Як відомо, до Другої світової війни радянські спортсмени взагалі й футболісти зокрема не брали участі у світовому спортивному русі, ігноруючи світові чемпіонати та Олімпійські ігри. А коли товариш Сталін вирішив нарешті, що нашим спортсменам вже можна виходити на міжнародну арену, вийшла постанова ЦК від 1947 року, в якій партія ставила завдання у найкоротші строки виграти світові змагання і встановити світові рекорди у всіх «основних», як було сказано у постанові, видах спорту. Справді, з того часу на спортсменів коштів не шкодували і рівень життя радянського спортсмена-аматора був набагато вищим, ніж у решти будівників комунізму.
Треба сказати, що певні результати були: так футболісти СРСР стали олімпійськими чемпіонами у 1956-му і чемпіонами Європи у 1960- му, дарма що в обох турнірах грали далеко не всі найсильніші на той час футболісти. Потім успіхи припинилися і виграш динамівцями Києва у 1975-му Кубка кубків був сприйнятий ледь не як світовий тріумф. Решту часу наші тренери сумлінно виконували програми, удосконалювали тренувальний процес, працювали над технікою і тактикою.
Однак країна з чи не наймасовішим у світі футболом так нічого і не могла виграти. Поступово прийшло розуміння того, що сама лише методика, кваліфікація тренерів і умови для занять не призводять автоматично до появи футбольних зірок. Тому досить дивно було ознайомитись із думкою шановного колеги («День» за 12.01.2001) щодо причин недостатньої зірковості нашого футболу. Насправді все виглядає одночасно простіше і складніше.
НАРОДЖЕННЯ ЗІРКИ
Згідно з легендами уболівальників у радянському футболі дотелевізійного періоду було дві суперзірки — москвичі Бобров і Стрельцов. Однак перший вже закінчив грати до того, як країна дебютувала у світових першостях, а другого спочатку посадили за згвалтування, а потім зробили «невиїзним». В епоху, зафіксовану документально, до європейських зірок можна серйозно віднести лише українців Блохіна і Шевченка. І це все. Причому той факт, що один із киян виховувався і грав за однієї системи, а другий — за іншої, не вплинув на їхній злет. Тому що такі гравці не могли не стати зірками. Їхній талант від Бога, і ніякими методиками нового Блохіна не виховати, хоча Лобановський свого часу вперто підбирав у команду футболістів такої «моделі» аби при нагоді замінити примхливу зірку. Те ж саме можна сказати і про зарубіжних футбольних зірок, поява яких на тому чи іншому кінці планети не піддається ніякому алгоритму. Якби все залежало від тренерів, то суперфутболісти мали б регулярно виходити із Німеччини, якщо від клімату — із Бразилії, якщо від грошей — із Італії. Насправді ж створити «фабрику зірок» ще не вдалось ніде і нікому. Відійшовши на мить від футболу, згадаймо українських суперзірок Андрія Медведєва чи Сергія Бубку, які стали такими зовсім не через масовість серед народу тенісу чи стрибків із жердиною, а завдяки мамі з татом, що сприяли народженню дитини із феноменальними здібностями.
За кордоном це вже давно зрозуміли, і тому фахівці провідних футбольних і не тільки футбольних клубів нишпорять найвіддаленішими закутками всіх континентів аби знайти феноменальний талант, якого не виховаєш за найновішою програмою у найсучаснішій школі. Саме так були знайдені для футболу такі видатні гравці як ліберієць Веа і болгарин Стоїчков, а ще раніше із саванн Мозамбіку в Португалію привезли хлопця, який потім прославив цю країну під іменем Ейсебіо. Гравців такого рівня не треба особливо виглядати: у всіх командах, де вони грають, їх видно як діамант серед купи гною, а розповіді тренерів, які ніби виховали того ж Зідана, сприймаються як байки. Якщо ти так вмієш, то виховай ще з десяток! Не виходить. І не тому що тренери погані чи взагалі непотрібні. Справа тренерів або виховати майстра, або побачити талант.
