Ідея «модернізації» цілковито одержавленої економіки за рахунок використання рабської праці ув’язнених, особливо політичних, з’явилася у більшовицької влади вже в перші роки після початку будівництва «нового» суспільства. І цю ідею почали швидко втілювати. Так, рівно 90 років тому, 6 червня 1923 року, першу партію в’язнів, призначених для підневільної праці (і, як наголошувалося, «для перевиховання»), було доправлено доСоловецького концтабору. «Протягом майже десяти років Соловецькі табори були найбільшими в СРСР і відігравали роль «полігону», на якому відпрацьовувалися методи каторжного змісту і способи використання примусової праці великих контингентів в’язнів», — пише Юлія Кантор у статті «Червоний «СЛОН» на Білому морі» (www.rg.ru). Першого, але далеко не останнього в цьому ряду.
Особлива сторінка експлуатації тюремної праці — це будівництво і функціонування знаменитого Норильського комбінату за Полярним колом. І табору, нерозривно з ним пов’язаного. А також «День» спробував з’ясувати, що дозволяє суддям неоднозначно трактувати Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» і чи зможе держава нарешті порозумітися з жертвами політичних репресій.
Чи зможе держава порозумітися з жертвами політичних репресій?
З часу прийняття Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» минуло вже більше двадцяти років. Достатньо часу, щоб вирішити належним чином усі питання, пов’язані з реабілітацією тих людей, які боролися проти комуністичного режиму і часто йшли на каторгу, свідомо прирікаючи себе на страждання. Але, на жаль, час минає, а невдоволення серед політичних в’язнів комуністичних часів залишається. Зрештою, виходить так, що навіть того, що передбачив законодавець, реабілітовані недоодержують. А нечіткі у правовому відношенні твердження і визначення у самому законодавчому акті дозволяють неоднозначно їх трактувати і виносити неоднозначні рішення у судовій практиці.
КОМПЕНСАЦІЯ БЕЗ ПРИКРАС
Як можна оцінити матеріальну шкоду чи душевні муки в’язнів, які часто потрапляли за грати за свої переконання, тобто безпідставно? 17 квітня 1991 року Верховна Рада ще Української РСР ухвалила Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», який відіграв до певної міри позитивну роль у справі відновлення справедливості до цієї категорії громадян. Колишні політичні в’язні — учасники боротьби проти комуністичного режиму, які мали засудження за політичну діяльність на теренах України, отримали статус засуджених без вини. Згідно з цим законом, реабілітації підлягали жертви безглуздих, жахливих за своїм розмахом сталінських репресій. І що важливо: цим законодавчим актом передбачали низку пільг, повернення майна та грошову компенсацію за завдану політв’язням шкоду. Про це йдеться, зокрема, у 5 і 6 статтях названого закону.
Особливо важливим було питання грошової компенсації, оскільки політв’язні поверталися із заслання тільки в арештантській формі, не маючи засобів для життя. Аналогічно бідували їхні сім’ї та сім’ї тих в’язнів, які взагалі не поверталися. Так, у статті 5 зазначеного закону реабілітованим встановлювали грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш ніж 75 мінімальних заробітних плат.
Разом з тим практичне застосування цього закону показало, що розміри визначеної грошової компенсації за збитки є мізерними. Її отримання розтягували на п’ять років, що ще більше знижувало ефект від цієї допомоги. Недаремно у Верховній Раді України реєстрували законопроекти змін і доповнень до існуючого закону, які передбачали кращий соціальний захист колишніх політв’язнів та їхніх родин, але, на жаль, були відхилені. Питання, пов’язані зі збільшенням розмірів компенсаційних витрат особам, які зазнали політичних репресій, на пропозицію уряду України також неодноразово опрацьовувало Міністерство юстиції спільно з міністерствами фінансів та соціальної політики. Ні до чого не вдалося домовитися, тому що позиція Міністерства фінансів була незмінною і полягала у тому, що Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» діє з 1991 року, і розрахунки з реабілітованими громадянами майже завершено. Тому збільшення розрахункової величини для нарахування компенсацій реабілітованим громадянам та їхнім спадкоємцям викличе, крім додаткових витрат, нову хвилю звернень, скарг, невдоволень. На думку Міністерства фінансів, це призведе до порушення принципу соціальної справедливості щодо тих громадян, розрахунки з якими завершено.
