27 серпня Україна відзначатиме 150-річчя від дня народження Івана Франка, і цього ж дня наш знаменитий актор Богдан Ступка, в долі якого творчість великого Каменяра зіграла величезну роль, святкуватиме свій 65-річний ювілей.
27 серпня Богдан Сильвестрович приїде до Львова, щоб привітати з 94-м днем народження свою маму, Марію Григорівну, яка народилася з сином в один день. Отака знаменна дата в долі Б. Ступки — народного артиста України, лауреата Шевченківської премії, академіка Академії мистецтв України, художнього керівника головної драматичної сцени країни — Національного театру ім. Івана Франка.
ПЕРША ШКОЛА — ЛАШТУНКИ ЛЬВІВСЬКОЇ ОПЕРИ
— Традиційно творчий сезон театру відкриватиметься виставою — перлиною зі спадку Івана Франка — драмою «Украдене щастя». На багато років образ Миколи став однією з найулюбленіших ваших ролей. У виставі, яка живе десятиріччями, здавалося б, усе зіграли-переграли. Богдане Сильвестровичу, невже ви знаходите щось нове в давно відомому?
— Те, що написане на століття, застаріти не може. До того ж із цими ролями і ти стаєш старшим, змінюєшся, тому з’являються нові нюанси, інша психологія. А в хорошій драматургії приховані такі необмежені можливості — це просто бенкет творчості для актора! Я в цій ролі в театрі бачив ще Амвросія Бучму, десь році у 1954-му.
— Ті юнацькі враження допомагали потім при створенні свого Миколи Задорожного?
— Десь у класі 10-му я подивився ще й фільм-виставу, як зараз пам’ятаю, у львівському кінотеатрі «Зірка» — враження було величезне. Мені цей вуйко у виконанні Бучми так сподобався, таким він був справжнім, правдивим, розмовляв таким своєрідним діалектом. Я прийшов додому, закрився у своїй кімнаті та намагався копіювати його, голос, манеру, ходу... Звісно, я тоді навіть і уявити не міг, що колись зможу зіграти цю роль, а з того копіювання залишилася збережена мною бучмівська мелодика мови, ставлення Миколи до Анни, його сила і слабкість...
— Цікаво, чому вас, тоді ще юнака, привабив образ Миколи? Швидше це мав бути красень-легінь Михайло.
— Напевно, тема кохання, жіночої зради привернула тоді мою увагу. Не знаю чому, але мені завжди подобалося грати ролі нещасних людей, жаліти їх.
Коли Сергій Володимирович Данченко дав мені роль Миколи в «Украденому щасті», я тільки що одружився, і для мене були актуальними супутні почуття: ревнощі, зрада, можливість розлучення... Я все перекладав на образ Миколи, відчував його характер до найдрібніших подробиць і добре розумів його стан. Загалом, усе — як у житті... Хоча я завжди пам’ятав уроки мого театрального вчителя Бориса Тягна, який казав: «Те, що відбувається на сцені, це як у житті, але на каблук вище, це не побутова правда, а художня». З драматургією Івана Франка в моєму житті багато пов’язано, навіть театрознавчий диплом в Інституті ім. Карпенка-Карого називався «Мій Микола Задорожний». Було дуже цікаво його писати, поринути у світ цього героя повністю, не відволікаючись ані на театр, ані на кіно. Можливо, колись зберуся, сяду і напишу книжку...
— І почнеться вона з того, як у вас вперше з’явилися думки про театр?
— Спершу я мріяв стати лікарем, прочитав роман Кроніна «Цитадель» і загорівся цією ідеєю. Але коли після аварії побачив у брата скривавлену рану на плечі, то мало не знепритомнів, і тоді зрозумів: медицина — це не моє. А театр був у моєму житті з ранніх років. Пам’ятаю знаменитий Львівський оперний. Саме там я почав акторствувати, коли мені було років 14. До нашого міста приїжджали на гастролі різні театри, і я брав участь у їхніх виставах, бачив на сцені найкращих тогочасних артистів. Наприклад, у «Днях Турбіних» грали Лілія Гриценко, Якут, Євген Леонов (він хоч і був молодим, але вже лисим), Євген Урбанський тоді грав у масовці... Я пам’ятаю Фаїну Раневську у виставі «Дерева вмирають стоячи» та чудову гру Георгія Віцина, бачив легендарну Аллу Тарасову у МХАТівському «Ідеальному чоловікові», знаменитих Ангеліну Степанову, Анатолія Папанова, Євгена Весника.... Завдяки батькові, який співав у хорі оперного театру, я мав можливість проникати в зал і бачити всі вистави. Це стало кращою сценічною школою, залишило слід, відклалося в підсвідомості і певним чином зробило з мене артиста. Уявіть собі, я чув, як співають Лемешев, Козловський, Лісиціан. Можу пишатися, що сам Сергій Лемешев мене по голові гладив...
