«Країни вмирають як структури. Через 50 років замість 218 країн буде 600 міст. Вже через 25 років, наприклад, не буде Австрії, тому що вже зараз Австрія — це Відень і якісь там містечка поруч. Це станеться через зміну системи сприйняття інформація, розвитку транспорту і технологій в цілому», — каже професор шведської школи економіки, автор світового бестселера «Бізнес в стилі фанк» Кьєлл Нордстем, і українські мери з ним... згодні.
Так, наприклад, відомий на всю країну своїми успіхами у боротьбі за інвестора міський голова невеличкого містечка Тростянець, що на Сумщині, Юрій БОВА в коментарі «Дню» під час Міжнародного конгресу мерів зізнався, що з особливою увагою відстежує глобальні процеси, які відбуваються у світі.
«Куди рухається сьогодні світ, який сенс сьогодні має розвиток Європи, в чому вони його бачать — у залученні громадськості, максимальному розвитку економічного потенціалу, чи взагалі відкритті кордонів? Дедалі частіше дослідники кажуть, що все йде до того, що через 10—20 років країн як таких не буде, а будуть міста, які боротимуться за людей, гроші й технології... У цьому контексті що ми можемо зробити, щоб два мільйони наших громадян повернулися з Польщі в наші міста?» — пояснює у коментарі «Дню» Бова.
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА
І Бова в Україні сьогодні вже не один такий міський голова, який переймається глобальними трендами, розуміє, що мер — це не завгосп, який латає дірки на тротуарах і міняє труби в каналізації, а це — лідер, який має стратегічне бачення міста і того, як воно виграватиме в боях за людей, гроші та технології, підкреслює в коментарі «Дню» ініціатор та співорганізатор Міжнародного конгресу мерів, голова Агенції «Спільні зусилля», керівник унікального освітнього проекту «Школа Мерів» Руслан РОХОВ.
«Сьогодні, коли децентралізація поклала всю відповідальність за місцевий розвиток на органи місцевого самоврядування, принципово важливою є якість міських голів. Від їхніх спроможностей, компетенцій та вмотивованості залежить, як розвиватимуться міста. А враховуючи те, що міста є точками росту країн, від них залежить, як розвиватиметься Україна. Цей факт піднімає планку вимог до кандидатів на роль міських голів. Я радий, що сьогодні з’являються ті, хто може ці планки «долати». Це ті, хто прагне бути орієнтованим на потреби мешканців міст та інвесторів. Ті, хто стає архітектором нових систем та процесів, а також створює нові можливості в місті. І в когорті таких людей — наші випускники Школи мерів», — каже Рохов.
В Україні сьогодні спостерігається, справді, приємна тенденція. На останніх виборах керівний склад українських міст змінився більше ніж на половину. Мери — це вже більше не «завгоспи»-пенсіонери. В муніципалітети прийшли молоді (35—45 років) люди, переважно — з бізнесу і з хорошою освітою. І вони виставляють інші пріоритети: займаються освітою і вкладають бюджетні гроші в школи, бібліотеки, культуру. Мер Чернівців, Хмельницького, Маріуполя 25—30% місцевого бюджету вкладають в освіту. І результат є: за останній рік в країні доріг було зроблено більше і краще, ніж за останні 25 років.
Сьогодні, коли в календарі державних свят України — День місцевого самоврядування, а депутати в парламенті, обговорюючи державний бюджет на 2017 рік, кричать, що у мерів після бюджетної децентралізації забагато грошей і пропонують спихнути на них більше «проблем», ми в «Дні» вирішили підтримати тих, кого в далекому 1996 році художник «Дня» Анатолій Казанський зобразив на малюнку «Крайние меры» в їхніх правильних починаннях. Бо фінансування освіти — це правильна інвестиція для держави.
Коли була закрита остання книгарня на Хрещатику, газета «День» писала: «Столиця України «переїжджає» в Гусятин». Адже справжня столиця держави там, де розвивається освіта і культура. А в цьому невеличкому містечку на Тернопільщині в той час, коли в столиці на центральні вулиці згортали останній книжковий магазин на догоду черговому «бутіку», навпаки — відкрилось два невеличких книжкових «корнера».