Те, що розрахунки завершено, ще нічого не означає. По-перше, у цьому законі написано, що Верховна Рада України «прагне забезпечити посильну на цей час компенсацію матеріальної і моральної шкоди». Це було на початку 90-х років минулого століття. Минуло більше двадцяти років, і держава має інші можливості. А по-друге, якщо вже говорити про порушення соціальної справедливості, то вона закладена у самому законі. І не дивно, що була «хвиля звернень, скарг, невдоволень». Справа в тому, що законодавець установив для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом реабілітовані, грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш ніж 75 мінімальних заробітних плат. Отже, виходячи із цієї цифри, оплату здійснювали за шість років і три місяці. Ті, кого було репресовано на строк, менший за шість років і три місяці, отримували компенсацію ніби за увесь час ув’язнення. А якщо людина мала більший строк? Як, наприклад, син командира Української повстанської армії Юрій-Богдан Шухевич, який відбув у неволі близько 35 років. Або нині покійний вже Данило Шумук, який зі свого 90-річного земного буття 41 рік мучився у концтаборах. До того ж 1945 року «за зраду батьківщини» комуністична Феміда засудила його до розстрілу, який було замінено через кілька місяців 20-ма роками концтаборів. 27 років карався по таборах суворого режиму Левко Лук’яненко. І так же, як Данило Шумук, 1961 року за звинуваченням у тому, що «з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму», був засуджений до розстрілу. 72 доби він перебував у камері смертників. Зрештою Верховний суд замінив кару смерті на 15 років позбавлення волі у таборах суворого режиму. На кару смерті із заміною на 25 років тюремного ув’язнення було засуджено за участь у збройній сутичці із загонами військ НКВС Катерину Зарицьку. Перед її мужністю й відвагою схиляли голови навіть найзагартованіші співв’язні-чоловіки. Нині її ім’я внесено до списку 100 Жінок-Героїнь світу. Не буду стомлювати читачів переліком імен людей, які, ризикуючи життям і здоров’ям, боролися за Україну. Достатньо будь-кому нині погортати більш ніж 800-сторінковий енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні», який охоплює тільки період з 1960 по 1990 роки, і порахувати, скільки було в’язнів зі строком більше шести років і трьох місяців.
Чому законодавці зупинилися саме на 75-ти, хай і мінімальних, зарплатах, пояснення цьому немає навіть у прийнятих пізніше Верховною Радою документах, у яких роз’яснюють деякі поняття, терміни і положення зазначеного закону. Законодавці Російської Федерації, наприклад, в ухваленому на кілька місяців пізніше аналогічному законі зупинилися на цифрі 100 мінімальних заробітних плат. Щоправда, суму компенсації визначали з розрахунку три четверті встановленого законом мінімального розміру оплати праці за кожен місяць позбавлення волі чи перебування у психіатричному закладі, але виплачували одночасно, а не розтягували на п’ять років. Українські законодавці могли б якось реабілітувати себе у цьому плані, прийнявши нову редакцію зазначеного закону, проект якого розробив народний депутат України Лесь Танюк. Ним передбачено грошову компенсацію реабілітованим у такому ж розмірі, але за усі місяці, проведені у неволі. Але це лише проект.
Порушено соціальну справедливість і тим, що нині чинний закон обмежує грошову компенсацію за кожен місяць позбавлення волі мінімальною заробітною платою, хоча репресовані отримували перед засудженням зарплати далеко не мінімальні. Адже більшість із них були освіченими і здібними людьми. Законодавців ще можна було б зрозуміти, якби компенсацію нараховували з показника середньомісячної заробітної плати. Окрім того, у світі існує практика враховувати те, що кожен невинно засуджений мав перспективи росту у своїй кваліфікації, а отже, й збільшення заробітної плати.
ЯКИЙ СУД ПРАВИЛЬНІШИЙ?
