати майбутнє. Життя продовжується!