— Скоро виповниться три десятки років, як ви живете і працюєте в Києві. Уже перестали відчувати себе львів’янином?
— Загалом, так. Але щось львівське все одно в мені залишилося назавжди. Частіше це виявляється на сцені. Так, львівські риси я вніс в образ Зиґмунда Фрейда у виставі «Істерія». Наприклад, парасолька, з якою я не розлучаюся під час усієї постановки. Це згадка про Львів, оскільки там часто падають дощі...
— Бачите, навіть по-львівськи характерно розмовляєте — «дощ падає»...
— Так, живучи у Львові, я любив із парасолькою вийти в дощ, підняти комір плаща та прогулюватися містом... Пам’ятаю старих львівських інтелігентів, які, вітаючи один одного, піднімали капелюхи — «Моє поваження! Як здоров’я? Вітаю вашу родину! Цілую ручки, пані! Прошу, перепрошую, евентуально, автентично...». Звісно, це все з минулих часів, сьогодні нове покоління львів’ян розмовляє інакше. Але в мені залишилося багато чого, закладеного матір’ю, батьком.
— Богдане Сильвестровичу, як ви пояснюєте природу натхнення? Що це? Як воно з’являється? Його доводиться чекати, викликати в собі чи воно саме приходить у відповідну мить?
— Напевно, це річ підсвідома, його можна «піймати» або ні. Наприклад, позаминулого літа мене запросили на Московський кінофестиваль, але поїхати не зміг, оскільки грав у виставі «Тев’є-Тевель», яка закриває сезон. Сиджу, гримуюся — і раптом дзвінок на мобільний. Мені повідомляють фестивальні новини: «Ви отримали приз за «Кращу чоловічу роль» у фільмі «Свої» Месхієва. Вийшли на сцену Алан Паркер і Меріл Стріп. Вони вручають приз. Паркер сказав, що за останні сім років це найкраще кіно, яке він бачив». У ту хвилину я дуже шкодував, що зараз не там, а тут, у театрі... Але прозвучав третій дзвінок, і я на такому підйомі грав! Напевно, то була найкраща вистава за весь час її існування — а «Тев’є-Тевеля» я граю з 1989 року. Яке в мене того вечора було натхнення! Звідки воно виникло? Напевно, з радощів, що так високо оцінили мою роботу й у нас справді вийшов хороший фільм...
«КІНОБОМБОЧКА» ВІД СТУПКИ
— Протягом останніх років ви багато й успішно знімаєтеся. Якими кінороботами порадуєте глядачів найближчим часом?
— Незабаром беруся за озвучення фільму «Юнкери» за Купріним. Цю картину на «Мосфільмі» зняв наш колишній киянин, актор і режисер Ігор Черницький. Закінчив зйомки в Кіри Муратової у фільмі «Двоє в одному» — отака назва з сексуальним відтінком. Там моєю партнеркою була Рената Литвинова. Гадаю, це буде цікава стрічка — така невелика «кінобомбочка» для глядачів... Із Ренатою дуже добре працювалося, незвичайно й цікаво. Ще в мене була одна велика робота в Москві — це восьмисерійний телефільм «Приватне замовлення». У ньому я граю роль олігарха. А остання моя кіноробота — фільм «Полонез Кречинського», в якому переплелися три п’єси Сухово-Кобиліна — «Весілля Кречинського», «Смерть Тарелкіна» та «Діло». Там я граю Варравіна. У перспективі, десь у грудні, планується розпочати зйомки «Тараса Бульби». Його зніматиме відомий кінорежисер Володимир Бортко. Він закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (кінорежисуру), потім поїхав працювати в Санкт-Петербург. Глядачам він добре відомий фільмами «Собаче серце», «Ідіот», «Майстер і Маргарита» та іншими. Безсумнівно, «Тарас Бульба» — об’ємна та дуже складна робота. Я маю грати головну роль. Я запропонував Бортку, щоб художником фільму став відомий український художник-графік Сергій Якутович. Я вже бачив портрет, на якому він зобразив мене в ролі Тараса Бульби: обличчя наче висічене, мужній вираз, козацький оселедець. Мені дуже сподобалося саме таке бачення образу, гадаю, від нього й відштовхуватимуся в ролі. Режисер сказав, що йому потрібен психологічний варіант цієї історії. Бортко хоче уникнути помилкового патріотизму, надуманої яскравості, псевдонаціонального... Загалом у кіно в мене справді багато пропозицій. У найближчих планах — зйомки в Пітері про пушкінські часи, навчання в ліцеї молодих Кюхельбекера, Пущина, Пушкіна. Мені запропонували зіграти роль директора ліцею, він, виявляється, був з України...
