Україна слідкує за долею української льотчиці Надії Савченко, яка нині перебуває під вартою в слідчому ізоляторі міста Воронежа, Росія. Як і на відео, в якому Надію, прикуту наручниками до труби, допитують терористи, на судових засіданнях у Росії вона тримається так само гідно й сміливо. Надія одразу здобула статус народної героїні — за цю свою щиру мужність і прямолінійність. Про те, як просувається справа з її звільненням і поверненням до України, «День» писав у статті «Наша Надія» (за 18 липня 2014 року). Зараз же ми поспілкувалися зі знайомими Надії та її викладачкою з часів її навчання на журналіста в університеті «Україна», щоб краще зрозуміти, як формувався її патріотизм, і звідки в ній цей природний героїзм. А також, щоб дізнатися, якою є Надія а щоденному житті, мирному...
Надія Савченко — старший лейтенант, штурман-оператор вертольота Мі-24 3-го окремого полку армійської авіації Повітряних сил Збройних сил України, — народилася в Києві 1981 року. Як розповідають її друзі, завжди мріяла бути льотчицею, але в той же час захоплювалася творчістю і мистецтвом. Тож після закінчення школи здобула фах модельєра-дизайнера, а після рік навчалася на факультеті журналістики в університеті «Україна». Згодом вступила за контрактом до лав Збройних сил України, пішла служити в 95-у аеромобільну бригаду в Житомирі, де саме формувався перший контрактний батальйон. У 2004 — 2005 роках у складі українського миротворчоого контингенту брала участь у місії в Іраку, де прослужила шість місяців як стрілець третьої роти 72-го окремого механізованого батальйону.
Після повернення з Іраку вступила до Харківського університету повітряних сил. Двічі її відраховували з університету з формулюванням: «Непридатна до вильотів як льотчик», але вона 2009 року таки закінчила університет вже не як льотчик-винищувач, а як штурман. Після закінчення університету проходила службу штурманом-оператором Мі-24 3-го окремого полку армійської авіації Повітряних сил ЗСУ в місті Броди. Має 170 годин нальоту і 45 стрибків із парашутом...
«У НЕЇ ЗАВЖДИ БУВ ПОТЯГ ДО МИСТЕЦТВА»
«Ми знайомі вже десять років, — розповідає подруга Надії Савченко Романа. — Познайомилися 2003 року через мого брата. Я захоплююсь історичною реконструкцією і їхала на тематичний фестиваль. Тоді ж Надійка та мій брат також їхали на цей фестиваль, але як гончарі — разом із іншими майстрами. Наступного року ми знову зустрілися з нею на тому ж фестивалі й вже почали щільно спілкувалися».
Романа розповідає, що Надія має творчу душу й що це дуже цікаво у поєднанні з її любов’ю до армії. «Вона дуже освічена, в неї завжди була тяга до мистецтва, й те, що вона їздила на фестиваль як гончар, це підтверджує. У неї взагалі родина мистецька — люди всі освічені, в родині спілкуються літературною українською мовою. Вдома дуже затишно. Із їхнього дому віє мистецтвом», — говорить подруга Надії.
Про любов Надії Савченко до творчості розповідає й інша подруга льотчиці — Віра. «У вільний від армії час вона майструє руками, в кімнаті гуртожитку в Бродах весь декор зроблено власноруч. Вона береться до всього: від поличок на стінці до малювання на склі, майстрування фоторамок, вітражних ваз, плетіння, клеєння моделі вертольотів...»
«Надія цікавиться історією. І живописом. Це — нормально, коли ти десь представляєш свою країну, бути всесторонньо розвинутою. Її завжди тягнуло також літати, завжди зацікавила армійська діяльність, вона хотіла літати на винищувачі», — каже Романа.
«ВОНА ЗАВЖДИ БЕРЕ СИТУАЦІЮ У СВОЇ РУКИ»
Друзі розказують, що не здивовані такою витримкою та стриманою поведінкою Надії в цій складній ситуації, адже вона завжди була такою, а непрості обставини лише загострили ці риси характеру.
