Роботодавці нарікають: випускників українських вишів потрібно знову вчити одразу після отримання ними диплома. Разом із тим ректори університетів наголошують, що не вистачає грошей на обладнання та підготовку викладачів, які знали би про новинки індустрії та могли б підготувати фахівця того рівня, якого потребують роботодавці. До цього варто додати неефективну систему державного замовлення, де готують спеціалістів, більшість із яких не може потім влаштуватися на роботу на державних підприємствах — за браком місць. Очевидно, назріла серйозна проблема, коли роботодавці, представники освіти і держави мають сісти за один стіл для переговорів — яких спеціалістів та як потрібно готувати і хто за це буде платити.
«Найперше, бізнесу потрібно спробувати вплинути на правила гри, за якими живе вища освіта. Вже є успішні приклади цього: був змінений порядок державного замовлення, було взято до уваги відгуки роботодавців. 2011 року з’явилася нова рамкова кваліфікація для багатьох спеціальностей, яка відкрила шлях до Європейського простору і стандартів, бо до роботи над нею долучилися роботодавці», — розповіла перший заступник директора Інституту з науково-дослідної роботи Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України Світлана КАЛАШНІКОВА.
«СТИПЕНДІЇ ТА КОНКУРСИ — ВИГІДНЕ РІШЕННЯ ДЛЯ СЕРЕДНІХ І МАЛИХ КОМПАНІЙ»
Великі компанії по-різному вирішують для себе питання недостатньої кваліфікації випускників українських вишів. Одні створюють своєрідні школи у власних компаніях, де молодих працівників довчають усього, що потрібно — від того, як вести переговори й готувати презентацію, до роботи з програмами, які використовує компанія. Для декого зручнішою є форма стипендій і грантів для студентів, які цікавлять роботодавців як майбутніх працівників. Але є й приклади, коли компанії прямо співпрацюють з університетами, пропонуючи своїх експертів як лекторів, встановлюють обладнання в лабораторіях і фінансують підвищення кваліфікації викладацького складу.
«Основна проблема, яку ми бачимо в підготовці спеціалістів технічної спеціальності: матеріально-технічна база університетів не відповідає тому, з чим працює ринок. Тому, за угодою з КПІ, ми встановили в них у лабораторії обладнання, з яким працюємо на підприємствах», — розповів фахівець зі зв’язків з громадськістю компанії АВВ в Україні Олег БАРДЯК. — Зрозуміло, що викладач, якому потрібно провести дев’ять лабораторних робіт і який сам ніколи не працював з подібним обладнанням, не зможе цього зробити, тому ми провели цикл тренінгів для викладачів і наукових спеціалістів».
Стипендії та конкурси — зручніше рішення для середніх і малих компаній, тому що орієнтовані на результат сьогодні — вибрати найкращих студентів і взяти їх на роботу. Самі представники бізнесу пояснюють зацікавленість у такій формі роботи в непрогнозованості економічної ситуації в країні. Як наслідок — лише ті, хто міцно стоїть на ногах, можуть гарантувати, що за п’ять років їм потрібні будуть двадцять спеціалістів в одній галузі і ще п’ять в іншій.
ПОМІЧНИКИ-КОНСУЛЬТАНТИ ЧИ ЗАМОВНИКИ?
Проте більшість із методів, якими користуються компанії, не вирішують загальної проблеми якості підготовки молодих кадрів. Директор департаменту розвитку трудового потенціалу Федерації роботодавців України Родіон КОЛИШКО головною проблемою у відносинах бізнесу й освіти називає неструктурованість роботи. Компанії досі не визначилися зі своєю роллю в цих відносинах: хто вони — помічники-консультанти чи замовники? Якщо замовники, тоді, відповідно, вони повинні оплатити підготовку для своєї організації реального спеціаліста.
«Малий та середній бізнес повинні об’єднуватися навколо проблеми і говорити. Одне підприємство не може створити дуже якісної програми, але якщо вони об’єднаються, то зможуть скинутися і грошима, й ідеями, — пояснює Р. Колишко. — Ще один шлях змінити щось — це впливати на державу через асоціації, через співпрацю з навчальними закладами. Інших варіантів немає. А різні стипендії — це дієвий, але фрагментарний механізм змінити ситуацію. Скільком студентам її дадуть? Нехай одному чи сотні, але для країни, в якій тисячі стають студентами навчальних закладів різних рівнів, — це крапля в морі».
Університети хоч і погоджуються, що зв’язок з ринком праці важливий, але додають: він має бути в розумних межах. Адже бізнес не завжди розуміє проблем університетів, але, що природно, намагається просувати свій вектор і перетворює державний навчальний заклад на корпоративний.
«Бізнес просуває ідею, що треба навчати так званих софт-скілз (м’які навички. — Ред.). Але скількох людей вони потім зможуть узяти на роботу? 50 максимум. Ще одна проблема полягає в ідеології — роботодавці часто мають споживацький підхід. Скажімо, підприємства ІТ-сфери стверджують: потрібно збільшити державне замовлення на студентів у цій сфері, але такі випускники потрібні державі чи бізнесу? — запитує проректор з науково-педагогічної роботи Національного університету ім. Т. Шевченка Володимир БУГРОВ. — Найгірше, що немає зацікавленості держави у тому, щоб регулювати відносини між роботодавцями та освітою».
ХТО НА ВИРОБНИЦТВО?
Утім, самі представники університетів визнають, що через бюрократичність усієї освітньої машини дуже складно запровадити навіть найпростіші зміни, які готові фінансувати роботодавці. «З одного боку, державна форма власності — це добре, але з іншого — вона не надто гнучка, і будь-який крок має бути підкріплений навчальними планами. А щоб його затвердити, потрібно пройти багато етапів та отримати «добро» в міністерстві. І лише тоді можна братися за реалізацію нововведень», — зазначає Родіон Колишко.
Роботодавці пояснюють, що проблема не в тому, що випускники знають не все, що потрібно для роботи в конкретній компанії, а проблема в тому, щоб знайти молодих людей, які взагалі хочуть навчатися, а потім працювати на виробничих спеціальностях. За словами менеджера проектів Дирекції з персоналу та соціальної політики компанії «Метінвест» Катерина БЄЛОВОЇ, за результатами їхнього дослідження, тільки 20% школярів планують обрати виробничу спеціальність, і лише 20% із них потім таки підуть працювати на виробництво.
