Національний ландшафт — це категорія місця і часу, атрибутивно співвідносна з предметом, методологією і методами гуманістичного ландшафтознавства. Але ландшафтним чином організована природа — структура багатоскладова, яка сама по собі є і тлом, і грунтом для окремого, більш ретельного розгляду: з урахуванням міждисциплінарних досліджень. Досвід зарубіжних та українських учених свідчить про перспективу такого підходу у сфері географічних наук — коли різні сторони гуманістичного потенціалу території та окреслені по-новому, і в нових сенсах сприйняті.
Національний ландшафт — це насамперед «культурний ландшафт», тобто такий, що вже «завойований» і кимось певною мірою «окультурений». Людина своєю присутністю перетворила просто природний ландшафт на сільськогосподарський (agricultural), розповсюдження (ruralcultural), промисловий (industricultural), міський (urbocultural) або якийсь інший, що у будь-якому разі затьмарює інваріант. Але кожен окультурений, тобто змінений людиною ландшафт має свою історію, набуваючи таким чином геокультурного змісту. Геокультура ж є діалектичною єдністю матеріальних і духовних цінностей, що доступні уяві людини у своєму баченні певної Території.
Національний ландшафт — це ідеальна гуманістична цінність спільності людей, що представляє себе світові як нація. Але поняття про національний ландшафт включає як мінімум ретроспективний погляд на його образність, а оскільки уявні образи, які виникають при цьому, пов’язані з певною територією, вони називаються геообразами. Вивчення, класифікація (у певному значенні і створення) геообразів входить до пріоритетів науки під назвою геоіміджелогія.
ГУМАНІСТИЧНІ ЦІННОСТІ ПРИРОДИ
Гуманістичні цінності природи Кінбурнської коси, які відносять до екосередовищних матеріальних складових потенціалу її ландшафтних комплексів, визначають формування образів наукових рефлексій ландшафтів. Ідеальні ж — історико-культурні — складові цього природного комплексу збагачують перцепцію (сприйняття) дослідника і логічно формують образ ландшафтів-одкровень, сприйнятих як уявна дійсність (imagenity-real). Ключові моменти такого сприйняття описані поняттям геообраз; вони відображують бачення ландшафту залежно від різних історичних епох і цілком можуть співвідноситися з внутрішнім світом (і картини світу, що виникає з нього) людини. Як художник малює фарбами на пленері, і природа допомагає йому в пошуку колірної гами, так і історичні та міфічні події, а також ландшафтний антураж території, що мав до них відношення, складають перцепцію (тобто єство сприйняття) і цілеспрямованого дослідника — суб’єкта сприйняття, і того, хто піклується — під впливом внутрішньої апперцепції (когнітивного імпульсу) — обивателя. Висвітлене геообразом, повніше розкривається геокультурне єство саме цього куточка планети.
ГЕРОДОТІВСЬКА ГІЛЕЯ
Найвідоміший, найпоширеніший і поширюваний геообраз Кінбурнської коси. Території, які старогрецький історик (і міфогеограф) Геродот із Мілета визначив так: «А як перейти Борисфен, то відразу ж перша від моря лежить Лісиста (Гілея) країна, а від неї вгору живуть скіфи-землероби». Але якщо скіфи — це кочівники-воїни, то до чого тут землероби, які завжди прагнуть до миру і стабільності? Насправді, ми починаємо відстежувати дивовижні — як для обивательського сенсу, звичайні речі, які в змінених обставинах починають говорити про конкретне, але мовою іншого часу.
Ми бачимо картину світу, але не як Художник, який, імітуючи своє хвилювання, через елементи мистецтва створює Картину, а ніби здійснюємо зворотний шлях: через відчуття окремих елементів Картини імітуємо розкладання спільності речей на частини, в кожній з них шукаючи сенс. Ми ніби переростаємо звичайного глядача і виходимо за межі об’єкта-ландшафту або об’єкта-світу, звільняючись від гіпнозу стереотипу, який сковує нас. Що це означає? Те, що в нашій свідомості ясніше мислиться факт самостійної ролі елементів Картини, і в той самий час блякнуть необов’язкові силуети. Суб’єктивно, це — картинки Історії, які зберігають якусь внутрішню силу і здатні розвертатися в багатоваріантність сенсів залежно від особливої чіткості ландшафтів. І тоді виявляється ритміка Часу, і за кожною піщаною дюною сучасного Кінбурна ми почнемо розрізняти таємничість, приховану в темному тлі Картини, і вона не буде копією оригіналу, а стане чимось великим — її сутністю.
«Історія — це дуже складний механізм, — скажемо разом ми, переконавшись, що цей механізм не відрегульований за прикладом годинника, а... з безліччю біфуркацій. — І чіпати його — цей чудовий годинник — все одно, що малюку на комп’ютері набирати книжку про те, як виховувати дітей...»
