Світова історія останніх ста років, тобто часів існування тоталітарних і неототалітарних режимів, рухається дивними для сторонніх спостерігачів зиґзаґами, колами й еліпсами. Насправді ж вона має чітку іманентну логіку зі своїми правилами й алгоритмами. Скажімо, 15 січня 2014 року в Брянську під час естафети Олімпійського вогню, яка вже кілька місяців мандрувала Росією, рухаючись карколомними шляхами до Сочі, організатори виклали три рушники загальною довжиною 156 метрів; один із них виготовили у самому місті, два інших привезли з Білорусі й України. «Єднання народів трьох слов’янських держав стало лейтмотивом усієї естафети», — в один голос зазначили російські інформагенції. А вже наступного місяця розпочалася спецоперація з «возвращения Крыма на родину», а затим — «русская весна» по всьому сходу й півдню України. Гасло «о спорт, ти мир» не спрацювало...
Цікаво, що це був не перший такий випадок у історії. Бо вперше гасло «єднання народів усіх німецьких держав» пролунало при перетині Олімпійським вогнем кордону Австрії та Німеччини 1936 року, а через якихось півтора роки після Берлінської Олімпіади війська Третього Рейху ввійшли до Відня й відбувся аншлюс Австрії. Ще за півроку з гаком Мюнхенська угода віддала Гітлеру значну частину Чехословаччини. Минуло ще півроку — і Вермахт увійшов до Праги. Ще півроку — й почалася війна.
Можна припустити, що й 2014-го Кремль планував не лише загарбання Криму і створення «Новоросії», а й «добровільне» приєднання всієї України й усієї Білорусі — десь за рік-два, проте на заваді стала Революція Гідності та вимушена втеча команди Януковича, в якій було чимало не лише агентів Москви, а й просто російських громадян, особливо у силових структурах...
Отож ідеться про речі зовсім не випадкові. Для тоталітарних й авторитарних режимів Олімпіади й інші резонансні спортивні змагання є важливими інструментами їхньої легітимації, передусім геополітичної, а на додачу — й гуманітарної. Мовляв, дивіться, в нас усе як у людей, ми не страшні, а чимось ще і кращі за інших. І тому маємо, зокрема, право брати «братні» народи під свою опіку та відхоплювати шматки території тих чи тих держав. Бо якщо Німеччина й Росія скористалися позитивним враженням про себе, викликаним Олімпіадами (в які було вгачено шалені гроші та які мали дуже потужний пропагандистський супровід), то фашистська Італія зробила те саме після чемпіонату світу з футболу: він відбувся там 1934 року, а за рік Муссоліні рушив свої війська на Абіссінію, невдовзі окупувавши її, — й одержав у відповідь дуже і дуже символічні санкції з боку Ліги націй.
До речі, 1940 року і зимову, і літню олімпіади мала проводити Японія — з тими самими приблизно стратегічними цілями. Проте 1938-го вона відмовилася від того, загрузнувши у війні з Китаєм, і тому зимові Олімпійські ігри 1940-го були терміново перенесені (вже після аншлюсу Австрії!) до гітлерівської Німеччині. А зимова Олімпіада-1944 мала відбутися в муссолінівській Італії, яка анексувала Абіссінію і розв’язала там терор — на агресивність цих режимів, на придушення політичних свобод і нищення інакодумців «вожді» міжнародного олімпійського руху не зважали. Завадила лише Світова війна...
У повоєнні часи керівництво міжнародного олімпійського руху тривалий час намагалося бути обережним, щоб не дозволити використовувати олімпіади в брудних політичних іграх. Разом з тим, Радянський Союз до певного часу навіть не подавав заявок на проведення Олімпіади — в Кремлі чудово розуміли, що не мають на те жодного шансу. Але коли Захід погодився на «міжнародну розрядку», керівники СРСР зрозуміли, що вони отримали можливість повторити і примножити геополітичний і пропагандистський успіх тоталітарного нацистського режиму. Але заявку Москви на проведення літніх Ігор 1976 року було відхилено (не в останню чергу тому, що незадовго до її подання СРСР придушив «празьку весну»); тоді радянське керівництво на якийсь час дещо послабило переслідування інакодумців і дозволило виїзд у Ізраїль певному числу євреїв — й одержало приз: Олімпіаду-1980.
