Про тенденції розвитку фотографії в Україні наша бесіда з Олександром Жиліним, заступником головного редактора Photographer — журналу, який вже декілька років поєднує сучасне та класичне фотомистецтво:
— Фотографічні виставки в Україні — дивна річ, — каже О. Жилін. — Шоста міжнародна виставка «Київський ФОТОЯРМАРОК-2008», яка нещодавно пройшла у нашій столиці, взагалі-то була промисловою, яка повинна була розповсюджувати фотографічне обладнання, технологічні розробки та сприяти бізнесовим контактам; але саме на ній були продемонстровані роботи відомих українських та світових фотохудожників, були можливості дізнатися про останні досягнення фотоіндустрії. Найбільш цікавою частиною, на мою думку, стали семінари та майстер-класи. В цьому році ми залучили дуже цікавих авторів: Віктора Марущенка, який провів семінар «Міжнародний фестиваль фотографії «KievFotoCom» в контексті сучасного фотомистецтва», Олексія Коломійця, відомого фотографа-дизайнера, який провів майстер- клас на тему «Графічний планшет як інструмент для постобробки фотоілюстрацій», Олену Ільєнко з майстер-класом «Якісний натюрморт поза фотостудією», Володимира Фаліна, який на яскравих прикладах вчив слухачів вмінню правильно «прочитати» зображення. Найкращий урок з фотожурналістики прочитав Єфрем Лукацький, визнаний український фотограф, який працює в Associated Press.
Сучасний фотограф — це не тільки вміння гарно знімати, це ще й вміння продавати свої фотографії. Всі найкращі західні фотографи не тільки класно працюють у студії, вони ще й мають успіх у суспільстві, вони знайшли свою аудиторію, а це — найголовніше. Ми хочемо навчити наших авторів, щоб вони ставали ще й менеджерами, щоб вони витягали себе з «болота за власне волосся».
— Олександре Борисовичу, а як ви почали займатися фотографією?
— Ще зі школи я почав знімати, власноруч друкувати світлини. Мій батько теж захоплювався фотографією. В нього було п’ять різних камер. Всі вони були призначені для різних видів зйомки. Я потихеньку брав їх на озброєння. Великий фотографічний підйом був під час служби в армії, коли довгими осінніми та зимовими вечорами ми потайки від командирів друкували фотографії. Сьогодні з приходом цифри я теж фотографую. Брав участь у різних виставках.. Проте я не фотограф. Моя основна професія — прозаїк. Закінчив літературний інститут в 1991 році. Видав маленьку збірку оповідань у видавництві «Молодь». На останніх курсах літературного інституту в Москві я працював у всесоюзному журналі «Юність». Але після того як колишній СРСР луснув, журнали почали закривати. Настав дуже важкий період... Я почав із «нуля», працюючи журналістом в газеті «Фотоньюз Україна». Це була невеличка газета з фотографічних питань, яка проіснувала десь півтора року, а потім відкривався журнал Digital Photographer, який запропонував мені посаду заступника головного редактора...
— Яким вам бачиться розвиток фотомистецтва у нас в державі?
— На одному зі своїх майстер-класів Віктор Марущенко, відомий фотокритик та фотограф, сказав таку фразу: «Якщо раніше, до цифрової епохи, в Києві було 60 відомих фотографів, то нині — понад один мільйон. З кожною хвилиною число зростає». Я — про те, що одна з основних сучасних тенденцій розвитку фотографії в Україні — масовість. Фотографія — дуже популярне хобі, яке зараз може собі дозволити більшість людей.
Цікаво, що в Україні сьогодні активно розвивається дитяча фотографія. Від колишнього СРСР у нас залишилась непогана система позашкільної освіти, якій підпорядковані дитячі фотографічні гуртки. Шкода, що ці заклади сьогодні від держави не отримують майже нічого. Наприклад, випускники дитячої студії «Огонек» в Ялті, яку очолює Михайло Кравець, регулярно отримують медалі на найпрестижніших міжнародних фотовиставках, але ці талановиті діти не визнані в нашій країні...
У Чехії є фотографічні інститути, в яких можна отримати вищу освіту, велика кількість фотографічних шкіл, в кожному містечку є фотографічний клуб, причому цей клуб бере участь у міжнародних фотографічних конкурсах, відкриває експозиції, друкує каталоги. Сьогодні Україна стоїть на первісній щаблині розвитку фотографії, якщо міряти, наприклад, рівнем забезпечення дитячих фотогуртків.
До речі, в маленькому м. Рівному проходять одразу два Міжнародні фотографічні салони, які очолюють Сергій Бусленко та Олександр Харват. Це різні конкурси, вони демонструють неоднакові підходи до фотографії, але вони вже визнані у всьому світі. Завдяки цим фотографічним ентузіастам в мене є впевненість, що й в Україні можна щось зробити всупереч обставинам.
— Невже поки не видно світла в кінці тунелю для української фотографії?
— Українська фотографія на рівні народу розвивається дуже високими темпами. Ми маємо класиків, майстрів, в яких буквально шафи забиті найпочеснішими міжнародними нагородами, але жодної уваги з боку державної влади ми взагалі не бачимо. Мені дуже хотілося дочекатися, щоб черговий прем’єр чи міністр культури звернув увагу на фотографію. Щоб в нашій країні була створена фотографічна вища освіта; проходили міжнародні фотосалони за державної підтримки; нарешті, було б організовано Будинок фотографії, бо фотомистецтво сьогодні — найкоротший шлях до культури й творчості..
— На фотоконкурсі газети «День» ви не перший рік вибираєте роботи, гідні ваших призів. Як ви оцінюєте рівень учасників фотоконкурсу?
— Порадив би організаторам створити ґрунтовну базу даних, залучити для цього інтернет-ресурси, адже велика кількість молодих талановитих авторів не можуть взяти участь у конкурсі, оскільки не знають про нього, тим паче участь у ньому безкоштовна, що нині трапляється вкрай рідко. Основне моє побажання — створити незалежне журі, як це практикується в інших країнах світу, яке б цінувало право автора на власну думку щодо вибору сюжету для фотографій, підбору текстівок, способу подачі матеріалу тощо. Бо без цього втрачається основна інтрига конкурсу — хто ж переможе, адже спонсори вже наперед визначають, за якими параметрами вони обиратимуть найкращі фото. Якщо порівняти українські прес-фото з чеськими чи литовськими, то ми багато в чому їм програємо: у нас немає чорно- білої фотографії, класичних циклів фоторепортажів на соціальну тематику тощо. Тому ще одна моя порада до проведення конкурсу — ввести номінацію «Серія» чи «Репортаж», а також залучати до участі у ньому відомих фотографів не лише з України, а й з-за кордону.