Становлення самоврядних традицій — особлива сторінка в історії українського державотворення. І сьогодні, після численних трансформацій, місцеве самоврядування в Україні, як і в усьому світі, розглядається як єдино можлива і найбільш раціональна форма влади на місцях, як базис, що визначає всю суспільну надбудову. Бо, як говорить головний редактор «Дня» Лариса Івшина: «Кастрюля закипає з країв». Що відбувається на нашому південному краї — прямою мовою — в ексклюзивних бліц-інтервю «Дню» міських голів Маріуполя, Каховки та Скадовська. Всі вони — вперше на посаді. Всі — молоді. Всі — з бізнесу, і пройшли курс підготовки в «Школі мерів», бо хочуть «якомога ефективніше керувати містом».
Олександр ЯКОВЛЄВ, міський голова Скадовська. Вік: 45 років. До того, як стати мером, працював учителем інформатики та приватним підприємцем.
— Чому і як ви вирішили стати міським головою?
— 20 років я займався своїм бізнесом. У 2014 році на хвилі подій Майдану, анексії Криму і початку бойових дій на Донбасі в мені прокинувся громадянин: хто, як не ми?! Так я пішов працювати в міськвиконком. І вже тоді я побачив, що все те, що працює в бізнесі, зовсім не працює в наших органах влади: гроші використовують неефективно, гроші використовують непродуктивно. Все, що робиться, — не завжди для людей... Але я також побачив, що це не «смертельний діагноз». Є можливість змінити ситуацію. І я вирішив спробувати. Це був мій перший досвід участі у виборах взагалі.
Родина мене дуже підтримує. Але стороннім людям важко пояснити, навіщо мені було все це. Я мав доходи. Тепер їх не маю. Я мав час на родину. Зараз, практично, не маю. Але ні про що не шкодую.
— Скадовськ входив у кремлівський проект створення «новоросії» в Україні. Але не вдалось. Як ви думаєте, чому? Наскільки сильними є відцентрові сили сьогодні в місті?
— У Скадовську була дуже напружена ситуація після анексії Криму. Я добре пам’ятаю ці дні. 3-4 березня півострів уже окупований, у нас у місті — українські війська. Ми з колегами вирішили поїхати допомогти військовим частинам, які розташувалися на кордоні міста, завести продукти, речі. І з цього часу, власне, й почався відлік, коли проукраїнськи налаштовані люди чітко заявили про свої позиції. Тоді місто замайоріло українськими прапорами. Хоча початок березня був справді тяжким. Була гнітюча тиша. Люди чекали...
Я розглядаю Скадовськ як гравця в конкурентній боротьбі не просто українських міст, а міст регіону — усього Чорноморського басейну.
Сьогодні більшість Скадовська — це українське місто. Хоча прихильники ідей, які пропагує Кремль, є, і їх немало. Думаю, що до 20% точно.
— І що ви з цією соціологією робите?
— Ми місто районного значення. І, відповідно, закладами культури та освіти у нас управляє районна адміністрація. Це не означає, що ми як мерія стоїмо осторонь цих сфер. Адже я добре розумію, що лише через освіту, через розвиток культури може піднятися суспільство, яке дасть змогу розвиватися місту і зміцнювати державу.
— Ви — міський голова невеличкого міста. Зазвичай такі міста у нас в Україні обділені увагою «центру». Але наскільки ця увага вам потрібна? І чому?
— Я думаю, що увага потрібна. Децентралізація — класна реформа. Якби вона працювала на повну, то стала б хорошим інструментом для розвитку міст. Поки що є Київ, який нібито створив умови, але є влада на місцях, яка нібито опирається змінам, і процес стоїть.
Звичайно, є глобальні питання — екологічні в першу чергу, — які без допомоги центральної влади нам на місцях самотужки важко вирішити. Ми на сьогодні не маємо права розпоряджатися ні землями, ні ресурсами.
