Здавалось би от-от вщухли баталії довкола мораторію на експорт лісу-кругляка, як тут же в інформаційному просторі з’являются новини, що Міністерство економічного розвитку та торгівлі змушене воювати з ЄС за доступ українських металів на європейський ринок. Відразу щодо 11 позицій товарів української металургії ЄС, раптом, вирішив захиститися квотами. Все, що поверх квот — обкласти митом в 25%. І це попри те, що ми маємо чинну Угоду про Всеохоплюючу Зону Вільної Торгівлі. І це попри те, що ЄС висловлює занепокоєння і декларує підтримку — фінансову зокрема — Україні у питаннях виходу з кризи. Щоправда, фінансова підтримка — це переважно кредити, або ж грантові кошти, розпорядниками яких виступають європейські інституції та експерти, і вони ж «з’їдають» частку цих грантів на заробітні плати їхніх же експертів. І ще важливий нюанс — практично завжди в пакетах з «фінансовою допомогою ЄС» упаковані вимоги, які стосуються тих чи інших питань державної політики. Останнім часом популярністю в європейців користується тема боротьби з корупцією. Практично кожен європейський політик не упускає нагоди дорікнути українцям тотальною корумпованістю, і запропонувати свою пораду як він вважає варто цієї біди позбутися, або ще краще — поставити ультиматум: або ви боретесь отак, або ми вам грошей не дамо. І даремно, що при такій широкій поінформованості про масштаби і причини (ну, бо як інакше вони б могли визначити алгоритм боротьби) корупції в Україні, європейські політики не цураються обніматися, приймати запрошення на публічні виступи і брати за це гонорари від тих українців, які були якщо не співавторами, то точно співучасниками схеми корумпування української політики...
Останній раз, коли ми сказали ЄС гучно «ні» — це було питання щодо скасування мораторію на експорт лісу кругляка. В сухому залишку місяці гострих дебатів та ультиматумів збоку ЄС, принесли одне розуміння: Європа щодо себе і Європа щодо України — це дві різні Європи. Від такої політики і саму Європу штормить, і в Україні збуджуються антиєвропейські настрої.
Аргументів українцям з «єврооптимістів» перетворились на «євроскептиків» лише за останній місяць суттєво побільшало.
Отже, ймовірність реваншу проросійських сил на чергових парламентських виборах в Україні вже не виглядає такою примарною. І причина цьому не лише неспроможність українських політиків, які транслюють прозахідний курс, а й у неоколоніальності в поведінці європейських публічних осіб у питаннях, які стосуються України...
Системна криза в Україні тому й називається системною, що питання, які потребують негайного вирішення сиплються з усіх сторін: економіка, політика, демографія... А питання з питань — геополітика. І хоч це може прозвучати трохи пафосно, але сьогодні відносини ЄС та України проходять етап великих випробувань. Що ми отримаємо на фініші практично у рівноцінних пропорціях залежить як від відданості європейським цінностям європейських політиків, так і від принциповості та відчутті інтересів своєї держави — українських.
Чи допоможуть Україні ілюзії щодо «благородного Заходу»?
або «Зачаровані кола» історії
Сергій ГРАБОВСКИЙ, Ігорь ЛОСЄВ
Генерал Павло Скоропадський на початку 1918-го намагався залучити до оборони Правобережжя від наступу більшовиків польські військові частини та Чехословацький корпус. На їхнє командування мали вирішальний вплив офіційні представники країн Антанти: представник Великобританії в Україні Піктон Баґе та генеральний комісар Франції при уряді України генерал Жорж Табуї. Сам Скоропадський пізніше так згадував про свої переговори з представниками французької місії у Києві: «Французи дуже просили мене зайти до них. Зустріч була на конспіративній квартирі, оскільки українська влада стежила за французами і за мною. На цьому засіданні нічого суттєвого з французами вироблено не було. Це було між 15-м та 17-м січня. Пам’ятаю, вони мені тоді говорили, що ніколи Самостійна Україна визнана Антантою не буде». Британська позиція була фактично тотожною. Максимум, на що і тоді, і пізніше погоджувалися Франція та Британія — на обласну автономію частини (лише частини!) України у складі Росії, але під контролем російських урядовців і військовиків. Та ані Корнілов, ані Денікін, ані Колчак не пристали навіть на це. А Чехословацький корпус (який міг самотужки розгромити війська Антонова-Овсієнка й Муравйова) і польські частини в підсумку вирішили «тримати нейтралітет»...
