У селі Слобідка-Шелехівська, на Хмельниччині, де знаходиться музей видатної російської поетеси Анни Ахматової, пройшли урочистості та культурно-мистецьке свято з нагоди 120-річчя від дня її народження... Були тут представники від російських культурно-національних товариств із Хмельницького, які приїхали респектабельним автобусом (щоправда, вчителі-зарубіжники з обласного центру, яким обіцяли організувати таку поїздку на ювілейну акцію, транспорту не дочекалися), та з Вінниці, нечисленні гості з Києва, Санкт-Петербурга, прибув на торжество і генконсул Російської Федерації у Львові Євген Гузєєв. Приїхали й ті шанувальники творчості поетеси, які тут бувають щороку. Усі вони разом пройшлися до могили матері поетеси Інни Еразмівни та її родичів Вакарів — тітки поетеси Анни Еразмівни Стогової та її чоловіка Віктора Модестовича Вакара, у садибі яких двадцять літ тому й було відкрито музей Анни Ахматової, де власне у свій час бувала ще Гануся Горенко, де й доживала віку її матір. Відкрили учасники цієї ходи в селі вулицю імені поетеси.
На цвинтарі це дійство завершилося поминальною панахидою, як на мене, найважливішою подією цих заходів, а далі біля самого музею, на фоні пам’ятного бюсту поетеси пройшло ювілейне культурно-мистецьке свято. Ще торік з ініціативи земляка деражнянців, голови облдержадміністрації Івана Гавчука було виділено кошти з обласного бюджету на реставраційно-ремонтні роботи в музеї до ювілею поетеси, що дозволило його причепурити до свята. Зрештою, саме на кошти українського (!) бюджету утримується цей музей усі ці роки, його невеличкий штат на чолі з беззмінним директором вчителькою-пенсіонеркою Марією Іванівною Скорбатюк, яка вже відзначила своє 80-річчя. Музей знаходиться нині у підпорядкуванні обласного літературного музею, колектив якого разом із обласним управлінням культури готував це свято. Нині тут, здається, аж надто великі надії щодо музею в Слобідці покладають на російську общину обласного центру, яку очолив відомий у Хмельницькому бізнесмен Борис Сирчин, який донедавна позиціонував себе більше як меценат українських культурологічних заходів. Щоправда, нині крім зв’язків із музеєм-квартирою на Фонтанці в Санкт-Петербурзі в активі російських товариств поки що нічого нема. До речі, дуже дивно, що донедавна нічого не знали про музей у Слобідці-Шелехівській у музеї на Фонтанці, принаймні, так твердять активісти російської общини Хмельницького, які «познайомили» його дирекцію з Слобідкою-Шелехівською.
Саме культурно-мистецьке дійство, до честі його організаторів, за винятком кількох недоречностей у сценарії на кшталт «копання» у складному особистому житті поетеси, було, справді, високохудожнім, чому посприяла участь камерного оркестру облфілармонії нашого міста, чудові виступи хмельницьких співаків, читців поезії Ахматової й поставлений драматичний уривок з п’єси «Реквієм». Власне, саме тема ахматовського «Реквієму» мене, людину несторонню до цих подій, мирила з тим, що критично сприймав на усіх цих заходах. Кажу й про оті недомовки й прагнення уникнути правди про творчість і життя Ахматової у виступах Єгена Гузеєва, наших владців й гостей, які говорили загалом ніби правильні слова про поезію Ахматової, але чомусь це дійство раз по раз до болю нагадувало все те, що відбувалося на цьому місці двадцять років тому. Знову були оті подобострасні запевнення про дружбу братніх російського та українського народів, якою ніколи не переймалися, до речі, й сама поетеса в житті та творчості, знову якісь незрозумілі натяки, хто кому який брат. І все це на фоні ахматовської правди у нищівних рядках «Реквієму», про який тут двадцять років тому полум’яно говорила геніальна українська поетеса Ліна Костенко, слова якої на тому велелюдному фестивально-гурманському дійстві викликали мороз по шкірі й оскал тих, хто добре знав, чому «чисту поетесу» Ахматову постійно тримав у «чорному тілі» комуністичний режим, забороняючи її поезію...