— А в театрі що нового збираєтеся зіграти?
— У мене є давня мрія — зробити роль без слів... Цікаво спробувати створити образ лише за допомогою поглядів, жестів, мімікою, пластикою, але щоб глядачу все було зрозуміле і без слів...
«ЖАР-ПТИЦЮ СПІЙМАТИ НЕМОЖЛИВО»
— Ви дуже багато працювали на українському радіо: вистави, поезія. Зараз на це бракує часу?
— Так, але поезію я, як і раніше, люблю. Колись Сергій Данченко жартував, що я знаю лише три вірші і тільки їх читаю... Але в мене справді є три найулюбленіші вірші: «Поет semper tiro» («Поет завжди учень») Івана Франка, «Крила» Івана Драча, «Птиця» Жака Превера. Саме їх я вважаю найважливішими заповідями в творчості. Взагалі звертаю увагу на ту поезію, яка по-справжньому бере за душу...
— Якщо пригадати про казкових птахів, то свою жар-птицю ви ще ловите чи вже тримаєте за хвіст?
— Не знаю... Вважаю, що її спіймати неможливо. Такий символ красивий, а піймаєш — і що з нею робитимеш? Може, краще за хвіст тримати, тоді вона тебе нестиме вгору, летітимеш, покорятимеш вершини...
— Богдане Сильвестровичу, як вам здається: що найважливіше в житті?
— У житті все найважливіше. Є в Карпенка-Карого в «Суєті» така фраза, що найважливіше — це розум, освіта і талант. І я цілком із цим погоджуюся...
НОВА ІПОСТАСЬ
— У вашого сина Остапа, нині відомого актора й телеведучого, був вибір іншої професії?
— Ні, він виріс за лаштунками. Коли Остап закінчував восьмий клас, я його спитав: «Куди вступатимеш?» Він відповідає: «Туди!» — «Куди «туди?» — «Та в театральний же!» Я йому не заважав і не допомагав. Я що — повинен за нього на іспитах співати, вірші читати? Він сам зробив свій вибір. Поставив мету і досяг її.
— Як художній керівник театру, колега і просто батько ви задоволені роботою Остапа Ступки як актора?
— За останні роки Остап дуже виріс у професійному сенсі, набрався сценічного досвіду. Я вважаю, що він дуже гідно грає у виставах «Мама...», «Ревізор», «Цар Едіп», «Брати Карамазови». А який фантастичний у нього вийшов образ Сальвадора Далі у виставі «Істерія»? Як актор я захоплююся його грою. Іноді на сцені сиджу, спостерігаю, як він працює, часом навіть заздрощі беруть, а буває, задивлюся — і репліку забуду подати... Остап підходить і шепче, підказує мені...
— Ви для сина незаперечний авторитет?
— Напевно, ні.
— Вас це засмучує?
— Та ні, так має бути. Остап — дорослий, розумний чоловік. Нащо мені втручатися в його життя? Він багато читає, купує всі книжкові новинки і тому в курсі новин культури... Я можу йому щось підказати на репетиції або у виставі... До речі, я це роблю не лише для Остапа, а й стараюся допомагати всім нашим акторам.
— Тепер можливість висловлювати свою думку матимуть і новоспечені студенти. Чому ви вирішили піти в педагоги?
— Мене вже давно запрошували викладати в театральний інститут, але тільки тепер я реально відчув, що зможу порозумітися зі студентами, які вирішили вибрати акторську професію, і зможу їх чогось навчити.
— Про що найголовніше ви плануєте їм говорити?
— Мені здається, що точне знання цього виникне в процесі навчальної роботи. До речі, пригадалася одна театральна байка: коли Романов набрав свій перший курс, він прийшов на пару і замість двох годин розмовляв зі студентами чотири. Вийшов з аудиторії втомлений, спітнілий, але задоволений: от, я їм усе розказав. А його колеги-педагоги питають: «А що ж ви їм викладатимете чотири роки»? «Як? — здивувався він, — та я ж усе розказав їм за чотири години»... Мені здається, що можна викладати компактніше в часі. Утім, зі своїми студентами науку освоюватиму ретельно...
— Скільки на вашому курсі студентів?
