Але, може, воно має сенс... Куди ж нам діватися...»
Хотів того Юрій Михайлович Мушкетик чи не хотів, а своєю сумною сентенцією на прес-конференції преси, що передувала «Всеукраїнським дням преси й книги-99», порушив, можливо, саму суть проблеми. Заглянув туди, куди, напевно, не всім організаторам цих днів хочеться заглядати, «тому що у великій мудрості багато смутку». Що тут поробиш? І чого, здавалося б, сумувати? Зібралися хороші люди, доклали безліч сил, зробили чудову виставку, не взяли за неї ні копійки в держави...
Ні, правда. Я бродив цією виставкою, й очі мої розбігалися. Я довго не міг відірватися від стенду видавництва «Українська енциклопедія». І від нескінченної, напевно, «Книги пам’яті України». І довго-довго тримав у руках чудово видану монографію «Дива печер Лаврських» видавничого будинку «КМ Асаdemia». І прицінявся до томика «Видубицький монастир» видавництва «Техніка». І уявляв собі радість спілкування, яку відчували, мабуть, видавці, захоплюючись досягненнями колег та обговорюючи плани на майбутнє. І трохи заздрив безпосередності представників периферійної преси, котрі могли висловити Міністерству інформації свої прохання, претензії й пропозиції. Почути розповіді про хай невеликі, але значущі для них успіхи в Харківській області, у Криму, на Донеччині. І те, що виставка мала резонанс, я остаточно зрозумів уже після її закінчення, коли, зібравши всі необхідні мені інтерв’ю, не поспішаючи покрокував у напрямі метро. Назустріч мені йшли кілька молодих хлопців, які навперебій стали питати: «Де тут виставка книжок?» Треба було бачити їхнє засмучення, коли з’ясувалося, що виставку вже закрито, щоб подумати: поминки по вітчизняній книзі слід відкласти.
Але все це лише в тому випадку, якщо не згадувати, що більшість видань «Української енциклопедії» мені не по кишені. Що томик «Видубицький монастир» мені по кишені тільки упродовж кількох днів після зарплати, а його поліграфічне виконання залишає бажати... Що несподівана дешевизна (6 грн.) монографії «Дива печер Лаврських» пояснюється підтримкою Католицького (!) наукового товариства. А спілкування видавців між собою майже неодмінно зводилося до запитання: «Де взяти спонсора?» І, найголовніше, якщо не знати про те, що виставку проведено на гроші фірми «Мєдвін», яка взяла на себе не тільки фінансові, а й організаційні турботи. Звичайно, Едвін Михайлович Задорожний, генеральний директор «Мєдвіна», ходив гоголем. І, по-моєму, мав на це право. Раз уже держава наплювацьки ставиться до вітчизняного книговидання, то можна тільки перехреститися, що ще знаходяться люди, ладні його хоч якось підтримати.
Те, що Е. Задорожний мав на увазі й якусь свою вигоду, лежить, ясна річ, на поверхні. Ну й що з того? Це, можливо, один із найвідрадніших моментів у всіх «Всеукраїнських днях книги»: бізнесменам і книговидавцям стає вигідно йти назустріч один одному.
А за державу, звісно, образливо. Коли на згаданій уже прес-конференції я почув, що Мінінформ просив фірму «Мєдвін» проспонсорувати виставку, я внутрішньо охнув. Дожили, називається. «Але, може, воно має сенс... Куди ж нам діватися?» Сам же пан Задорожний просив мене написати ось що: «У державі становище ненормальне. Але треба працювати. Зменшення орендної плати для дитячих видавництв — це вже великий здобуток. Треба зменшувати податки на книговидання. Треба робити такі виставки... І треба багато років уперто працювати. Лише тоді в державі буде гарно. І таки буде». Ну ось, написав. А тепер дорікайте мені в прихованій рекламі скільки завгодно. І до того ж, це не прихована реклама, а голий факт, чудовий штрих до загальної картини стану книжкової справи в Україні.
Газета «День» уже зверталася до проблем книговидання в нашій країні. Цілком докладну та вбивчу статистику бажаючі можуть знайти в газеті за 9 грудня минулого року.
Засмучує те, що навіть колеги-журналісти не зовсім уявляють собі справжній стан речей. Міністерство інформації на їхнє прохання оприлюднило на прес-конференції такі цифри: 1997 року в Україні вийшло 6308 найменувань книжок і брошур. Із них українською мовою, зазначалося з видимим задоволенням, — 3141, російською — 2365. Деяке лукавство цього співвідношення в тому, що в структурі книговидання учбові видання (а переважна більшість їх видається, природно, українською) становлять 1731 найменування. Тобто половина україномовних видань — підручники. Ну й перерахуйте тепер це співвідношення самі.
Засмучує те, що проблема мови видань постійно розглядалася сама по собі, в чистому, так би мовити, вигляді. Тоді як, на мій погляд, відсоток україномовних видань на ринку — це усього лише непрямий, хоч і досить надійний показник виживаності українських видавництв.
Засмучує те, що на фоні тотальної передвиборної боротьби за засоби масової інформації (аж до тактики спаленої землі) в уряду не знайшлося грошей оплатити вже виконане держзамовлення на шкільні підручники. І що в бюджеті на цей рік цих грошей теж не буде, а якщо й будуть, то ними пожертвують для чогось кориснішого в рік виборів.
Засмучує...
Та Бог із ним, врешті-решт! А страйкуючі енергетики нас засмучують хіба менше?
Так, були «Всеукраїнські дні преси». І була цікава виставка. І присуджувалися нагороди. І прийшов факс із Москви: там теж хочуть подивитися на наші книжки. І з’явилися плани створити державну, постійно діючу міжнародну виставку книжки. І можна побаламутити щодо кожного із цих мотивів, але щось не хочеться. А хочеться сказати «спасибі» організаторам цих днів і сподіватися на краще.