Чому я наголошую на цих деталях? Та тому, що в цьому музеї, на подібних торжествах і досі не чути правди про передісторію його створення, до якого в свій час довелося долучитися мені з дружиною, багатьом подолянам-активістам неформального культурологічного товариства «Спадщина», потім активістам створюваного Руху за перебудову, журналістам «Радянського Поділля», «Корчагінця», «Радіо «Свобода», а з осені 1988-го вже й демократичній інтелігенції Ленінграда, Москви. Ідея створення цього музею хоч і виникла у моєму домі, переконаний, ніколи не була б реалізована без цього величезного здвигу народжуваної під впливом перебудови молодої демократії в Україні та Росії, насамперед у нинішньому Санкт-Петербурзі, де, виявляється, і не знають нині про своїх земляків, яким маємо завдячувати чи не основним внеском у творення самого музею, про що постійно ще з 1989 року «забувають» цензори його історії, як і пропаганди творчості Анни Ахматової на Хмельниччині, про яку ми, перші неформали — оті українські націоналісти, вголос заговорили вже у 1987-му. Це власне тоді, восени, моя дружина Любов Федорівна зі своїми учнями-шестикласниками за власний кошт приїхала з Деражні у Слобідку-Шелехівську і під виглядом впорядкування могили батьків більшовика-іскрівця Володимира Вакара, впорядкували й могилу матері поетеси Анни Ахматової та куточок цього цілком забутого й захаращеного старого сільського кладовища. Носили ці діти мало не в руках пісок на ці могили, вирізали дерен, аби їх обкласти, садили барвінок, визначаючи на око за порадою старожительки села Ганни Сатановської місце розташування самих могил, над якими взяли шефство. Громада цього тоді неперспективного вимираючого села не надто противилася діям школярів із райцентру Деражні, але й не квапилися допомагати, бо вже й не пам’ятала чи не хотіла пам’ятати власну історію. Тоді ж, коли ми — неформали-«спадщанці» пробували знайомити хмельницьку інтелігенцію з творчістю Анни Ахматової, ці діти разом зі своїм класним керівником підготували цілу програму з ахматовських поезій й влітку 1988 року двічі здійснили поїздки-екскурсії до Ленінграда, здивувавши своїх ровесників у школі, де зупинилися, своїми ахматовськими читаннями, де й зустрілася випадково їх учителька Любов Федорівна з ленінградцем, відомим організатором музейної справи Євгеном Ліндом, за участю якого ідея створення музею в Слобідці почала наповнюватися реальним змістом. Саме Євген Лінд зумів підняти на ноги весь демократичний Ленінград, згодом Москву, вийти на Євгена Євтушенка, академіка Дмитра Ліхачова. До речі, в ту свою поїздку до Ленінграда юні краєзнавці з Деражні зі своїм педагогом розшукали в Пушкіно ахматознавця Дмитра Умнікова, вийшли на сина поетеси Лева Миколайовича (!) Гумільова (наголошую на імені поета Гумільова для представника музею історії літератури з Києва, який у суботу називав його чомусь Сергієм), вдалися навіть до відвертої крамоли, змінивши в розкладі своїх екскурсій відвідини Ленінського «Розливу» на могилу поетеси в Комарово...