— 24 особи. Це експериментальний курс: студенти різного віку, різних національностей. Заняття зі спеціальності відбуватимуться на базі нашого театру, а загальні дисципліни — в інституті. Ми плануємо кожен рік навчання присвятити певній темі. Перший рік — фольклор будь-якого народу, але тільки мовою оригіналу. Якщо в них вийде хороша вистава, то дамо можливість грати її на франківській сцені по понеділках. Другий рік освоюватимемо Шекспіра. Потім Чехова й Ібсена, а закінчуватимемо українською комедією й інтелектуальною драмою, творами Карпенка-Карого та Лесі Українки. Я вважаю, що студенти будуть краще підготовлені, якщо на практиці в театрі пройдуть своє навчання на кращих взірцях світової й української драматургії.
«ЗАТИШНА ФОРТЕЦЯ»
— Богдане Сильвестровичу, що для вас на першому місці — сім’я чи театр?
— А ці поняття для мене обидва на першому місці. Театр і сім’я! Дім і театр! Оці два стовпи, на яких стоїть моє життя. А оскільки всі мої рідні — люди театральні, то всі розмови, дискусії тільки про мистецтво. Мені здається, це величезне щастя, коли рідні люди розуміють одне одного. Сім’я — мої найкращі друзі. Мати, дай їй Бог здоров’я, дружина Лариса, син, внук, внучка...
— А дружина Лариса Семенівна — найвірніший друг?
— Мені надзвичайно пощастило, що доля об’єднала нас із Ларисою. Вона чудова дружина, чудово мене розуміє, вона — мій надійний тил і знає, як створити для мене найкращу творчу й побутову обстановку. У Лариси була можливість зробити кар’єру, вона була хорошою балериною. Коли я дивився, як вона танцює, то на сцені вона мені нагадувала Галину Уланову. Ларису Юрій Григорович запрошував попрацювати. Але коли народився наш Остапчик, то материнське почуття, турбота про оселю взяли гору над її кар’єрою. Звісно, це було непросто, з болем доводилося відмовлятися, але таким був її вибір. Лариса надзвичайно мудра жінка, добра, вміє прощати. Бувало, в молодості, коли ми посваримося, я сиджу — дуюся. Вона підійде, погладить по голові і скаже: «Піди поїж, а потім дуйся скільки завгодно»... Цими простими словами вона мене просто обеззброювала. Ларисиними зусиллями наш дім став «затишною фортецею», і я з поїздок хочу скоріше туди повернутися.
— Усім разом часто вдається збиратися?
— Ми стараємося зустрічатися всією ріднею у вихідні. Можемо вдома посидіти або піти кудись: у ресторан, кафе. Для Лариси найбільше задоволення — вся наша сім’я разом. Я бачу, що в ті моменти вона справді щаслива і не приховує своїх почуттів. Я, звісно, в емоціях більш стриманий, але коли бачу обличчя рідних і дорогих людей, то стає добре на душі. Ви знаєте, в мене була мрія жити в одному будинку, разом обідати, вечеряти за великим столом, щоб усі були на очах...
— У житті бувають різні періоди. Який для вас був найкращим, що найскладнішим і найгіршим?
— Найкращий — той, якого ще не було. І — молодість, звісно. Як спитали одного діда: «Коли ви були щасливі?» Він відповів: «За Сталіна». — «Та як же так, за цього тирана, чому?» — «А я тоді був молодий». Начебто останнім часом із творчістю в мене все складається добре... І від цього трохи боязко. Адже планети не можуть постійно вишиковуватися щасливо. Але навіть у найкращі періоди я пам’ятаю, що все може змінитися. Від невдач і прикрощів ніхто не застрахований назавжди, а погане і хороше йдуть поряд, паралельно... Творчість не така вже радість, це — мука...
— Напевно, мука — процес освоєння ролі, а коли вже є результат, а тим паче успішний, то тоді це вже радість?
— Так, у процесі народження ролі зазвичай комплексуєш: вийде — не вийде.. Начебто багато знаєш, за плечима є досвід, певна майстерність, розуміння професії, але завжди хочеться знайти щось нове, нехарактерне для себе, уникнути напрацьованих штампів. Я всіляко намагаюся уникнути визначення «актор однієї ролі». Безсумнівно, перевтілення — важка штука, треба все в собі змінювати, щоразу як у прокрустове ложе заганяєш себе, але перевтілення для мене — це вищий пілотаж акторської професії.
— Ви згодні з твердженням, що всі актори за своєю суттю скоморохи?
— Скоморохи не тільки актори, а й усі люди загалом. Геніальніше за Шекспіра не скажеш, що «весь світ — театр, а люди в ньому — актори»! Щоправда, я люблю продовжити цей висновок фразою Григорія Сковороди «...і кожен грає ту роль, яка йому призначена».