Цей сюжет варто було би сьогодні згадати лідерам усіх західних країн, так чи інакше задіяних у події навколо України та в самій Україні або дотичних до них. Тим паче — українським політикам. Бо ідеться про певну модель, певний стандарт, який раз-у-раз виходить на перший план у західній політиці, чи йдеться про так звані великі держави, чи про деяких західних сусідів України. Тому українським політикам не варто вправлятися в красномовстві: мовляв, Європа наш друг і вчитель, союзник і, не побоїмося цього слова, наш вихователь, який постійно звертає увагу на наші вади та гріхи і бореться з нашими недосконалостями на основі власних чеснот. На жаль, не раз Європа виявлялася не на висоті історичних завдань — і коли йшлося про неї саму, і — особливо! — коли йшлося про Україну. На нашу думку, за сто років було достатньо часу, щоб позбавитися ілюзій...
2014 року несподівано для багатьох українців виявилося, що демократичний Захід якось дуже дивно веде боротьбу зі світовим злом. З одного боку, оголошені санкції проти Російської Федерації, які її, звичайно, дратують, але не впливають серйозно на російський політичний курс. Але, з іншого боку, товарообіг між західними країнами і РФ зростає. А «північні потоки» №1 і №2 перетворюють всі ці санкції на чисту формальність, збагачуючи Москву і забезпечуючи її грошима для нових воєнних авантюр. Судячи з того, як активно певні кола Німеччини лобіюють енергетичні інтереси Кремля, найближчим часом у нього проблем з валютними надходженнями не буде. Західні інвестиції в російську економіку йдуть і йдуть. А фірма «Сіменс», хитренько поставивши турбіни в окупований Крим, показала, як це можна робити, прикидаючись наївними простаками. І вслід за нею, як днями повідомили ЗМІ, рушили ще дві німецькі компанії.
«Таким чином, заходи, на проведенні яких настільки галасливо наполягали, не були реальними санкціями, здатними скувати агресора. Це були лише такі нерішучі санкції, які агресор став би терпіти, бо вони, хоч і створювали труднощі, на ділі розпалювали його войовничі настрої». Правда, звучить актуально? Але це не фрагмент статті сучасного автора, це — цитата з класичної багатотомної праці сера Вінстона Черчилля «Друга світова війна» і стосується вона фашистської Італії, яка вдерлася 1935 року до Абіссінії, та тих санкцій, які демократичні держави Заходу на неї наклали...
Та повернімося у сьогодення. Ніякою дипломатичною ізоляцією Путіна не пахне. Європейські лідери наввипередки їздять до нього в Москву, Пітер, Сочі, наче прочани до святих місць. Тепер ось і президент США зібрався зустрітися з кремлівським диктатором. Політичні ігри з РФ задля «діалогу» та «нормалізації відносин» не припиняються. Наразі залишилася тільки одна перешкода для успішного західного бізнесу з Росією: Україна.
До речі, те саме було й у 1918-му: визнання незалежної України та воєнна допомога їй для відбиття агресії російських більшовиків, на думку велемудрих лідерів Антанти (винятком тут був президент США Відро Вільсон, але його не підтримував навіть американський Конгрес), істотно завадила би майбутнім економічним оборудкам з «білою» Росією. Власне, і з «червоною» теж, до якої багато хто на Заході був прихильний. А якби лідери Заходу дослухалися до Черчилля, який був тоді одним із британських міністрів, і запровадили реальні санкції проти більшовиків, не обмежившись кількома символічними десантами і постачанням зброї та боєприпасів «білим» арміям, то перший у світі тоталітарний режим упав би на початку 1920-х — і пошесть тоталітаризму могла не розійтися світом. Але... Захід спершу толерував виключно «білих», попри те що добряча половина поставленого їм добра реально йшла на війну не з більшовиками, а з українцями, чеченцями, грузинами й іншими народами, які хотіли жити самостійно, а не бути й надалі «гряззю Москви», а потім гендлював із більшовиками, щедро постачаючи їх не лише промисловою продукцією й обладнанням для будівництва заводів, а й найновітнішими військовими технологіями. В обмін на намите зеками золото, на заготовлений ними ж ліс, на вкрадені у музеях старожитності та мистецькі шедеври, і, головне, на видерте в українських селян збіжжя. Це все, як і сьогодні, робилося під акомпанемент розмов про демократію...