Але й це ще не все у справі мінімізації грошової компенсації реабілітованим. Хоч законом і було встановлено як відшкодування одну суму — місячну мінімальну заробітну плату, Кабінет Міністрів України зробив її ще меншою наполовину. Із 1 березня 1996 року розміри грошової компенсації, як і відшкодування вартості конфіскованого майна реабілітованим, почали визначати, виходячи із суми, яка становить 50 відсотків від мінімальної заробітної плати. (Постанова Кабінету Міністрів України № 429 від 18 квітня 1996 р. « Про порядок розрахунків з реабілітованими громадянами»). Це дало змогу судам, до яких почали звертатися реабілітовані, неоднозначно оцінювати одні й ті ж факти і виносити неоднозначні рішення.
Переді мною дві постанови двох районних судів Києва з високими словами: «Іменем України». У них ідеться про одне й те ж питання, але ухвали — різні. Так, уже згаданий Юрій-Богдан Шухевич не погоджувався з тим, що Франківська районна адміністрація Львова нарахувала йому грошову компенсацію не відповідно до Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», а відповідно до Постанови Кабінету Міністрів, тобто 50 відсотків від того, що визначав закон. Юрій-Богдан Шухевич подав позов до Кабінету Міністрів про визнання частково нечинною постанову № 429 «Про порядок розрахунків з реабілітованими громадянами», мотивуючи своє рішення тим, що вона, тобто постанова, у спірній частині встановлює виплату компенсації в меншому розмірі ніж передбачено законом.
29 листопада 2007 року цей позов розглянув Печерський районний суд Києва й відмовив у позові в повному обсязі. Аргументація — постановою № 429 встановлено порядок виконання Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» в частині порядку і здійснення виплат, отже, вона не порушує чинного законодавства. Але ж позивач отримав наполовину меншу компенсацію від тієї, що встановлена законом. Що ж має більшу силу — закон чи постанова? Вийшло так, що політв’язень відбув майже 35 років на засланні, грошову компенсацію мав би отримати лише за шість років і три місяці, але й її зменшили наполовину. Ще один аргумент — минув встановлений строк звернення до суду, який визначається Кодексом адміністративного судочинства.
Пізніше, 2 липня 2010 року, аналогічний позов розглядав у відкритому судовому засіданні Святошинський районний суд Києва. Його подав реабілітований політв’язень Віктор Кукса до комісії Київської міської ради з питань поновлення прав реабілітованих, яка нарахувала йому грошову компенсацію за 24 місяці неволі, керуючись уже відомою постановою Кабінету Міністрів, тобто половину тієї, яку передбачав закон. В. Кукса вважав, що комісія самоправно обмежила його права, передбачені Законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Представники і відповідача, і Кабінету Міністрів України проти позову, звичайно, заперечували, обѓрунтовуючи рішення посиланнями на зазначену постанову. Але Святошинський районний суд (головуючий — суддя І. Мазур) задовольнив позовні вимоги позивача. У постанові суду зазначено, що суд узяв до уваги, найперше, положення Конституції України, в яких стверджується, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. А їх утвердження і забезпечення є головним обов’язком держави (ст. 3). І головне: у статті 22 зазначено, що їхнього змісту й обсягу в ході ухвалення нових законів або внесення змін до чинних законів не може бути звужено. При цьому судді Святошинського районного суду керувалися постановою Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади», в якій чітко встановлено, що не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, за якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг закріплених Конституцією України та чинними законами прав і свобод. У постанові суду міститься посилання і на Кодекс адміністративного судочинства України, в якому зазначено, що суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Більшу силу має закон Верховної Ради, ніж постанова Кабінету Міністрів. Таким чином, Святошинський районний суд стягнув із Київської міської ради на користь В. Кукси грошову компенсацію відповідно до статті 5 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Суд, до речі, визначив і конкретну суму, яку мав отримати позивач. Тепер вона, звичайно, була більшою.
ЩО ТАКЕ ГРОШОВА КОМПЕНСАЦІЯ?