ВИХОВАННЯ МАЙСТРІВ
Масовість футболу плюс кваліфікація тренерів, які співпадають інколи з генетично підходящим поколінням роблять часом ту чи іншу країну або місцевіть «кузнею» футболістів. Згадаймо, скількох майстрів футболу давали свого часу у нас Закарпаття чи Галичина, Харківщина чи Луганщина, Дніпропетроськ чи Запоріжжя, Донецьк чи Одеса. Пояснити чому в один час хороші гравці потоком iдуть з одної місцевості, а потім потік припиняється, не видається можливим. Занадто багато різних обставин. Як показав останній час, масовість футболу, що помітно впала, робота спортивних шкіл, яка майже не ведеться, не призвели до якісного зниження загального рівня наших футболістів. Розповіді зірок союзних часів, що колись було не те, що зараз, слід сприймати не більше як звичайне старече скреготання про те, що раніше і сніг був біліший, і трава зеленіша, і дівчата сексуальніші. В результаті зменшення числа футбольних секцій та груп стало набагато менше поганих футболістів, а хороших залишилось майже стільки ж. І це за умови, що за нашими школярами пильнують агенти закордонних команд, які готові вивезти потенційну зірку ледь не у дитсадівському віці. Зменшення кількості вітчизняних змагань iз характерними для них «підставами», «договорками» та іншими махінаціями лише оздоровило футбол, позбавивши його від численних «жучків», які подалися в інший бізнес. Коли ж зауважити, що сучасні діти можуть регулярно бачити гру кращих футболістів світу, а не знати про них із чуток і преси, як батьки, то нема чого дивуватися їхньому прогресу. Залишилось тільки відновити умови, за яких професія футболіста знову стала б масово привабливою, і тоді у наших командах знайдеться кому грати.
Однак нікому не передбачити, де і коли з’явиться у нас новий гравець світового класу. Це справа виключно випадкова, про що ми вже згадували. Тому, говорячи про підготовку, про виховання футболістів високого класу слід говорити саме про виховання майстрів, а не зірок масштабу Шевченка. Прикладом такого виховання можуть бути країни колишньої Югославії, вихідці з яких грають у всьому світi — від Австралії до західного узбережжя США. А в Європі сербів, хорватів, словенців стільки, що вистачили б укомплектувати повноцінну лігу. А тепер назвіть хоча б одного справді суперзіркового футболіста із балканських слов’ян. Бобан, Міятович — із покоління тридцятирічних, а нових зірок такого рівня поки не проглядається. У нас у свою чергу є Шевченко з Ребровим, тобто в сенсі зірок ми зовсім не поступаємось сербам чи хорватам, які давно поставили експорт футболістів на конвейер. І що, виграла колись Югославія Кубок світу чи хоча б Європи?
ЧИ РОЗКИДАЄМОСЯ МИ ТАЛАНТАМИ?
Коли хтось розповідає про талановитого футболіста, що пересидів у запасі з вини тренера, одразу починаю відчувати запах дешевих сигарет зі стадіонної трибуни, де всі «знавці» і «фахівці». Подібні роздуми здебільшого характерні для тих, хто сам не грав і не знає, що жоден тренер не буде тримати на лаві запасних футболіста, здатного підсилити гру. Якщо ж позиція, на якій грає талановитий новачок, зайнята досвідченим майстром у розквіті сил, вибір за новачком — або сидіти на лаві, або грати в іншій команді. Безперечно, у київському «Динамо» явно «переквасились» і досі «переквашуються» десятки здібних гравців, які б прикрасили інші команди, але це відбувалося і відбувається не стільки через консерватизм тренерів, скільки через бажання гравців «служити» саме в Києві. До «служби» нині додалися конктрактні зобов’язання, підписувати які футболістів ніхто силою не примушує. І не вина тренерів «Динамо» чи «Шахтаря», що деяким футболістам комфортніше «гріти лаву» в цих командах, ніж тягнути на собі слабші колективи, де і грошей менше, і платять їх нерегулярно. Навіть такий консерватор як Лобановський, котрий зробив ледь не культ зі стабільного складу, завжди дає шанс новачку і якщо той його використовує, грати йому в «основі». Не варто зараз зупинятися на гравцях, ніби «загублених» в «Динамо». У нинішньому відкритому світі є багато інших шансів. Чому ж так і не став суперзіркою, або просто зіркою жоден українець, який пішов шукати закордонної слави? Йдеться і про тих, хто став «росіянином», і про тих хто не міняв футбольного громадянства. Кого іх десятків українців, що грають у Росії чи Європі, можна взяти до збірної, окрім тих, які в ній вже грають?
Залишається ще зупинитися на конкуренції з іноземцями, яка ніби може завадити розкриватися українським талантам у вітчизняних командах. Тут теж проблема є витвором фантазії, оскільки до нас запрошують і будуть запрошувати гравців не першого і навіть не другого гатунків, а перспективну молодь чи надійних середнячків, які аж ніяк не закриють шлях новому Блохіну чи Буряку. Запрошувати іноземців треба, оскільки тренери команд, перед якими ставляться найвищі завдання, не можуть чекати, поки країна народить нових зірок, так само як не може чекати велика сім’я даішника, поки водій щось порушить. Результат потрібен вже зараз і люди для його досягнення теж. Тому і процес народження зірок, виховання майстрів і використання тих гравців, які є, завжди будуть нерозривно пов’язані у процесі, ім’я якому — великий футбол. І ми у цьому процесі на цілком нормальній, як для нашої країни, позиції.
