Юрій Фоменко народився в Мелітополі, де, за його словами, з дитинства «дихав повітрям, яким дихав Дмитро Донцов». Але коріння його роду — на південній Черкащині та Кропивниччині, де багато століть жили предки — українські селяни, серед яких були й повстанці з Холодного Яру. Семеро родичів по батьківській та маминій лінії загинули у 1933 році під час жахливого Голодомору. Родинне дерево своїх предків Юрій побачив намальованим на зворотному боці бабусиної скрині. У мирний час, як справжній нащадок хліборобів, Юрій Фоменко працював в агробізнесі, а коли почалася війна на Донбасі, відправився захищати українську землю. Саме там було зроблено відоме фото, яке перетворило Юрія на «зірку». На ній український агроном у солдатському мундирі вивчав на полі бою... сходи озимини. Цей фантастичний знімок подружив Юрія Фоменка з нашим виданням, він став одним із переможців фотоконкурсу «День-2015». Перебуваючи улітку 2015-го у відпустці, відбулося особисте знайомство Юрія Фоменка з колективом і головним редактором «Дня», якій він вручив шеврон свого батальйону, отримавши натомість у подарунок книги з бібліотеки газети. Пізніше Лариса Івшина і Юрій Фоменко зустрілися вже у Дніпрі, де і зробили пам’ятне фото біля «історичного» знімка. Про історію унікального фото, а також нинішню свою роботу ветеран АТО розповів кореспонденту «Дня».
— За яких обставин було зроблено цю знамениту фотографію?
— Якщо чесно, це було випадкове фронтове фото. Один із сержантів підловив момент, коли я розглядав озиму пшеницю на полі, брав так званий моноліт. Це коли викопують частинку чорнозему з озиминою, рахують кількість насіння, яке проросло. А потім вираховують співвідношення з насінням, що посіяли на цьому полі. Щоб зрозуміти, який очікувати врожай цього року. Мене заскочили за цим процесом. Потім це фото з’явилося у «Фейсбуці» і його побачила головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Її це зацікавило. Зі мною зв’язався журналіст газети Валентин Торба, і він зробив такий репортаж-інтерв’ю на основі цієї світлини. Пізніше на фотоконкурсі, який підбивав підсумки 2015 року, той знімок під назвою «Антей» отримав премію, а я став «знаменитим».
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
— Де на той час ви перебували?
— Біля села Кодема Бахмутського району Донецької області. Це, можна сказати, на північних околицях Горлівки. Це поле, незважаючи на бойові дії, обробляли, воно не було покинуте. Восени 2014 року його вдалося обробити і засіяти, хоча ведення сільського господарства у прифронтовій «сірій зоні» — це вкрай ризикована справа. На деяких полях ми допомагали селянам косити врожай, тому ще це їхній статок, вони з цього живуть. Хоча на цій території дуже невеселе життя. І в принципі — це не тільки тяжка, але й небезпечна праця. Наш батальйон стояв у Бахмутському районі дев’ять з половиною місяців поряд із фермерським господарством братів Капля. Це дуже поважні хлопці. У них за цей час було пошкоджено три дизелі, один комбайн і три трактористи отримали поранення. Працювати у полі за таких умов набагато небезпечніше, ніж стояти на блокпосту. В їхній трактор, який робив агротехнічний захист, було пряме влучання. Були наїзди на міни... У Кодемі 21 і 23 січня 2015 р., через день, влетіло майже 30 снарядів «Граду» — просто в село. І це випадково ніхто не постраждав. Хоча трохи пізніше загинула людина під час обстрілу. Це реальна війна — вогонь буває прицільний, а буває, що стрільба в «сірій зоні» взагалі незрозуміла. Але люди там живуть, працюють. Багатьом людям нема куди піти, бо у них це єдине житло. Вони просто заручники такого становища. Це насправді страшна ситуація.
Я служив у 43-му територіальному батальйоні, який формувався у Дніпропетровську під час третьої хвилі мобілізації. У нас фактично усі були добровольцями, самі пішли у військкомат, бо хотіли захищати Україну. Нас відправили на Донбас у перших числах жовтня і ми знаходились там до кінця вересня 2015 року. Практично весь час були на передовій. Я спочатку був командиром блокпоста на першій лінії. Це два десятка бійців з озброєнням і ділянка фронту, за яку відповідаєш. А потім був командиром опорного пункту на передовій. У радянські часи я служив у армії сапером на сержантській посаді, але це зовсім інше. Так трапилось, що виконувати свій конституційний обов’язок мені довелось і в СРСР, коли в прицілі автомата шукав «привід імперіалізму», і в незалежній Україні — тут я шукав уже «привід комунізму», який трансформувався в російський імперіалізм.
— Чим ви займалися до війни?