Зрозуміло, було б добре всі ці питання владнати через Верховну Раду України. Хоча, як це часто буває, проблему можна певним чином вирішити і без законотворчого процесу. Тут можна багато зробити через використання й виконання уже чинних законів. У цьому переконаний голова громадської організації «За реабілітацію «Першотравневої двійки» Валерій Кравченко.
У самому Законі «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» у статті 5, як уже зазначалося, йдеться просто про грошову компенсацію, без чіткого визначення, якою є її складова чи складові. Отже, що мається на увазі, за що нараховується компенсація? За завдані матеріальні збитки, адже засуджена особа не отримувала зарплати, чи визначена сума містить також компенсацію і за моральні, душевні та фізичні страждання? Відповіді тут немає. Разом з тим у преамбулі зазначеного закону законодавець все ж таки у другому абзаці зазначив, що «Верховна Рада України (...) прагне забезпечити посильну на цей час компенсацію матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними репресіями, реабілітованим та їхнім сім’ям...» Ще один раз вжито термін «компенсація» в останньому реченні преамбули в такому словосполученні: «...встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим». І все. Отже, у преамбулі ніби є відповідь на поставлене запитання. Хоч у самому законі тричі одне й те ж поняття написано по-різному.
Не дивно що й суди з цього приводу тлумачили написане в законі по-різному. Одні стверджували, що в законі про відшкодування моральної шкоди не йдеться, тобто немає про це конкретної статті, отже й жодного відшкодування не може бути. Інші суди не вбачали підстав для відшкодування моральної шкоди, вважаючи, що визначена в законі грошова компенсація і є відшкодуванням позивачеві моральної шкоди. Так, зокрема, записано в постанові Святошинського районного суду Києва, про який уже йшлося, оскільки позивач В. Кукса просив суд одночасно зі з’ясуванням першого питання щодо розміру компенсації зобов’язати Київську міську раду компенсувати йому окремо ще й моральну шкоду, до речі, в сумі 200 тисяч гривень. Процитую це місце в постанові суду докладніше: «Позивач був незаконно засуджений, але при цьому будь-яке майно у нього не вилучалося і, відповідно, грошова компенсація і є, фактично, відшкодуванням позивачеві моральної шкоди». Майно — це одне, його повернення реабілітованим регулюється також ст. 5 закону, а недоотримана платня чи безоплатна важка праця, в цьому разі протягом двох років, — це дещо інше.
«МОРАЛЬНА ШКОДА» — ПОНЯТТЯ КОНКРЕТНЕ
Треба сказати, що поняття «моральна шкода» у вітчизняному законодавстві розроблено вже достатньо, чого не було на час ухвалення реабілітаційного закону. І законодавці, й вищі органи судової влади в Україні продовжували розробляти й удосконалювати нормативні документи про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди, особливо що стосується обсягів її відшкодування, адже іноді розміри сум за неї сягали астрономічних цифр і були не співвідносними із завданою моральною шкодою. У одній справі, наприклад, 2007 року Вищий господарський суд України залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які ухвалили стягнути позивачу із звинуваченого 250 тисяч гривень за публічне поширення інформації про те, що його фірма займається «чорним рейдерством». Подумалося: а яку ж суму мав би стягнути суд на користь реабілітованого політв’язня, який провів кілька місяців у камері в’язниці, очікуючи розстрілу?
Нині питання завдання й відшкодування майнової (матеріальної) та моральної шкод регулюється Цивільним кодексом України. У ньому такого поняття, як «грошова компенсація», немає. Якщо в статті 22-й ідеться про відшкодування збитків майнової шкоди, то одночасно далі зазначається, що таке «збитки», як вони відшкодовуються тощо. Отже, якщо там написано, що «збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено», то це могло б слугувати для визначення матеріальної шкоди реабілітованим жертвам політичних репресій, заподіяну через недоодержання зарплати за час ув’язнення.
У статті 23 йдеться про моральну шкоду, про те, що «особа має право на її відшкодування, якщо вона завдана внаслідок порушення її прав»; зазначено, в чому така шкода полягає, як відшкодовується й, головне, написано про те, що вона відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Суди, як видно із наведених прикладів, трактують це інакше.