Схоже, Європі гроші сьогодні знову важливіші за будь-яку демократію, і це те підґрунтя, на якому вона знайде спільну мову з яким завгодно диктаторським режимом. Захід, якби хотів, уже давно міг би поставити Путіна на місце. Але не хоче. А навіщо, коли від будь-якого тоталітарного «крокодила» можна отримати добру копієчку? Зухвалість і нахабність Путіна — це відображення слабкості, продажності і безпринципності західних політиків. Не Путін сильний, а сучасні європейські лідери у своїй масі слабкі, боязкі і жадібні, Черчилля серед них немає, і їхня політика, природно, не може не викликати у Путіна нічого, крім глибокого презирства.
Схоже, «зачаровані кола» історії ХХ століття повторюються у ХХІ. Дозволимо собі ще одну цитату — тепер зі статті одного з авторів цього тексту: «Політика західних держав, спрямована на поширення і підтримку демократичних цінностей, не завжди пов’язана с послідовним захистом і проявами солідарності з тими, хто у вельми важких умовах такі цінності виборює. Доволі часто Захід вважає за краще порозумітися з диктатором, домовитися з ним за рахунок якоїсь далекої молодої демократії, догодити авторитарному чи тоталітарному режиму в ім’я вкрай важливої мети-умиротворення ще одного Гітлера, Сталіна, Муссоліні чи Мао. І тоді демократичне суспільство, що одним лише фактом свого існування дратує «великого брата», стає об’єктом продажу чи обміну, коли його доля вирішується без консультацій з ним, без його згоди, в кулуарних змовах «фюрерів», «вождів світового пролетаріату» і західних демократичних політиків, які в такий момент не вважають якусь там чехословацьку демократію вартістю гідного обстоювання, що яскраво підтвердив рік не лише 1938-й, а й 1968-й... Це відбувається у вигляді інколи доволі жорстокого спонукання жертв «великих братів» до «компромісів» з ними, поступок, одностороннього роззброєння, припинення спротиву... Фактично, Франція і Британія допомогли Гітлеру «без ексцесів» захопити Чехословаччину. Чим це закінчилося для самих «миротворців» чужим коштом, загальновідомо. Як правило, такі дії обслуговуються не вельми принциповими журналістами, які прагнуть довести, що жертва сама у всьому вина. Здавалося б, феномен Мюнхена, прикрозвісна «мюнхенська змова», що віддала на поталу Гітлеру єдину демократичну державу Східної Європи і сприяла розпаленню Другої світової війни, мав би чогось навчити. Але, як відомо, «історія вчить лише тому, що нічому не вчить». Адже після «мюнхенської змови» була ще змова ялтинська, потсдамська тощо. Навіть тепер... західні політики дуже часто воліють поступатися широко розрекламованими ідеалами демократії, прав людини, громадянського суспільства аби не дратувати чи то Москву, чи то Пекін, чи то якогось екзотичного генерала з «третього світу».
Ці рядки були опубліковані в газеті «День» 26 січня 2005 року. І що ж змінилося на краще за минулі 13 з половиною років? Надто мало. А до здачі Заходом Чехословаччини Гітлеру 1938-го та Брежнєву — 1968-го додалася здача Грузії 2008-го (маємо цього року третій «ювілей»). І хоча США не дозволили росіянам увійти у Тбілісі, проте Захід доклав усі сили, щоб замінити грузинську владу на нову, куди більш лояльну до Кремля. Тож і виходить, що чудові західні ідеї на практиці незрідка виявляються лицемірством, блефом і порожнім базіканням. За пишномовними фразами ховається банальний політичний і фінансовий ґешефт. Мюнхен 1938 року — це архетип однієї з провідних ліній західної демократичної політики, яка час від часу стає беззастережно домінуючою. Звісно, тоді був не тільки «миротворець» (тобто капітулянт) Чемберлен, а й Черчилль, але не варто забувати, у Палаті громад колеги-депутати засвистували Черчилля, коли він жадав не укладати жодних компромісів із Гітлером, а студенти Оксфорда і Кембриджа не давали йому читати лекції про загрози з боку диктаторів...
Який висновок? Україна повинна розраховувати передусім на себе. А ще — вміти залучати на свій бік тих діячів Заходу, які, попри все, воліють не брехати ні собі, ні світу. Особливо тоді, коли світ скочується до дуже небезпечних речей. Бо ж так звані гарантії провідних держав світу після Будапешта-1994 зазнали катастрофічної девальвації (втім, виявляється, в англомовному варіанті тексту меморандуму слово guarantees відсутнє, а от в українськомовному воно чогось є — невже не було консультантів у західних лідерів, щоб пояснити їм цю кричущу розбіжність?). Все більше країн розуміє, що справжньою гарантією може бути тільки власна ядерна зброя. І вони будуть її створювати, обходячи всі санкції і заборони.