Проте тодішні кремлівські геронтократи не зуміли використати цей приз собі на користь: вторгнення в Афганістан за півроку до Ігор унеможливило геополітичний виграш від їх масштабного проведення. Розгорнувся ініційований президентом США Картером міжнародний рух за бойкот (і не символічний, а повний) московської Олімпіади. Тож довелося обмежитися пропагандистською кампанією «внутрішнього розливу»: про колосальні переваги радянського способу життя, який має наслідком не менш колосальні спортивні успіхи. Справді, за бойкоту Ігор з боку низки провідних держав світу домогтися цих успіхів було неважко. А оскільки на Захід у цій ситуації вже не треба було озиратися, то міста, де проводилися олімпійські змагання, включно з Києвом, безжально «зачистили» від дисидентів і «нетрудових елементів», а також повбивали в них безпритульних тварин.
Окрім СРСР, із комуністичних країн домоглася Олімпіади ще Югославія. Її проведення було потрібне для самоствердження президенту Йосипу Броз Тіто, який проводив незалежний від Москви політичний курс, — але відбулися ці зимові Ігри 1984-го, вже після смерті Тіто. До речі (знову зиґзаґ історії), в тому самому Сараєво, яке в 1990-х стало ареалом запеклих бойових дій...
Зауважмо, що і до, і після розпаду СРСР заявки на проведення олімпіад не раз подавали держави з диктаторськими режимами (скажімо, Куба чи Іран). Але ці заявки відсіювалися ще на попередній стадії розгляду. А от заявка Китаю на проведення Олімпіади-2000 у Пекіні ледь не була прийнята Міжнародним олімпійським комітетом, і лише на фінальній стадії голосування Сідней обійшов китайську столицю. Втім, та невдовзі взяла реванш — і літня Олімпіада-2008 відбулася в Пекіні. На неї прибули лідери провідних країн та мільйони західних туристів — попри те що напередодні по всій державі було проведено масштабні облави на правозахисників, дисидентів та прихильників духовної практики Фалуньгун, а число в’язнів китайського ҐУЛАҐу — «архіпелагу Ляоґань», — за оцінками незалежних експертів, сягало понад мільйон осіб. Але...
Так само «принциповими» виявилися міжнародний олімпійський рух і лідери західних держав у випадку з Олімпіадою в Сочі. Попри те що Путін пішов ва-банк, здійснивши масштабну агресію проти Грузії, за рік після ухвалення рішення про проведення Олімпіади в Сочі та під час Олімпіади в Пекіні, практично весь світ це «проковтнув». Як на мене, дуже схоже, що субтропічне місто Сочі, розташоване на кордоні з окупованою РФ Абхазією, було обране Путіним для проведення зимових (!!!) Олімпійських ігор саме для того, щоб укотре вже «нагнути» західних лідерів (бо ж присутність цих лідерів на військових «парадах перемоги» в Москві, де був підписаний Пакт Молотова — Ріббентропа, який відкрив шлюзи Другій світовій війні і дав змогу нацистам розгорнути Голокост, — дуже тішила «кремлівського карлика» та переконувала його в безпросвітній тупості та продажності Заходу). І війна проти Грузії була найшвидше запланована заздалегідь, але повним успіхом не увінчалася, завдяки позиції США російські танки не ввійшли до Тбілісі.
Цікаво, що Путін майже одразу після приходу до влади спробував здобути для Москви Олімпіаду-2012. Та не розрахував, бо практично одночасно з поданням заявки розпочалася «справа Ходорковського», тож міжнародна легітимація режиму «керованої демократії» завдяки Іграм тоді не відбулася. Успішною стала друга спроба, здійснена після ретельної підготовки з використанням напрацьованих спецслужбами методів впливу, — зимова Олімпіада в Сочі. Щоправда, Путін ледь не втратив і цю можливість, але не через агресію проти Грузії — головними чинниками тут стали заборона всиновлення російських сиріт іноземцями й «антигейський» закон. Залунали заклики бойкотувати Олімпіаду, заявили про відмову приїхати на неї деякі знані західні політики. Проте в останній момент Кремль устиг дати задній хід. Амністія для Ходорковського й частини політв’язнів, пом’якшення тиску на політичну опозицію та рештки незалежних ЗМІ, фактична відстрочка запровадження «антигейського» законодавства — все це дало результат. Але Захід знову пошився в дурні — після сочинської Олімпіади репресії в Росії відновилися з новою силою, а на додачу почалася війна проти України.
Невже ж Захід не бачить загрози, яку несе сучасній цивілізації сам факт проведення чемпіонату світу з футболу в путінській Росії, що послужить легітимації російського агресивного неототалітаризму, вже готового воювати з усім світом? Бачить. Але вдається до символічних акцій бойкоту, і то це роблять не всі західні лідери. Справді, історія рухається колами і зиґзаґами...