— За фахом я економіст-організатор сільськогосподарського виробництва. Закінчив Дніпропетровський сільгоспінститут. Але так сталося, що починав з бригадира і пропрацював на технологічній посаді весь свій стаж... Був агрономом, трошки заступником директора, а потім, коли КСП закінчили свою «історію», пішов на власний хліб і зайнявся озелененням. Об’єкти, до яких я причетний у Дніпропетровську, — це елітне селище «Золоті ключі» і схили футбольного стадіону «Арена-Дніпро». І ось після повернення з армії працюю в комунальному підприємстві «Міськзеленбуд» — займаюсь озелененням Дніпра.
— У команді міського голови Бориса Філатова багато учасників АТО. Це він вас запросив?
— Скажімо так, була пропозиція, яку мер підтримав, і я пішов у «Міськзеленбуд». Фактично, прийшов із цієї галузі в цю галузь. Переді мною поставили завдання привести у порядок існуючі зелені насадження, які у нас вже є, підвищити їх якість та склад.
Справа в тому, що у багатьох дерев вік відходить і їм необхідно робити заміну. Але заміна має бути розумною, щоб зберегти красу в місті й не нашкодити. Тому тут все треба прорахувати і дуже добре вивчити питання. Щоб місто мало чимало цікавих зон озеленення, які б могли прикрасити Дніпро, підвищити його статус серед міст України. Адже розбудова держави — це не тільки символи, про які ми щодня чуємо, а й щоденна робота комунальних підприємств з підтримання благоустрою. Увага має приділятися не тільки центру міста, але й околицям. У минулому році за підтримки мерії ми вже зробили чимало таких робіт. Провели їх на периферії міста, зробили підсадки дерев, підтримку зелених зон і боротьбу з карантинними бур’янами...
Зараз у стадії розробки плани на приведення до ладу понад 50 вулиць міста. Ті дерева, які не здатні приносити красу і мають дуже поганий стан, будуть однозначно замінені. У тих місцях, які заасфальтовані безпідставно, будуть відновлені посадкові лунки і там будуть висаджені дерева. Вулиці матимуть озеленення залежно від архітектурного завдання. За нормами, які раніше існували, має бути на одного жителя 50 квадратних метрів зелених насаджень. Але за підрахунками наших вчених — 14,4 кв. метра.
Так сталося, що у нас багато дерева 50—60-х років посадки, і як би там не кричали активісти, але вони доживають свій вік. І потрібно правильно зробити заміну — не раптову, а так, щоб не залишити вулиці без зелених зон, щоб за 10—15 років об’єкт змінив свій вигляд.
— Зараз у різних містах багато нарікань на «омолодження» дерев узимку — це правильно?
— У зимовий період можна пиляти гілки, але тут треба розуміти технологію. Дніпро у післявоєнні часи був засаджений акацією і тополями. Це окраса міста. Але треба розуміти, який клімат у нас буде через тридцять років. Вчені кажуть, що середньорічна температура підвищиться на два-три градуси. Через це ми не садимо березу і каштан, тим паче що на каштани напав шкідник, з яким важко боротися. Що може бути на заміну? Можливо, платан, горобина скандинавська, звичайний клен. Або катальпи з великим серцевидним листям. Акації теж буде збережено, а тополі пиляють лише пухові. Через це у місті спостерігається «психоз», але нікуди від цього не дітися. Основна маса тополь старі, а у віці 45 років у них вже починається відмирання гілок, плюс пухка деревина. Навіть якщо таке дерево «витягує» омолодження, то приріст важкий і дерево створює загрозу дахам, людям, машинам. Коли таке дерево падає, обурюється та ж громадськість, яка захищає ці дерева.
— Напередодні 200-річчя Дніпра була ініціатива зробити 200 зелених куточків між будинками, на перехрестях. Там садили дерева і кущі, ставили лавочки і фонтанчики. Сьогодні вони занедбані або знищені забудовниками. Може, є сенс їх відродити?
— Мерія поставила завдання зробити місто комфортним для проживання. В тому числі створювати і невеличкі зелені зони, сквери, щоб було максимально зручно городянам — для мам з дітками, для школярів і для людей старшого покоління. Ми вивчаємо можливості, що саме зробити за рахунок міста, районів або спонсорів. Для цього треба насамперед бажання і навіть кошти не так важливі. Є багато людей, які допомагають озелененню міста. Наприклад, підприємство «Промарматура» придбало власними коштами и посадило понад 100 платанів у парку «Сагайдак». Вони будуть поливати ці дерева. Є підприємець Олексій Шох, який закупив сакури, відновив шахову алею у парку Шевченка. Є Євген Жирко, який зі своїми хлопцями відкопує джерела, щоб люди могли користуватися чистою водою. Таких людей насправді багато.
