Наприкінці грудня 2019 року в китайській провінції Хубей стався спалах захворювань, викликаних коронавірусом, який раніше не був відомий науці. У січні вірус поширювався з такою швидкістю, що в Китаї заговорили про епідемію. За часом вона збіглася з головним святом країни — китайським Новим роком відзначався 25 січня).
23 січня на карантин закрили адміністративний центр провінції місто Ухань, все транспортне сполучення з ним було перекрито. Незабаром закрили ще 12 міст провінції. Одне з них — Ічан. Це одне з трьох найбільших міст провінції. Воно розташоване в 340 км від м. Ухань і розділяє річку Янцзи на верхню і середню течію. Тут так само, як в Ухані, стався сильний спалах захворювань, викликаних новим видом коронавіруса. Аби зупинити епідемію, 25 січня 2020 року влада Ічана запровадила загальноміський карантин, громадський транспорт перестав ходити.
Про життя в закритому на карантин місті і свої відчуття розповідає молода китайська письменниця Пен СИМЕН, яка надіслала лист до редакції «Дня». Вона поділилася хвилюваннями про коронавірус. На момент публікації в Китаї зафіксовано 28 129 випадків захворювання на коронавірус, 564 людини померло, 1310 — видужали, 24 702 знаходяться під спостереженням лікарів.
Незабутній китайський Новий рік
Квіти зав’яли, і я хвилююсь.
Цей китайський Новий рік я вперше провела одна. Хотіла закінчити свій новий твір і сховатися від проблем: торік я кинула навчання на літературному факультеті одного з пекінських вузів і повернулася до свого рідного міста Ічан (пров. Хубей). Тут, на правому березі Янцзи, я закрилася у себе вдома і повністю занурилася в роботу. Дуже складно пояснити неписьменнику, як влаштована літературна творчість, а тут ще доводиться постійно бачитися з неспокійними і надмірно дбайливими батьками. Стрес наростав з кожним днем, і перед китайським Новим роком я вирішила залишитися в місті на свята одна. Батьки виїхали святкувати Новий рік до бабусі з дідусем — у гірське село Байлучжуан.
Перед святом я з’їздила в центр, зайшла до батьків. Мама хотіла дати мені 10 масок-респіраторів, але потім зовсім про них забула. Мені довелося нагадувати. Тоді епідемія нового коронавіруса лише починалася. Вирушаючи від батьків, я наділа маску і пішла в магазин запасатися покупками — мама нагадала, що на свята багато магазинів закриються і продукти не буде де купити. Як показало життя, це було дуже мудре рішення. Ще я купила квіти: незабудки з евкаліптом. Коли купувала, запитала, скільки вони проживуть. Власник магазина сказав, що днів 10. Мені тоді подумалося, що після свят можна буде купити новий букет. Але, як показало життя, в цьому я помилилася.
А потім, коли світ почав божеволіти, я сиділа в домашній прохолоді і працювала над романом.
На свята мені написали двоє людей. Цзян Чженьюй (китайський телеведучий. — прим. перекладача) поцікавився, як у мене справи. Я відповіла, що пишу. А він нагадав про епідемію, і тоді я зрозуміла, що в ці святкові дні люди думають не про Новий рік, а про дуже тривожні події. Ся Тун (китайська письменниця, що працює в жанрі романтичного роману. — прим. перекладача) надіслала побажання хороших свят мені і моїй родині. І це дало змогу відчути, що люди піклуються один про одного.
Я вперше дізналася про пневмонію, яку викликає новий коронавірус, в кінці січня. Про нього писали друзі в соціальних мережах. Тоді я дізналася, що захворювання поширене в місті Ухань, і люди часто порівнюють його з атиповою пневмонією (хворобою, теж викликаною одним з видів коронавірусу, в Китаї спалах стався 2003 року — прим. перекладача). Але мої уханьскі друзі, здається, тоді не дуже переймалися. Один поет навіть пожартував, порівнявши спалах нового вірусу з поетичним журналом. Мені це здалося чудним, але я не стала сперечатися з людиною, старшою за мене. А потім з’ясувалося, що цей його пост викликав справжнісінький холівар. 21 січня я побачила в «моментах» We Chata цілу низку постів одного літературного критика про ситуацію з поширенням нового вірусу, і це змусило мене замислитись і з більшою серйозністю поставитись до епідемії.