— Яким ви бачите майбутнє Скадовська?
— Думаю, що воно нерозривно пов’язано з розвитком туризму. Але для мене як міського голови це не є сигналом до того, що всі мої зусилля мають бути спрямовані на створення комфортних умов лише для гостей міста. В першу чергу потрібно зробити місто комфортним для людей. У нас досі є багато вулиць, які не мають якісного дорожнього покриття, це потрібно змінити...
Я сподіваюся, що мені вдасться створити умови, щоб у майбутньому про Скадовськ говорили як про літню столицю дитячого відпочинку в Україні.
— Ви підтримуєте думку, що через 10 — 20 років за людей, гроші та технології змагатимуться вже не країни, а міста? Чи достатньо українські міста сьогодні наділені інструментами, щоб вступити в таку конкурентну боротьбу?
— Я підтримую на 100% цю думку. І я розглядаю Скадовськ як гравця в конкурентній боротьбі не просто українських міст, а міст регіону — усього Чорноморського басейну. Звичайно, ми поки що не можемо запропонувати того рівня сервісу та послуги, як, скажімо, у Туреччині. Але в нас є природні умови, які є унікальними для Європи.
Чи маємо всі інструменти — думаю, що ні. Але можливо навіть із наявним інструментом багато чого зробити. Бо є досвід міст України, які живуть за тим самим законодавством, що й інші, але досягли успіху.
Наша проблема в тому, що ми лише почали цей шлях. Але я думаю, що саме такі міста, як наше, будуть піднімати Україну. Ніколи й нікому в Києві не болітиме голова — по якому тротуару ходять у школу діти в Скадовську, і це — природно. Це — проблема нашої громади.
Андрій ДЯЧЕНКО, міський голова Каховки. Вік: 43 роки.До того, як стати мером, був малим підприємцем.
— Чому і як ви вирішили стати міським головою?
— Я прийшов на посаду міського голови з бізнесу. Але для мене управління містом не було чимось незнайомим. Адже до цього я побував депутатом міської ради трьох каденцій.
Метою мого походу в мери було привнести в наше місто інновації, звільнити його від патерналізму та пробудити громадянське суспільство.
У нашому невеличкому місті влада переходила «у спадок»: мера змінював його зам, і так далі за «схемою». Ми з командою цей шаблон порвали. Вперше в Каховці на посаду міського голови прийшла людина з бізнесу, причому з малого бізнесу.
Якщо виконувати свою роботу сумлінно і чесно, то бути мером в Україні — це каторжна праця. У мене практично немає часу на родину, немає ні вихідних, ні відпусток як таких. З перших 180 днів на посаді міського голови я 87 днів провів у відрядженнях.
— Каховка входила у кремлівський проект створення «новоросії» в Україні. Але не вдалось. Як ви думаєте, чому? Наскільки сильними є відцентрові сили сьогодні в місті?
— У Каховці з чіткою позицією виступив у першу чергу місцевий бізнес. Саме вони були ініціаторами проукраїнських мітингів у місті. Хоча соціологія показує, що понад 80% жителів спілкуються російською.
Головне багатство міста — це люди
— Пане Андрію, які у вас як у мера «бюджетні пріоритети»? Які ви як мер задаєте тренди для городян?
— Максимально залучаємо гранти на розвиток активних городян. Робимо все, щоб молоді люди не виїздили з міста.
У Каховці є «громадський бюджет». І ми заклали 1% для стимулювання активності городян у житті міста, щоб вони подавали свої проекти. Це — 100 тисяч гривень. Це приємна сума для реалізації якихось локальних проектів.
6 грудня, щойно я став на посаду, ми провели велике свято Збройних сил України в місті: зібрали військову техніку на парад, запросили на зустріч із городянами бійців, які воювали в Донецьку... З тих пір у місті — патріотизм.
— Ви — міський голова невеличкого міста. Зазвичай такі міста у нас в Україні обділені увагою «центру». Але наскільки ця увага вам потрібна? І чому?