ГЕРОДОТ-ДЕМІУРГ
Не втручатися в хід історії, який не змінити, але впливати на наше сприйняття цього ходу можна!.. Апокаліпсис людству загрожує в двох випадках: від причин космічних, і тут ніяк не вплинути на волю Універсуму, і від причин внутрішніх розбратів, у глобальному варіанті — цивілізаційних. А до чого тут наша Гілея?
Коли передчуття в об’єкті ритмічних цінностей цивілізаційного типу штовхає нас — як чуйних спостерігачів: Території та її Історії — у бік узагальнення, тоді за складками рельєфними, позбавленими непотрібних подробиць, нам бачаться драми вождів — осіб, відомих по міфу про походження скіфів, або навіть цілих народів — народжених, як написано у Геродота, Гілеєю. Це коли — в дрімучій місцевості північного Понта — поєдналися, зваблені різними інтенціями, Геракл, що шукає биків Геріона, і змієподібна Єхидна, дочка бога Борисфену, і Геродоту-автору, майже деміургові, здавалося, що він має право втручатися в їх долі: міфічних персонажів і реального етносу. Ми не знаємо, наскільки сильними були impressions (враження) давнього іонійця від описаних ним самим ландшафтів, але розуміння нами ідеальної сутності уявної Гілеї дозволяє побачити в ній ідеальні риси і властивості, а також духовні функції — такі, що й визначають їхню сутність. Геродот-міфогеограф зміг розгледіти їх, інакше не став би великим. А можливо, це ми сприймаємо його таким, маючи намір вишукати в самому собі ознаки націєтворчості.
Ми говоримо про них: і про реальних осіб, і про міфічного прабатька скіфів, тому що хочемо, аби вони існували, тому що віримо в міф у тому сенсі, що міфологічне мислення властиво нам і ніколи не полишало наше мислення. Тому ми сприймаємо націю як міф, і, вишукуючи для себе категорії національного міфу, обертаємо свій погляд до ландшафтів, серед яких горить на нічному причорноморському небі зірка невигаданої Гілеї. Ми говоримо про релятивізм ландшафтів — коли ландшафт стає Природою, яка вміщає в себе тіло людини, і це тіло — все, повністю! — стає органом, що відчуває власне Ландшафт. А Він, у свою чергу, є тим реагуючим нервом, який безмежно розпростертий в Природу і розчинений в ній. Таке сприйняття — поза кордонами другої сигнальної системи — не пов’язано з вербальними мовами: зв’язок тіла і ландшафту «мовчить». Цей зв’язок передмовний. Саме на цьому рівні виникає явище топофілії — тяжіння до місцевості. Аби цей зв’язок з’явився, треба пройти дорогу від Homo sapiens (людини розумної) до Homo divinus (людини духовної). В такому разі говориться вже про людсько-ландшафтну тотальність, пронизливий весь спектр Mitwelt, так званого «середнього світу», або «світу сучасників», в якому навіяні образи Vorwelt («світу предків») і Nachwelt («світу нащадків»).
ГЕОІМІДЖЕЛОГІЯ: А ЯКА ВОНА, ДНІПРОВСЬКО-БУЗЬКА ГІЛЕЯ?..
Все змішалося на її широких просторах: і небо, і вода, і земля, і пісок. І рослинність: густа і соковита, крихка, і жорстка, непролазна і топка. І це — не дивлячись на пустинний характер материка, прилеглого до східної околиці Гілеї. Долина Борисфену-Дніпра плавно перетікає з дюн у море зеленого очерету, сірої води і чорної землі. Унаслідок позитивного впливу атлантичних циклонів потужна рослинність укріплює грунт. На назву «Водної країни» вона заслуговує в період розливу або довгих злив, коли маса вод в колосальному басейні стає незрівнянно більшою, і над трав’янистою і чагарниковою місцевістю підносяться цілі острови із зануреними у воду деревами. Позамежні лінії все одне недосяжні, але якщо просунувшись углиб, озирнутися довкола, то найпомітнішими стануть величезні зграї птахів, що гніздяться на безлічі купини, що стала острівцями з пишною рослинністю. А якщо уявити собі ще і величезні зграї риб, великих і малих, таких, що мають тут чудовий нагул, то картина справжнього озера-болота у цій «лісовій стороні», що збудила колись фантазію Геродота, стане справжньою інсталяцією колишньої могутності природи. До того ж сива смуга подтоплених дерев, відлившись на горизонті, сповна допустить наявність похмурого, віртуального, уявного лісу в самій ідеї Гілеї.
