Хоч як не дивно, але героїв у наш час не бракує. Я зустрічаю їх щодня: у міському транспорті, на вулицях, у різних установах — зі змученими обличчями, з простягнутими руками, з купами довідок для отримання житлових субсидій, в яких їм усе частіше відмовляють... Щохвилини вони героїчно... живуть. Так, жити у наш час (а швидше, виживати) — це подвиг, на який приречені всі ми. Для мене героїня — бабуся, яка зі слізьми на очах продає під власним вікном свій горщик із геранню. Героїня — мати-робітниця, яка гарує у нічні зміни на приреченому заводі, щоб мати копійку для того, щоб зробити дитині канапку до школи (а канапка — це хліб із маслом). Герой — батько-шахтар, про якого уряд уже забув, як забув і те, що в шахтаря ще є малі діти, які хочуть їсти.
І нехай ті, хто отримує високі звання та почесні медалі, скажуть, чи знають їхні діти, що таке голод? Що таке сором?
Герої... Я бачу їх щодня та інколи вночі уві сні. Їхні очі (бездонні, та що найстрашніше — зневірені) говорять до мене. І я прокидаюсь і думаю: ну що ж це за час, що це за життя, яке дає нам таку «героїчну націю»?! Невже це так дивно: хотіти їсти, хотіти вдягати дітей у гарний одяг, хотіти отримувати заслужені сотні доларів (зауважте — навіть не гривень!) за роки, віддані колись державі?!
Україно!!! Я бажаю тобі менше таких героїв та більше справжніх, які б щиро працювали на твоє благо і процвітання.
Я хочу, щоб у ХХI столітті ти забула слово «прожитковий мінімум», я хочу, щоб ти просто розвивалася і ставала на ноги, незалежно від того, хто тобою керує, ліві чи праві. Я хочу, щоб хоч раз у твоїй тисячолітній історії тебе перестали роздирати власні діти. Я бажаю цього.
Щоб руки твої, Україно, ніколи не були простягнутими, а безтурботно лежали в кишенях, неначе в задоволеної життям студентки.
І ще одне заповітне бажання ношу я у своєму серці: щоб ніхто й ніколи не забув про них, про «героїв нашого часу» — героїв кінця ХХ століття.
Олена ДУБ, 17 років,
студентка факультету журналістики ЛДУ ім. І.Франка
Львів