— Каховка — це місто обласного значення. За перших півроку ми заробили в бюджет 6,5 мільйона гривень. Ми можемо самі реалізовувати якісь проекти без підтримки Києва, але загалом у нас ті ж «хвороби», що по всій країні. Зарегульована дозвільна система породжує корупцію. Корупція «вбиває» бізнес-ініціативу. Не відкривається новий бізнес, немає зайнятості... Люди виїжджають. Але головне багатство міста — це люди. Каховка сьогодні живе виключно за рахунок позитивної міграції з сіл.
— Якою ви бачите Каховку після того, коли підете з посади міського голови?
— Відрядження, особливо те, яке я мав у рамках стажування в муніципалітетах Польщі під час навчання в Школі мерів, суттєво скоригувало цю картинку. Я по-іншому став дивитися на місто й на інструменти його розвитку. Вулиця міста належать людям. І місто без комфортного і гармонійного публічного простору — погане для життя. Але мер сам його не зробить. Більше того, якщо і зробить, це місто буде комфортним для однієї людини — мера, а має бути для усіх. Тому без залучення активної громадськості, без підтримки знизу — глобальні зміни в місті неможливі. А для цього потрібно працювати з людьми: інвестувати в культуру, освіту, просвіту, громадянську свідомість...
Каховка — невеличке містечко, але воно достатньо непросте з точки зору людського потенціалу. Основна сфера зайнятості — це сільгосппереробка. Сонце і вода дають основну роботу нашим людям і гроші місту.
У нас є прекрасна набережна довжино два кілометри. Моя мрія — щоб вона була знаменитою на всю країну.
— Ви підтримуєте думку, що через 10 — 20 років за людей, гроші та технології змагатимуться вже не країни, а міста? Чи достатньо українські міста сьогодні наділені інструментами, щоб вступити у таку конкурентну боротьбу?
— Земля має бути товаром. Херсонська область — аграрний регіон. Це для нас — важливе питання. В межах міста Каховка є землі сільгосппризначення.
Вадим БОЙЧЕНКО, міський голова Маріуполя. Вік: 39 років.До того, як стати мером: працював слюсарем, помічником машиніста тепловоза, машиністом-інструктором, директором з персоналу і соціальних питань найбільшого промислового підприємства Донецької області — Маріупольського металургійного комбінату ім. Iлліча.
— Як і чому ви вирішили стати міським головою?
— Це було непросте рішення, і приймалось воно під тиском певних обставин. Коли в місті було зовсім тяжко — його покинула міліція, і серед людей почалася паніка, комусь потрібно було мобілізуватись і зберегти Маріуполь.
І от у такий час на одній із робочих нарад на заводі наші металурги кажуть: ми маємо навести порядок у місті. І якось ця тема мене «зачепила». Я почав вивчати питання, а як реально це можна зробити. Нічого нового ми не придумали — як створити добровільні бригади дружинників із числа наших металургів, які почали патрулювати місто.
Пам’ятаю, був переломний момент, коли 3000 людей стояли на вулиці (виступаючи за «ДНР»), а потім їх дедалі меншало. Коли їх залишилося всього людей зо 30, то стало зрозуміло, що це самі бойовики. Ми розповідали людям, як бойовики грабують, викрадають машини, обкрадають бізнесменів, вимагають гроші. Ми показували, що робиться насправді, і люди перестали вірити в цю історію про «ДНР». Після цього всього ми вийшли на вулиці, організували добровільні народні дружини. Я особисто їх організовував.
Маріуполь був, є і буде українським містом
Це тривало півроку. Потім було підірвано міст. Ми довго шукали гроші, щоб його відновити. Тому що міст — це основна артерія для Маріуполя. Ми відновили його самі, завдяки металургам. Так вийшло, що керував цим процесом я.
І коли було «ДНР» у місті, всі основні переговори з ними проводив я. Тому що, на жаль, була паралізована робота нашої служби безпеки, яка боялась приймати рішення.
— Що було найважче тоді?