ЯК ВИНИКАЮТЬ ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ?
З’ясувавши й вивчивши суть справи, експерти громадської організації «За реабілітацію «Першотравневої двійки» зробили висновок, що стаття 5 Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» заграє, образно кажучи, інакше, якщо її тлумачити в системному зв’язку з положеннями деяких статей Конституції України та Цивільного кодексу України. Про 23 статтю названого Кодексу вже йшлося. А ось 56-ю та 62-ю статтями Конституції встановлено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкод, завданої їхніми незаконними рішеннями чи діями. Таке право особа отримує в разі скасування вироку суду як неправосудного.
Маючи приклади неоднозначного застосування Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», матеріали судових рішень та рішень державних органів у відповідь на звернення колишніх політв’язнів щодо справедливого вирішення питань, пов’язаних із грошовою компенсацією, громадська організація звернулася до носіїв права подання в Конституційний Суд України з проханням попросити суд оцінити 5-ту статтю зазначеного закону на відповідність положенням Конституції України.
Підстави для такого подання, вважають в організації, були. Вони — в неоднозначному застосуванні судами загальної юрисдикції при однакових юридично значимих обставинах 5-ї статті Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Йдеться тут передусім про визначений розмір суми грошової компенсації, який не в усіх реабілітованих охоплює час перебування в неволі, що ставить їх у нерівні, дискримінаційні умови з іншими. Призводить також до порушення їхніх конституційних прав ігнорування вимог зазначеного закону органами місцевого самоврядування. Зрештою, суди відмовляють у грошовій компенсації за заподіяну моральну шкоду при розгляді цієї категорії справ, трактуючи по-різному зазначене з цього приводу в законі. У той же час у 62-й статті Конституції України написано однозначно: держава відшкодовує матеріальну та моральну шкоди, завдані безпідставним засудженням. А Конституція має найвищу силу, її норми є нормами прямої дії. Не можна не враховувати й вимоги Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, яка, згідно з рішенням Верховної Ради України, є теж частиною національного законодавства. У одній із її статей зазначено, що кожен потерпілий від арешту або затримання має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Отримавши негативну відповідь від Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Верховного Суду України, громадська організація сама вирішила звернутися за роз’ясненням до Конституційного Суду як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Таке право громадській організації на звернення надає Закон України «Про Конституційний Суд України».
Організація просила суд роз’яснити, по-перше, чи поширюється норма 5-ї статті Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», що визначає для реабілітованих осіб грошову компенсацію в розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більше як 75 мінімальних заробітних плат, на реабілітованих осіб, яких було позбавлено волі більш ніж на шість років і три місяці, й, по-друге, чи передбачає це положення закону право реабілітованих осіб на відшкодування матеріальної (у повному обсязі) та моральної шкод.
На жаль, громадську організацію й тут очікувало розчарування. Конституційний Суд відмовив у відкритті провадження в цій справі, визнавши, що громадська організація не є суб’єктом врегульованих законом правовідносин, а отже, й не має права на таке звернення. Те, що фундаторами цієї організації є колишні політв’язні Г. Куценко, В. Овсієнко та В. Кравченко й що організація займається правовим захистом колишніх політв’язнів, яких ув’язнювали за кримінальними статтями та яких до цього часу не реабілітовано, до уваги не взято. Зрештою, порушені питання є проблемними не тільки для громадської організації. Вони зачіпають інтереси багатьох громадян України, перед якими ми будемо вічно в боргу.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Питання, як бачимо, тут, в Україні, ніби зависає. Але історія з його вирішенням не закінчується. Благо, це не комуністичні часи, можна звернутися ще до Європейського суду з прав людини. Такий позов і готує зараз громадська організація «За реабілітацію «Першотравневої двійки». Та хоч би як там було, слід сказати, що питання справжнього відшкодування — і матеріальних, і моральних — збитків реабілітованим політв’язням лежить у правовій площині й мусить мати правову основу. Саме на цьому й хотілося акцентувати увагу, поглянувши на існуючу проблему.