«Але як це бачення, що виникло в нашій уяві, схоже на іншу картину!.. Або — це і є спогад, який ми, інсценізуючи міф колективним текстом, називаємо пам’яттю поколінь, а вчені кажуть у цьому випадку про історичну реконструкцію, яка не залежить від соціальної пам’яті, а залежить від нашого сприйняття дійсності, і тоді історико-міфологічні ландшафти Кінбурна-Гілеї можна розглядати як символ національного ландшафту, в межах якого відбувалося зародження майбутньої нації: і переплелися в ній і землероби-автохтони, і скіфи-орачі, і воїни, яким начихати на всіх людей, на всі народи, а лише мати більше території довкола — і нею володіти?..»
ГЕОЇМІДЖЕЛОГІЯ-2 (ЗА М. НАДЄЖДІНИМ):
Богом влаштовано Північне Причорномор’я так, що окрім рівного степу в його ландшафті є річкові долини, повні ліси — раніше і тепер. Не дивлячись на пустинний аравійський характер довколишніх степів, краї широкої долини, по якій Дніпро струмує до моря, звичайно, унаслідок сприятливого впливу живильної і зміцнювальної вологості, по місцях укріплюються зеленню чагарників і навіть покровом дерев. Уздовж лиману, на самій Кінбурнській косі, промайнули дубові, березові гайки, а між ними саги-болота, утоптані в піщані кучугури. Дещо вище, довкола села Збурівка, росте лісок, що складається з дубу, осики, вільхи і лозняку. Нарешті ще вище, де починаються і тривають впродовж двадцяти верст, а місцями і більше, Олешківські піски, деревна рослинність приголомшує своєю кількістю і вмістом густих насаджень вільхи і берези. І це, порівняно з наготою степів, звичайно, могло дати берегу Дніпра назву «Лісової країни», особливо в давні часи, коли маса вод у колосальному басейні була незрівнянно ряснішою, а тому і сила охолодження довкола набагато могутніша. А якщо просунутись углиб дельти і поглянути лише на саму долину Дніпра, то стане перед очима справжня «лісова сторона», вся покрита густою дрімучою рослинністю. Ця долина розсується інколи на недоступну погляду ширину і складається з безперервної мережі так званих плавнів або островів, що утворюються незліченними розгалуженнями річкової труби, які зарощені не лише очеретом, але і справжніми деревами, що люблять вологу. У безрадісній пустелі голих степів вона відлилася на горизонті сизою смугою, побачивши якої в найпоетичнішій уяві мимоволі збуджується ідея похмурого лісу. Приходьте сюди споглядати узбережжя і узлісся Дніпра — ви побачите в натурі Гілею, абсолютно подібно до того опису, який про неї залишив Геродот.
ГЕОІМІДЖЕЛОГІЯ-3 (ПОГЛЯД МІФОПОЕТИЧНИЙ):
Богом влаштовано так: коли я прийшов на цю землю, ніхто мене не чекав!.. І Гілея, що виростає раптом — як зграя багатирських птахів, шовкострунними своїми островами, як острови-мандрівники, що слизнули уздовж сріблястих хмар за горизонт, пливуть і пливуть, і все — в напрямку на захід, у бік запрограмованого Історією свого цивілізаційного ландшафту, в якому, досягнувши горизонту, загубляться знову... на деякий час. Окремими деревами і групами вже мчать вони небесами, ніби рвані шматки хмар під штормовим вітром.
Але — більший ще рух котиться низом, де роїться весь земний простір, де ліси-народи пересуваються в ньому проворуч і ліворуч. У долинах-державах, згинаючись подовженими тілами, подібно до змій, заповзли вони і на рівнину, і на пагорби, аби одним зникнути і розтанути — в далеких далях що кличуть... а іншим — підійматися вище, і звідти, з висот, для інших вже недоступних, поглядати на останніх і радіти: і за себе, і за інших — які мають сили і бажанні пересуватися...
«Величні ліси полишили землю — пагорб, де, здригнувшись, я стояв і, приголомшений, дивився, як насувався масив деревинний, дуже галасливий. Немов килим з казки, він піднявся з узбережжя вирваним з грунту могутнім залишенцем і мимо повільно проплив, а в ньому стояли подорожні високочолі дуби, спокійні берези, осики ніжні і буки сталевокорі, а до їх стоп по-дитячому припали кущі зинуваті, дзвіночки ритмічно кивали, неначе на знак прощання... Безупинно колисалися крони — котилася пісня, в ній звучали: хвала свободі, звільнена гідність, конкретність нових причалів і смуток відносно покинутого світу, вічного прощання із землею — тим грунтом, на якому вони, дерева, причал знайшли вже колись», — сказав Микола Зеров. «Гілея», — сказав Геродот, що побачив їх...