— Вистояти під тиском. Коли до тебе приходять ДНРівці і кажуть: «знімайте прапор України», а після цього приходить керівник служби безпеки і радить послухатись, бо інакше «завод штурмуватимуть», треба було витримати чітку позицію, що прапора ми не знімемо, бо ми — українське підприємство. Принципову позицію, яку ми доносили до працівників нашого підприємства (а це — 50 тисяч осіб, і 150 тисяч — якщо рахувати з сім’ями), що є Україна, а є керівники в Києві. І якщо нам не подобається хтось із тих, хто у владі, то це ще не привід відмовлятися від своєї держави. Я завжди ставив за приклад себе. Сам я зі сходу, а моя дружина родом із Західної України. І ми виховали двох дітей. Вони різні — це хлопчик і дівчинка. Але ми любимо їх однаково.
І оці мої акценти щодо того, як сприймати ситуацію в Україні, напевно, спрацювали.
Коли був обстріл «Восточного» в Маріуполі — це теж був виклик. Було зруйновано багато багатоквартирних будинків, багато поранених, були вбиті... Потрібно було оперативно приймати рішення. Хтось мав у тому становищі брати відповідальність і керувати процесом. І знову вийшло так, що цим зайнявся я — як директор з персоналу і соціальних питань Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча.
Потім були ще обстріли, треба було рятувати людей, а потім відбудовувати будинки. Знову обстріли, а потім відновлення... Коли настав час виборів, керівництво заводу — думаю, що й акціонер (Рінат Ахметов) теж був у курсі, я особисто з ним не був на той час знайомий, — запропонувало мені балотуватися на міського голову. Я сказав, що подумаю. Подумав, порадився з дружиною і... відмовився.
— Чому?
— А я поставив на одну шальку терезів, що я мав, а на другу — в що вплутуюся. Я був успішним менеджером великої корпорації, з високою заробітною платою, доволі забезпеченою людиною. Що мені ще потрібно? Власне, про це дружина запитала мене: «Навіщо це тобі? Що ти хочеш?».
Я передумав практично в останній момент. І стартував на перегонах з упізнаваністю в 3% в серпні 2015 року. Рецепт перемоги був дуже простим — іти в народ. Я відверто казав, що нічого не тямлю в управлінні містом. Тому для мене важливо піти до людей і вникнути в ті проблеми, що їх хвилюють... Так я провів від п’яти до семи зустрічей з виборцями у дворах. Кожна тривала по годині, а то й більше. І так три місяці. Це була тяжка робота, але я повністю розібрався з проблематикою, яка турбувала мешканців Маріуполя.
— Яка ситуація зараз у Маріуполі?
— Місто давно переглянуло свої цінності. І пройшовши через окупацію, обстріли, жертви, місто вже безповоротно українське. Ті заходи, які ми проводимо сьогодні, засвідчують, що люди «зголодніли» за нормальним життям та спілкуванням одне з одним. Вони не напиваються, не б’ються. Усі заходи проходять мирно, спокійно, культурно, по-європейськи.
Є люди, які хочуть розхитати ситуацію. Але ми не дамо їм цього зробити. Маріуполь був, є і буде українським містом.
— Ви сказали, що хочете зробити з Маріуполя символ відродження Донбасу. Як?
— Це — велика робота не одного дня. Я хочу, щоб довкола цієї ідеї об’єдналися всі, хто бажає всій Україні кращого життя, а це — наші європейські та американські партнери, профільні міністерства, відомства, наші банки і багаті люди. Я розумію, що Львів — це перспективний напрямок, але якщо ми хочемо зберегти схід України, то інвестиції всієї України сьогодні мають починатися з Маріуполя.
Я переконаний, що коли ми побудуємо новий Маріуполь, то доведемо тій стороні, яка не з власної волі, а під тиском пропаганди перейшла на бік зла, що ми — одна велика родина.
І ми вже зараз, не чекаючи на рішення «згори», працюємо з банками, донорами, міжнародними фінансовими організаціями, реалізовуємо проекти.