Що ж, нам, напевно, слід виходити з сумної реальності і будувати державу-фортецю в центрі Європи. І не гратися в смертельно небезпечні ігри «демократії без берегів», коли країна висить над прірвою. Досить, погралися в часи УНР... І тут нам є чому повчитися в Ізраїля. Коли Захід в ході близькосхідних «перезавантажень» мало не здав Ізраїль його тоталітарним арабським сусідам, тодішній ізраїльський прем’єр генерал Аріель Шарон прогарчав на весь світ, що не дозволить зробити з його країною те, що зробили з Чехословаччиною 1938-го. І не дозволив! Бо ж Ізраїль перед цим усупереч усьому розробив ядерну зброю і був готовий за кілька годин змонтувати ядерні боєголовки... На жаль, сьогодні на Заході домінують політичні сили лицемірні, егоїстичні та схильні до політичних оборудок за чужий рахунок, до того ж самовдоволені та недалекоглядні. Відтак фразу літературного героя радянських сатириків Ільфа і Петрова «Захід нам допоможе» не варто розуміти надто буквально. Можливо, і допоможе, якщо ми самі собі допоможемо і не будемо надмірно наївними.
Хочемо вижити – маємо будувати Європу в Україні
Поки ми такі як є , а не такі, якими хотіли би бути, ми змушені притулитись до більш сильного і перспективного сусіда
Руслан ГАРБАР
Закінчився чемпіонат світу з футболу в Росії. Відбувся, в цілому, успішно. І це — перемога Путіна і поразка спроб ізоляції Росії.
Успішно відбувся черговий Петербурзький міжнародний економічний форум. На ньому були присутні президент Франції Емануель Макрон, прем’єр-міністр Японії Абе, директор МВФ Крістін Лаґард та інші.
Під час зустрічі Трампа і Путіна в Гельсінкі на адресу Росії не було сказано жодного негативного слова.
26 — 27 липня в Йоганесбурзі (ПАР ) відбудеться наступний саміт країн-членів БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, ПАР ).
Є і інші факти, які говорять про міцні міжнародні позиції Росії. І з цього випливає відношення Путіна до критики на його адресу щодо агресії в Україні. З цього треба виходити аналізуючи політику Заходу щодо України. Путін добре розуміє позицію Європи і вдало використовує її на свою користь. Чи розуміємо це ми, українці?
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
Сотні років, через 30-річні, 100-річні війни, через революції, через дві світові війни європейці, нарешті, зажили спокійно, сито, гарантовано. Чи зацікавлені вони в тому, щоб якісь події десь там на задвірках Європи порушували їх спокій ? Висловити занепокоєння — хоч мільйон раз. Але не втягуйте в конкретні справи. Тим паче, що одна цілком конкретна проблема вже ввійшла в їхнє щоденне життя — міграція. А де Україна? Цю позицію ситого європейського міщанина без всякої дипломатії відобразив О. Олесь в знаменитому вірші «Пам’ятай» ( серпень 1931 рік ! ):
Коли Україна життя
прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились
і в демона зла,
Європа мовчала
Вони живуть при капіталізмі, де головна мета всілякої діяльності, зрештою, — гроші, прибуток і надприбуток. Тільки мультимільярдери можуть дозволити собі ще щось. Саме гроші диктують їхню політику; це об’єктивний закон капіталізму. Так само, як і в нас. Європейські цінності — це те, що гарантує існування їхнього світу. Але проливати за них кров вони вже не хочуть. Якщо це робить за них Україна — дякуємо, ось вам ще один транш чи то від МВФ, чи від ЄС. В реальність «Заграница нам поможет» не вірив сам автор цього відомого висловлювання. Переможні реляції Президента Петра Порошенко цілком зрозумілі напередодні виборів (особливо з наголосом на «я» ).
Коли ми прагнемо в Європу, то потрібно добре розуміти в яке суспільство ми хочемо ввійти. Те, що вони — європейці, це факт. А от чи ми європейці, не географічно, а за рівнем своєї цивілізованості, своєї культури ? Було б корисно прочитати Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденим», Лесі Українки «Товаришці на спомин», Івана Франка «Дещо про себе самого» ( 1897 рік ), Олександра Довженка «Щоденник». Тоді ми б краще зрозуміли об’єктивний характер спротиву ЄС вступу в нього України. Коли кожен хазяїн собаки під час прогулянки буде за ним прибирати, от тоді ми станемо європейцями.
Чи означає це, що ми не повинні прагнути до вступу в ЄС? Аж ніяк.