Коли стали з’являтися повідомлення про коронавірус, у мене погіршився сон, місто по той бік ріки навівало важкі думки. Я не могла дивитися на нього і перейшла спати до іншої кімнати — вона виходила вікнами на гори, а не на річку. Вам може здатися, що я дуже вразлива. Але це не так. Я людина спокійна і врівноважена, але багато що помічаю. Мені почало здаватися, що справа не добра. Всі тільки й говорили про епідемію, але мені здавалося, точніше було б сказати, що у нас пандемія. Причому така, яка постійно змінює свою природу.
Два місяці тому я була в Ухані. Познайомилася там з декількома людьми з літературних кіл і вперше після важливих для мене рішень пішла на конфлікт з цим містом. Я пробула в Ухані лише два дні, але встигла посваритися з трьома людьми: з власником друкарні — він хотів обдурити мене і запросив надто багато грошей; з паркувальником — він хотів, не пояснюючи причин, змусити мене припаркуватися на незручному для виїзду місці; з власником забігайлівки, який продавав неповнолітнім сигарети і спиртне. Пам’ятається, я тоді подумувала переїхати жити в Ухань, але після декількох неприємних випадків з місцевими жителями передумала. Уханьці — люди життєлюбні і дуже розумні, але інколи вони використовують свою кмітливість не там, де потрібно.
А потім мої уханьські друзі почали розміщувати в соцмережах усе більш тривожні пости. І зрозуміло — поряд з ними гинули люди. Один лише Лі Сювень (голова Союзу письменників пров. Хубей — прим. перекладача) тримався оптимістично. Мене ж у якийсь момент охопила тривога. Можливо, це загальна атмосфера на мене подіяла? А може тому, що мені хотілося дізнатися, чому так сталося, що перед епідемією я познайомилася із стількома людьми з Уханя. Можливо, життя хоче мене чогось навчити?
Я кинула роботу над книгою, ввімкнула телевізор — хотіла зануритися в атмосферу хаосу і жаху. Але рафіновані репортажі не торкали.
Місто Ічан закрили на карантин у перший же день свята. Дороги перекрили, і мені довелося скасувати поїздку до міста Ченду (пров. Сичуань). Але мені як письменниці не звикати жити ізольовано, в своєму маленькому світі, хоча цього разу карантин триватиме довше, ніж я звикла. Батьки залишилися у бабусі з дідусем в горах, але це мене не тривожило. Хоч у селах теж є випадки захворювання новим коронавірусом, там все ж безпечно і можна жити на всьому своєму, не залежати від надходжень у магазини. А в місті, як розповіла мама, в мікрорайоні, де живе один з наших родичів, вже були випадки захворювання.
Але все пішло не так, як мені бачилося. На другий день китайського Нового року маму викликали на роботу — в лікарню, і вона з документами і дозволом на проїзд повернулася до Ічан — чекати розпоряджень керівництва. Вона хоч і акушер-гінеколог, але під час епідемії її допомога може бути потрібна. Дізнавшись про це, я вже не могла займатися своєю книгою. І лише Ге Фей — мій учитель на літературному терені — зміг переконати мене, що допомогти впоратися з епідемією я не зможу, і краще б зайнятися своєю безпосередньою роботою. А цей випадок допоміг мені зрозуміти, наскільки мало я можу витримати...
У побутових дрібницях теж не обійшлося без неприємностей. Саме перед святом у мене в квартирі відімкнули воду — гроші на рахунку закінчилися, і мені довелося викликати жек, який уже пішов на свята. На четвертий день Нового року у мене закінчився газ — не помитися, ні приготувати поїсти. Я хотіла з’їздити на своїй машині покласти гроші на газову картку, але з’ясувалося, що наш мікрорайон закрили, і транспорт з нього не випускають, хоча ще на другий день свят машиною можна було виїхати. Пішоходів випускають, але при вході і виході вимірюють температуру і записують дані в журнал. Температуру вимірюють безконтактним приладом — наближають тобі його до лоба, здається, ніби це пістолет... А жек, зазвичай такий млявий і пасивний, останнім часом став дуже добросовісним. Наш сантехнік навіть відвіз мене на своїй машині в газову службу — покласти гроші на газову картку.