Після того, як з ініціативи Лінда розпочалося ахматовське «посполите рушення» в Ленінграді, ми, на Поділлі, посилили свої акції впливу на компартійну владу, знайшли собі союзників у Києві, найперше в особі поетеси Ліни Костенко, яка невдовзі очолила республіканський оргкомітет до 100-річчя Анни Ахматової в Україні. Як тут не згадати про колишнього дисидента-політв’язня Миколу Горбаля, що явочним порядком відвідав Деражню й потім підготував серію нищівних репортажів на «Свободу», інформацію з яких підхопили інші зарубіжні мас-медіа. Саме завдяки цим «голосам» й посиланням на ювілей Анни Ахматової, який відзначався тоді рішенням ЮНЕСКО, нам вдалося тоді поставити завершальну крапку у боротьбі проти створення на Деражнянщині полігону захоронення радіоактивних відходів, який таємно хотіла тут будувати компартійна номенклатура. А внесок у цю благородну справу ленінградських колег-журналістів з відомої тоді на весь Союз телепрограми «П’яте колесо», які тоді підготували ряд телепередач , яких привіз сюди саме Євген Лінд, котрий зі своїми однодумцями з Ленінграда став нашим загальносоюзним двигуном ідеї створення музею Ахматової на Поділлі! За кадром залишу всі особливості й наші «секрети» впливу на владу Хмельниччини, адже часи тоді були непрості. Так два роки наших спільних зусиль, сприятлива міжнародна кон’юнктура — рішення ЮНЕСКО і, звичайно, перебудовчі ідеї навесні 1989 року, змусили компартійну владу Києва прийняти рішення про створення музею Ахматової в Слобідці, що й було нашою спільною перемогою. Єдине, за чим шкодую нині, що наразив свою дружину на усі ці випробування, коли місцеві й обласні партчиновники постійно весь той час «діставали» її своїм дебілізмом. Власне, розуміючи, що нічого у владних коридорах не змінилося, вона й минулої суботи відмовилася їхати на ці ювілейні торжества, бо звикли ми з поезією Ахматової розмовляти наодинці, без велелюдної суєти й відвідали музей у вівторок. А після відвідин цих урочистостей, на які їхав як журналіст, я її ще більше розумію. Нещодавно збиралися її випускники — оті шестикласники-семикласники у 1987—1988 роках, які вже мають діток такого віку, як вони тоді, то вона вже їм, дорослим людям, згадуючи ті події, говорила, що доля вибрала їх для цієї місії, і це є найголовнішим. Зізнаюся також, що навіть після перегляду сумнівного й контраверсійного за задумом документального телефільму про музей до нинішнього ювілею Ахматової, підготовленого обласною телерадіокрмпанією «Поділля-центр» відомим нашим аматором-режисером Олександром Матросовим, не думав, що побачу тут саме таке дійство.
А ще згадалося, як двадцять років тому, в неділю, на другий день після відкриття музею, ми разом із Ліною Костенко, Євгеном Ліндом та кількома подільськими літераторами — Броніславом Грищуком, Миколою Федунцем, Миколою Мачківським взяли участь у першій панахиді й освяченні могил матері Анни Ахматової та її родичів Вакарів. На моє прохання тоді погодився здійснити цю службу світлої пам’яті благочинний району отець Микола (Клімов), який передав тоді до музею чи не найцінніший експонат з власної колекції — ікону Богоматері з садиби Вакарів. Мерехтіли тоді свічки в наших руках і якраз цього, мабуть, тоді найбільше потребувала душа поетеси та її рідних, які покояться на цьому кладовищі. Поруч із нами стояло кілька слобідчан й присланих працівників КДБ, які також усвідомлювали, сподіваюся, суть цього таїнства. Досі перед очима в мене та панахида, хоч сьогодні мимоволі повторюю рядки з ахматовського «Реквієму», які, на щастя, звучали минулої суботи на тому химерному святі, ті слова, яких, здається, не хотіли розуміти мої земляки, запопадливо прогинаючись перед заїжджими російськими дипломатами, зверхники якого з Кремля нині славлять «успішного менеджера Сталіна»...
Тож даруйте за ці неювілейні нотатки з цих торжеств, на яких досі не хочуть пам’ятати про згаданий мною один з яскравих фактів відродження нашої вітчизняної й російської демократії, отих ідей гуманізму, які попри усю її аполітичність таки присутні в космосі творчості Анни Ахматової, які й є отим реальним підгрунтям для того, щоб на українській землі завжди шанували її поетичне слово, яке не можна взяти ні в шори комуністичних чи, скажімо, імперських ідеологів, як би цього не хотів дехто на Україні. Адже і далі зеленітиме й плодоноситиме молодий «сад репресованих поетів», що шелестів того дня зеленим віттям за плечима погруддя Анни Ахматової, ніби нагадуючи про незнищенність духу її поезії й про тих, кого лише фізично знищила комуністична система. Це той сад, який восени 1989-го ми заклали з Євгеном Ліндом на місці занедбаного сусіднього з музеєм обійстя, про який тут мало хто згадує, але який, нехай і не надто щедро, але вже плодоносить.