По-перше. У нас є інший варіант? В Африканський союз нас не приймуть, колір шкіри не той. В ЄАЗС ? А для чого ж тоді ми опираємось Росії? Бути нейтральною країною, як деякі наполягають ? Так хто ж нам дасть? Чи «корисні ідіоти» певні, що Росія буде поважати цей статус України? Проголошена на зорі незалежності позаблоковість України була мрією ідеалістів, далеких від реальної політики і від її цинізму. Занадто ласий шматок Україна, щоб залишити її нічиєю.
По-друге. В цьому контексті всі кажуть, що потрібно, нарешті, опиратись на власні сили. Оригінальна думка. Хто проти? Якби тільки ті, хто з розумним виглядом її проголошує, назвали країну, яка притримується іншого принципу.
Це банальна істина, так само як вперто стверджувати, що сонце має сходити саме на сході. Різниця між країнами в іншому. В меті, яку ставить перед собою керівництво держави. Класична мета — неухильне покращення рівня життя своїх громадян, забезпечення їх безпеки, ствердження достойного місця серед інших країн Але є і інші приклади. КНДР: ідеологія «чучхе» — крайній прояв опори на власні сили. У них вона мала державницький напрямок — змусити рахуватись з собою великі держави. Довівши до зубожіння свій народ, шляхом шантажу вони досягли своєї мети. Україна: українське «чучхе» спрямоване на збагачення певної групи людей. Наші олігархи, великі і малі, чудово скористались цією ідеологією. Але мені здається, що і вони були б згодні жити за правилами, якби хтось гарантував, що закон буде один і для всіх.
А які у нас на сьогодні ті самі власні сили, на які ми маємо розраховувати? Природні та інтелектуальні ресурси? Так вони всі роки незалежності нищились і продовжують нищитись. Реально вже і хизуватись нічим. Все ще ніяк не можуть розграбувати її до кінця. Багата Україна. Але чи надовго її вистачить ? Інтелектуальні ресурси? Молодь не тільки виїжджає сама, але її і зманюють хто може. Потихеньку гине потужна колись наука — немає фінансування, молодь не йде, гинуть наукові школи. А чого варта країна XXI століття без науки? Вона відстане навіть від середньої африканської країни. На що ще ми можемо розраховувати? На географію? Так, вона залишається. Але її також треба вміти використовувати. Що ще? І що криється за словами «на себе»? Це на кого конкретно ? Кому адресуються подібні заклики? Будь-які навіть гарні заклики без механізму їх реалізації перетворюються в голий популізм.
В цьому плані часто посилаються на приклад Ізраїля. Гарний, надихаючий приклад. Але для того, щоб у суцільному оточенні ворожих держав побудувати і розбудувати державу — фортецю, у них був тільки один ресурс — сцементований єдиною вірою у свою правду, у своє майбутнє єврейський народ. Народ відомий і свою національною солідарністю: єврей завжди допоможе єврею. Бен-Гуріон, один з тих, хто створив Ізраїль, казав: «Я не знаю, чого хоче мій народ, я знаю, що йому потрібно». Він не тільки знав, а й робив те, що потрібно народу. І зробили країну, яку войовничі сусіди, відкидаючи її право на існування, бояться чіпати.
А як українці? Подивіться на щонедільні політичні ток-шоу: війна всіх проти всіх. У ПАР близько 5000 українців, а в Асоціації українців лише близько 150 чоловік. Українці в Африці не бажають спілкуватися між собою. Ігноруються будь-які мізерні прохання з Києва. Чи можемо ми при не згуртованому суспільстві, при абсолютній недовірі народу до всіх гілок влади, при відсутності надихаючої національної ідеї побудувати державу-фортецю в центрі Європи?
Отже, поки ми такі як є, а не такі, якими хотілись би бути, ми змушені притулитись до більш сильного і перспективного сусіда. Саме в Європі людина стоїть в центрі всієї політики. Я три роки жив в Німеччині, у місті Шверін. Можу це засвідчити. Але не варто чекати поки нас запросять до ЄС. Треба будувати Європу тут, в Україні. Теза не нова, але справедлива і єдино можлива. Хочемо вижити — мусимо це зробити. Інакше — з’їдять. Хтось мусить очолити цей проект.
Колись в Древньому Римі один з їхніх політиків Катон кожен із своїх виступів закінчував словами : Карфаген повинен бути зруйнований. Я теж закінчую свої роздуми одним: першим нашим реальним кроком в Європу 2019 року має бути необрання на посаду президента України олігарха. Шукаймо Президента-Гетьмана. Одного бажання замало. Якщо не пропонуються реальні механізми його реалізації, то це перетворюється на голий популізм.