«Надя — вона така, мужня, образити себе не дасть. Колись розповідала, як служила в Іраку, що поїхала туди не як жінка, а як воїн. Вона дуже чітка, смілива. Пишаюся тим, що в мене є така приятелька — це фантастична людина. Не уявляю, що Надійка буде в якомусь зламаному стані. Це — не про неї. Я вірю в неї і вірю, що вона все це витримає та щонайшвидше вернеться додому, — говорить Романа. — Надійка — дуже позитивна людина, вона чітко усвідомлює, що й для чого вона робить. Коли ми з нею познайомилися, я пам’ятаю, як на фестивалі вона сама, без допомоги хлопців, взяла на плечі важкий величезний гончарний круг і потягла його. Надійка завжди так діє: не чекає від когось допомоги, а бере ситуацію у свої руки. Дуже розсудлива людина. Пам’ятаю, коли вона провернулася з Іраку, ми зібралися з друзями і почали розмови на тему війни. Ми вже півгодини обговорювали у всіх деталях — хто, що, як, де, чому і навіщо воює, як я раптом зауважила, що за весь цей час Надя не сказала жодного слова. Тобто в неї немає бажання розказувати, яка вона класна й крута. Вона дуже людяна, і це приваблює в ній. Розумна й принципова. Вона якось сказала, що не хоче бути тупим солдафоном і виконувати тупі накази».
«Для мене кожне спілкування з Надею дає великий поштовх до саморозвитку та самовдосконалення. Інколи я внутрішньо сумніваюся в прийнятті певних рішень, а коли побалакаю з нею, в мене сповзає пелена, і все стає настільки очевидним. Тобто відповідь є десь всередині, й самому інколи її важко побачити, а тут зустрічаєш Надійку, й — оп! — все зрозуміло, — розповідає подруга Віра. За її словами, Надія має чітке уявлення, що їй потрібно від життя і як почувати себе потрібною. «І не любить, коли її порівнюють із «солдатом Джейн», — додає Віра.
«НАДІЯ ЗАВЖДИ БУЛА ЧЕСНОЮ ТА ПРИНЦИПОВОЮ»
«2001 року в Києві було створено благодійну організацію «Рух матерів України», одним із напрямів діяльності якої була просвіта і культура. Було здійснено цілий ряд постановок за творами Тараса Шевченка з метою популяризації та поширення Кобзаревого слова серед молоді, оскільки майже всі вистави відбувалися в школах, дитячих садочках, профтехучилищах. Зрозуміло, що актори були аматорами. Це були волонтери, які знаходилися серед творчої, патріотично налаштованої молоді. На одному з таких шевченківських заходів я й познайомилася з Надією Савченко», — розповідає Мирослава Дячинська, завідувачка кафедри української мови і літератури (з 2001 по 2002), пізніше — старший викладач цієї ж кафедри університету «Україна». — Це було навесні 2002 року, точнішу дату тепер уже не зможу назвати. Також не скажу, хто тоді порекомендував Надію для участі в наших аматорських виставах, які, втім, відбувалися на достатньому естетичному рівні. У цих виставах були представлені як власне театралізовані постановки творів Тараса Шевченка, так і пісні на слова його поезій, танці під музику до його пісень. Надія співала й брала участь у сценічних постановках. Окрім того в неї були неабиякі організаторські здібності. У нас все трималося на голому ентузіазмі — жодного виду матеріальних заохочень наша організація не могла запропонувати своїм членам. Тому вкрай важливо було знаходити молодь на ролі у виставах, заохочувати до участі в нашому просвітницькому русі. Також гостро стояла проблема із костюмами — й це взяла на себе Надія. Примудрялася добувати українські народні вбрання по знайомим і приятелям, щоб наш аматорський колектив мав пристойний сценічний вигляд».
За словами Мирослави Владиславівни, Надія не була відмінницею, але завжди готувалася до семінарських і практичних занять. «Вона була з тих студентів, з якими цікаво працювати, тобто активною, зацікавленою, із купою питань і зауважень. Таких завжди помічають і запам’ятовують викладачі».
«Надія була 20-річною дівчинкою, дуже симпатичною, із великими блакитними очима, довгим волоссям. Але її вдача дуже дисонувала із її зовнішністю. Бо Надія скрізь шукала екстриму, нових вражень — у хорошому сенсі цього слова, такого здорового спортивного адреналіну. Гадаю, армія і обраний фах льотчиці тут повністю задовольнили її потяг до незвичайного, небуденного. Вона завжди була чесною та принциповою. Не думаю, що ці риси її вдачі змінилися. Припускаю, що вона загартувалася, пройшовши крізь такі нелегкі життєві випробування, які випали їй уже останнім часом», — говорить Мирослава Дячинська.
А Романа підсумовує: «Побільше б в нашу армію таких людей, як Надійка, — свідомих, розумних і патріотичних. Справді, людина, яка йде на захист держави, має бути розумною. Тоді б менше проблем в нас і зараз було б».