Мені не хочеться читати моралі, тай й у мене немає жодного права повчати когось. Але я все ж «через не хочу» хочу нагадати про деякі прописні істини, хоч комусь може видатись, що я іронізую. Якби ми всі не відхрещувалися від своїх прямих обов’язків, якби по-чесному виконували їх, то хіба сталася б епідемія? Але якби не було цього спалаху, ці напучення не мали б жодної ваги, їх би просто не слухали. А зараз сталося таке горе, воно уразило стількох людей, забрало стільки життів. Вірю, що те, що сталося, змінить нас, змінить світ.
Світ пильно стежить за тим, що відбувається в Китаї. Спочатку був Гонконг, зараз — Ухань. А біль повинен служити нагадуванням, а не просто залишатися забутим шрамом. Мені думається, що вся ця історія і те, що відбувається, пов’язане з тим, куди така енергійна країна, як Китай, спрямовує свій потенціал. Сподіваюся, що все розвиватиметься в позитивному руслі. Хочу, аби якомога більше людей прокинулося від сну і поглянуло на наші проблеми. Щоб вони не замовчували, не бігали від болю і смерті, поки ті не наздоженуть нас. Навіть якщо цей біль торкнеться мене особисто, я хочу, аби він вирвав усіх нас із повсякденності, аби ми озирнулися і замислились, що в нашому житті по-справжньому важливе. Давайте не зустрічати смерть з голими руками — це дуже безглуздо. А життя — таке велике і таке крихке, таке нікчемне і таке цінне...
Наступного дня я прокинулася під звуки радіо, по якому передавали останні новини, — говорили про боротьбу з епідемією. Адже лише вчора я ходила в місто за продуктами. Машину не випускали з мікрорайону, громадський транспорт не ходив, таксі не викличеш. І я йшла дві години пішки. Поряд з будинком теж продуктовий, але я хвилювалася за це місто, яке розташувалося по той бік Янцзи, хотіла поринути в його атмосферу, відчути його дихання. Ічан зараз — місто-депресія. Я йшла під дрібними крапельками дощу, повітря здавалося важким, і я не могла підняти голову, не могла розплющити очі. Йшла по мосту, і мені здавалося, що я міряюся силами з чимось невидимим, чиню опір йому. Коли міст залишився позаду, я зупинилася, і світ, здавалося, пішов колом, став рухатися, і кудись просідати.
Зайшла в Metro (мережа супермаркетів. — прим. перекладача). Продуктів було помітно менше, ніж зазвичай. М’ясні консерви, йогурти, заморожені пельмені — їх майже повністю розкупили. А ось рису, локшини і зелені було достатньо. Покупці прагнули триматися подалі один від одного, як тільки хтось дуже наближався до них, прагнули відійти на безпечну відстань. Коли я вибирала продукти в холодильнику, якийсь хлопець зауважив, що ми стоїмо дуже близько. Він швидко відстрибнув!
Додому їхала на таксі. Водій попросила додати 5 юанів до суми, яка буде на таксометрі. Я погодилася, хоч і сказала, що в місті ще є «Діді» (китайський аналог «Убера». — прим. перекладача). А вона почала лаятися на «Діді» — каже, що там водіям не оформлюють страховки. Я запитала, чому вона працює, коли в місті оголошено карантин. А водій відповіла, що поїхала за покупками і вирішила взяти одне замовлення. Коли ми їхали по мосту через річку, водій показала рукою на мікрорайон, де живуть співробітники корпорації «Гечжоуба». Це зараз епідеміологічно несприятливий район, сказала вона, там багато приїхали з Уханя. Я промовчала.
Вдома подивилася новини. Передавали, що в Ічані підтверджено 452 випадки зараження новим коронавірусом (станом на 17:51 6 лютого за пекінським часом — 563. — прим. редактора). Зателефонувала мамі дізнатися, чи викликали її в лікарню. Сказала, що ні, і вони з батьком сидять удома, виходять лише за продуктами і масками-респіраторами. Вона вірить, що небезпеки можна уникнути, якщо носити маску і часто мити руки. Та й рівень смертності невисокий, за її словами. Мама запитала, чи закрили наш мікрорайон, і чим я займаюся вдома. А я попросила більше не ставити мені цих запитань. Мама попросила просто відповісти на питання. «А може ти так не ставитимеш питання?» — запитала я. «Ти ж знаєш, що у мене все добре, і не потрібно більше нічого запитувати», — відповіла я. Вона погодилася.
Сподіваюся, що наш світ стане кращим. Що всім нам стане краще.
4 лютого 2020 року, м. Ічан
